Благаю, вивозьте своїх дітей

21 червня, 18:30
Вы также можете прочесть этот материал на русском языке

Ви розумієте, що своїм перебуванням у зоні боїв ви просто обнулюєте всі постачання зброї Україні?

Нещодавно був день батька. Дивлюся, як Тайра обіймає свою дочку. Як син кидає самокат і кидається на шию до батька, що повернувся. Як хлопець уперше бачить свою дочку, що народилася без нього.

Відео дня

І думаю, яке ж щастя. Яке щастя, що моя дочка зараз мене ненавидить. Ненавидить, бо дорослі для неї зараз ідіоти, які нічого не розуміють, а батьки ідіоти насамперед і подвійно. Вона просить нас не приходити на випускний, не кличе на свої виступи, підійти й обійняти батька на очах у своїх друзів — господи, та це кринж кринжовий, нічого ганебнішого у світі бути не може.

Але яке щастя, що вона росте нормальним йоржистим підлітком у пубертаті нормальним життям зі своїми проблемами рожевих поні, і не цінує те, що діти у її віці, не те, що цінувати, навіть знати взагалі! — не повинні.

Я боюся їхати на війну. Щоразу це через таке «не можу», що сил уже майже не залишилося. Але ще більше боюся повертатися з війни.

Тому що цей перехід із того світу в цей світ — щоразу все важче.

Це туди — ух, та й ухнув із кінцями. А назад доводиться довго-довго виповзати. Витягувати себе із цієї чорної ями зі смертю. Усе важче щоразу пропихати себе через цю кротову нору назад у нормальне мирне життя, і намагатися знову знайти сенс існування у ньому.

Усе болючіше стає пробивати цю стіну з дитиною, яка все одно буде між вами. Тому що розповісти їй ти все одно нічого не можеш. А це нерозказане однак нікуди не подінеться. І поки воно не розсмокчеться, точніше, поки ти не зможеш його зачавити в собі і засунути кудись у зовсім далекі скриньки своєї голови, бо не розсмокчеться воно вже ніколи — твоя дитина на якусь частину буде тобі чужою. І вам доведеться знову звикати один до одного. Наново вчитися розмовляти. Наново любити.

Уміння любити повертається найважче. Перша зустріч, перші хвилини, перша радість — так. А потім цю порожнечу однак треба чимось наповнювати. А в тебе вже нічого немає. Залишилися лише негативні почуття. Позитивні на війні не потрібні. Вони лише заважають. Допомагають лише негативні. Це йде любов першою. А повертається — останньою.

Коли я повернувся з Грузії, від мене так тхнуло горілим людським м’ясом, що дочка, якій тоді було близько року, не пішла до мене на руки. Почала кричати. Я був для неї іншим — чужим, злим чоловіком.

А цей запах потім довго чувся мені в усьому, навіть у її волоссі.

І знову треба розпочинати цей шлях у кілька років до здатності вміти обіймати свою дитину. Декілька років, так, так.

Напевно. Можливо. Можливо, я роблю помилку Порошенка. Він надто відгороджував від війни країну. Я, мабуть, можливо, надто відгороджую від війни доньку.

Ні, жодної гіперопіки в нашій сім'ї немає. Он, грюкнула дверима — тільки тому я й дізнався, що пішла. А куди, навіщо, з ким, о котрій прийде — уявлення не маю. Але знати те, що знаю я, — вона не буде. Я заплатив уже за сім'ю на два покоління вперед.

Досить.

Ми всі їдемо кукухою по-різному. Башту кожному з нас зсуває у свій бік. Слава богу, ПТСР після справедливої війни, війни на своїй землі, за свою свободу та незалежність набагато легший, ніж після загарбницької імперської незрозуміло за що. Але він однак є. Кукуху все одно знесе. Тією чи іншою мірою, у той чи інший бік, але башту заклинить однаково.

Мене заклинило на безпеці моєї родини. Нормальне, спокійне, щасливе дитинство моєї дочки — саме це стало бзиком для мене.

Коли мене повели на розстріл, я хотів сказати: «Доню. Я не міг інакше. Коли ти підростеш, ти зрозумієш. Пробач мені». Натомість сказав чомусь — зателефонуйте моїй дружині, скажіть, що зі мною все гаразд. Навіщо я це сказав?

І повертатися потім додому, й обіймати дитину дуже важко. Ця стіна, ця «Донько, пробач мені, я не міг інакше», вона все одно існує.

Її все одно треба буде пробивати. Щоразу.

Іноді і кілька годин вистачає, щоб отруїти життя на десятки років

Я вас прошу. Благаю. Вивозьте. Вивозьте своїх дітей. Як тільки ви бачите, що справа починає тхнути керосином і орди наближаються занадто швидко — беріть дітей під пахву і вивозьте. Забирайте, не оглядаючись, не думаючи, не розмірковуючи! Це ваш обов’язок як батьків.

