Ми у розпалі нових великих змін. Що чекає на світову економіку

8 липня, 15:53

Історія показує, що вакуум, що залишився після зникнення неолібералізму, незабаром буде заповнений новою парадигмою

Нова економічна парадигма стає по-справжньому усталеною, коли навіть її потенційні противники починають дивитися на світ крізь її призму. На піку свого розвитку Кейнсіанська держава загального добробуту отримала рівну підтримку як із боку консервативних політиків, так і лівих. У Сполучених Штатах президенти-республіканці Дуайт Ейзенхауер і Річард Ніксон цілковито розділили основні принципи парадигми — регульовані ринки, перерозподіл, соціальне страхування і антициклічна макроекономічна політика — і працювали над розширенням програм соціального забезпечення та зміцненням норм регулювання праці й довкілля.

Відео дня

Те саме було і з неолібералізмом. За стимул до цього послужили економісти та політики, такі як Мілтон Фрідман, Рональд Рейган і Марґарет Тетчер, які були ринковими ентузіастами. Але остаточне домінування цієї парадигми значною мірою було зобов’язане лівоцентристським лідерам, таким як Білл Клінтон і Тоні Блер, які засвоїли більшу частину її проринкової програми. Ці лідери наполягали на дерегулюванні, фінансіалізації та гіперглобалізації, тоді як на словах вони заявляли про пом’якшення наслідків подальшого зростання нерівності й економічної незахищеності.

Сьогодні ми перебуваємо в самому розпалі переходу від неолібералізму, але що прийде йому на зміну, вельми невизначено. Відсутність міцної нової парадигми не обов’язково погана. Нам не потрібна ще одна ортодоксальна доктрина, яка пропонує шаблонні рішення та готові плани для країн і регіонів із різними умовами та потребами.

Але економічна політика має керуватися концепцією, що надихає. Історія показує, що вакуум, котрий залишився після зникнення неолібералізму, незабаром буде заповнений новою парадигмою, яка в результаті потребуватиме підтримки всього політичного спектру. Такий результат може здатися неможливим з огляду на нинішню політичну поляризацію. Фактично вже існують ознаки конвергенції.

Продуктивізм може просто перерости у нову політичну модель

Зокрема, може сформуватися новий двопартійний консенсус навколо «продуктивізму», який наголошує на важливості поширення продуктивних економічних можливостей у всіх регіонах і всіх сегментах робочої сили. На відміну від неолібералізму, продуктивізм відводить урядам і громадянському суспільству значну роль у досягненні цієї мети. Він менше вірить у ринки, з підозрою ставиться до великих корпорацій і робить наголос на виробництво й інвестиції, а не на фінанси, а також на відродження місцевих громад в умовах глобалізації.

Продуктивізм також відходить від кейнсіанської держави загального добробуту, приділяючи менше уваги перерозподілу, соціальним трансфертам і макроекономічному управлінню, а більше уваги заходам із боку пропозиції, спрямованим на створення добрих робочих місць для всіх. І продуктивізм розходиться з обома своїми попередниками, відображаючи більший скептицизм стосовно технократів і висловлюючи менше ворожості щодо економічного популізму.

Риторика адміністрації президента США Джо Байдена та деякі з її політик містять багато з цих елементів. За приклади можна навести ухвалення промислової політики для полегшення переходу до «зеленої» економіки, відновлення внутрішніх ланцюжків постачань і стимулювання створення хороших робочих місць; покладання провини за інфляцію на великі корпоративні прибутки та відмову осі) скасувати тарифи проти Китаю, накладені колишнім президентом Дональдом Трампом. Коли найстарший економіст адміністрації, міністр фінансів Джанет Єллен, звеличує переваги «френд-шорингу» — отримання поставок від союзників США — над Світовою організацією торгівлі, ми розуміємо, що часи змінюються.

Але багато напрямів цього мислення існують і в політичних силах правого крила. Стривожені підйомом Китаю республіканці об'єдналися з демократами в просуванні інвестиційної та інноваційної політики для підтримки виробництва в США. Сенатор США Марко Рубіо, колишній і, імовірно, майбутній кандидат у президенти від Республіканської партії, виступив із гарячими закликами щодо промислової політики, просуваючи фінансову, маркетингову та технологічну допомогу малому бізнесу, а також виробничому та високотехнологічному секторам. «У тих випадках, коли найбільш ефективним результатом ринку є те, що погано для нашого народу, — сказав Рубіо, — нам потрібна цільова промислова політика, спрямована на досягнення загального блага».

Багато лівих із цим згодні. Архітектор торгової політики Трампа щодо Китаю Роберт Лайтгайзер завоював безліч прогресивних шанувальників за свою жорстку тактику щодо СОТ. Роберт Каттнер, провідний голос лівих, стверджував, що погляди Лайтгайзера на торгівлю, промислову політику й економічний націоналізм «були швидше поглядами прогресивного Демократа».

Центр Нісканена, названий на честь економіста-лібертаріанця Вільяма Нісканена (головного радника Рейгана), зробив «потенціал держави» одним зі своїх основних напрямів, підкресливши, що здатність урядів надавати суспільні блага важлива для здорової економіки. Орен Касс, радник республіканця Мітта Ромні під час його президентських кампаній у 2008 та 2012 роках і колишній старший науковий співробітник проринкового Мангеттенського інституту, є критиком фінансіалізованого капіталізму та підтримує відродження ланцюжків постачання й інвестиції в місцеві спільноти.

Аналогічним чином, Патрік Денін, один із провідних інтелектуалів «правих популістів» у США, виступає за «політику на користь робітників» і «заохочення у вигляді державної політики внутрішнього виробництва». Під час недавнього інтерв'ю, у якому Денін обговорювала цю й інші економічні політики, письменник New York Times Езра Кляйн зазначив: «Що мене в цьому всім бавить, то це те, що вони здаються мені схожими на нинішню Демократичну партію».

Як з’ясували Джеймс і Дебора Фаллоус, коли вони подорожували Америкою своїм одномоторним літаком із метою вивчення місцевого економічного розвитку, прагматизм може взяти гору над політичною пристрастю, коли йдеться про сприяння бізнесу, створення робочих місць і партнерство між державним і приватним секторами. Місцеві політики, що зіткнулися з проблемами економічного спаду та безробіття, взаємодіяли з громадськими групами, підприємцями й іншими зацікавленими сторонами у межах широкомасштабних політичних експериментів. І в багатьох випадках їхня політична приналежність мало впливала на те, що вони робили.

Ще належить побачити, чи стане така міжпартійна співпраця та збагачення ідеями новою парадигмою. Між республіканцями та демократами існують глибокі розбіжності щодо соціальних і культурних питань, таких, як право на аборт, раса та стать. Багато республіканців, включно з відомими діячами, такими, як Рубіо, досі не зреклися своєї вірності Трампу, який залишається загрозою для американської демократії. І завжди існує ризик того, що «нова» промислова політика, яку підтримують як консерватори, так і прогресисти, видихнеться чи перетвориться на старі заходи минулого.

Менше з тим, є ознаки великої переорієнтації у бік економічної політики, яка сягає корінням у виробництво, роботу й локалізм, а не у фінанси, консьюмеризм і глобалізм. Продуктивізм може просто перерости в нову політичну модель, яка захопить уяву навіть найполяризованіших політичних супротивників.

НВ має ексклюзивне право на переклад і публікацію колонок Project Syndicate. Републікацію повної версії тексту заборонено.

Оригінал

Copyright: Project Syndicate, 2022

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди НВ

Показати ще новини
Радіо НВ
X