Це зараз ваш перший обов’язок!

Як батьків.

Там у них зараз починають розкручувати нове відео, як розвідка ПВО «рятує» українців із зони вогню. Виводять близько десятка людей із якогось села, де точаться бої. Мабуть, новий міф ліпитимуть і новий героїчний подвиг створюватимуть. Як урятували росіян від «бандерівських фашистів».

І ось я дивлюся, як черговий зелений чоловічок без обличчя зі зміненим голосом перебігає вулицю, що прострілюється, з українською дитиною на руках, і в мене тільки одна думка, що ви там сиділи? От що ви там сиділи? Що ви хотіли висидіти? Телевізор із килимом охороняли? Врятували? Ну і? Що тепер?

А тепер вашу дівчинку насильно відвезуть до Росії. Потім ви довго-довго намагатиметеся виїхати звідти. А ресурсів допомагати вам майже не залишилося. А потім, коли — і якщо! — у вас все ж таки вийде виїхати, ви будете свою доньку роками, якщо не десятиліттями, лікувати від ПТСР. За ці кілька днів смертельного жаху, що їй довелося пережити у цьому вашому підвалі, бо ви не могли кинути свій килим із телевізором.

А то й кілька годин.

Іноді і кілька годин вистачає, щоб отруїти життя на десятки років.

А якщо не росіяни, то вас доведеться вивозити ЗСУ. Вам доведеться привозити воду. Продукти. Дирчик. Соляру для дирчика. Дрова. Потім однак вивозити вас. Коли підвал уже зовсім розкатає. Витрачати на це ресурси. Людей. Машини. Супровід. Пальне, якого у країні й так немає. Тягти вас через міст в Ірпені. Через річку в Чернігові. Через Сіверський Донець у Лисичанську. Це надмірна логістика. Зайвий рух. Надмірна увага. Зайве ворушіння. Яке обов’язково помітить ворог. І вдарить туди. Не по вас — просто в бік ворушіння вдарить. І хтось загине. І ще одна дитина залишиться без батька. Тому що її батько рятував вашу дитину.

Просто тому, що ви до останнього тягли з від'їздом.

Якщо за вашим будинком стоїть міномет, а у вашому будинку живете ви — міномет уже не можна накрити хімарсами. Це ви розумієте? Якби на Зміїному зараз жили кілька сімей, які не хотіли б евакуюватися, — з нього не можна було б щоразу влаштовувати острівну Чорнобаївку.

Ви розумієте, що своїм перебуванням у зоні боїв ви просто обнуляєте все постачання? Весь цей чудовий ленд-ліз, який можна використати за десятки кілометрів, не підставляючи життя українських військових під ближній бій?

Але там, у підвалі, ви. Із вашими дітьми. І реактивку використати вже не можна.

А їхати потім доведеться все одно. Людина не може протистояти війні. Як вона не може протистояти цунамі, тайфуну чи вибуху вулкана.

Тільки потім їхати вже доведеться з квадратними від жаху очима, на повній істериці, і добре ще, якщо з руками-ногами.

Я розумію, що ті, до кого я звертаюся з цими своїми криками, навряд чи мене читають. Але ж у вас, напевно, є такі знайомі. Намагайтеся донести до них цю думку.

Вони не своїми життями ризикують.

Вони чужими життями ризикують.

Позавчора моя дочка здала мову на В1. Через вісім років вона матиме паспорт жителя Євросоюзу, п’ять мов, повністю відкриті кордони та стартовий майданчик, якого не було ні в кого з нас. У ваших дітей зараз відкриваються перспективи. Які були взагалі дуже мало в кого на цій планеті. Безкоштовно дати дитині можливість досвіду життя у європейській країні. Можливість вивчення мови з повним зануренням. І можливість здобуття освіти однією з європейських мов. Блін, та люди за таку нагоду з ранку до ночі горбатяться.

А ви килим із телевізором кинути не можете.

Так, потім, через рік чи два, ви заберете її додому. Повернетеся. І житимете на своїй звільненій землі. У своїй країні.

Але її мозок уже буде відкритий світові, вона вже знатиме, що кордонів не існує, її рівень комунікування з навколишнім світом буде на порядок вищим, ніж у нас із вами, і в неї вже буде мовний базис, який у їхньому віці закладається дуже швидко — через рік вона вже більш-менш розумітиме мову — і залишається надовго.

Навіщо натомість тримати свою власну дитину в підвалі?

Під смертю щомиті від бомби?

Текст опубліковано з дозволу автора

Оригінал

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди НВ

poster
Підписатись на щоденну email-розсилку
матеріалів розділу Погляди
Дайджест авторських поглядів щодо найбільш гострих питань
Щовівторка

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

Показати ще новини
Радіо НВ
X