Як перетворити слабкість на силу?

29 жовтня 2019, 08:20

Проблема не лише в тому, як ми виглядаємо збоку. Проблема в тому, що ми не знаємо — і не хочемо знати — самих себе

Есей написаний у рамках фокус-теми Українського ПЕН та НВ «Що дасть нам силу?» Проект реалізується за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.

Відео дня

В 1960 році в Парижі вийшов роман польського письменника Вітольда Ґомбровича під назвою «Порнографія». Назва провокує і збиває з пантелику: ніякої порнографії в тексті нема, зате є багато чого іншого. Є Друга світова війна, показана від її «підкладки»: в тилу перебувають чоловіки і жінки, які з тривогою чекають, коли лінія фронту наблизиться до них, а тим часом переконують себе у власній відвазі й готовності до оборони — і трохи нудьгують. І фронт таки підходить до них, але не так, як вони того сподівалися: він з’являється в особі полковника польської Армії Крайової, який… дезертирував. Так: злякався, «штани загубив», як він сам про себе гірко каже, і тепер просить одноплеменців про прихисток. Тим часом решта героїв отримують завдання ліквідувати його як дезертира, тобто вбити свого ж. І вони таки роблять це, хоч із муками й ваганнями, і не зовсім так, як планувалося.

Якось зі слухачами одного літнього семінару ми поставили собі питання: а чи є в українській літературі твір, у якому на авансцену виведений такий «негерой» — герой, який не здійснився? Провалив місію, помилився, завагався, злякався? Персонаж, який становив би тінь, критичну антитезу, третій вимір для струнких рядів героїв, які переповнюють сторінки нашої історичної прози — як давнішої, так і зовсім свіжої? Відповідь проста: нема. Якщо й з’являються «негероїчні герої», то такі, які від самого початку перебувають осторонь великої національної історичної оповіді, якісь пограничні й непевні, не обтяжені ніяким «завданням», від яких ми нічого особливого не сподіваємося. А от когось на зразок такого полковника-дезертира, який в польській літературі з’явився майже 60 років тому, і досі нема. Дивно: література ж є лабораторією, яка має вивчати різні варіанти реальності. А виходить, не завжди.

Запитаєте: навіщо він нам, той полковник? Нащо нам писати і читати про наших невдах і слабаків? Наших конформістів, зрештою, просто негідників? Вони ж були і є, правда? Чи ні?

Маску ж вічної жертви надягають переважно задля того, щоб виправдати свої лінощі

Сам Ґомбрович у передмові до свого роману пише: «Армія Крайова чи не Армія Крайова — люди є людьми…» Власне: побачити свої слабкості, а не лише силу, означає побачити себе як людей. І розповісти про себе як про людей, а не механізми з виконання певної історичної програми чи жертв якихось невмолимих обставин. Імовірно, тоді нас нарешті по-справжньому захочуть слухати. Наразі ж в усіх площинах — культурній, дипломатичній, політичній — ми говоримо з якимись особливими адресатами: історією, Богом, уявним ворогом, з ким завгодно. Але не з людьми.

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів НВ
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Побачити і назвати свої помилки і слабкості: без цього наша оповідь про себе залишається гостро неадекватною щодо дійсності, як минулої, так і теперішньої. Тобто — якраз слабкою, не здатною захистити себе і від агресивних нападок, і від виважених контраргументів. Такою, що стоїть лише на одній нозі та падає від першого ж стусана.

Чому герой без страху й трепету не викликає емпатії, а вічна жертва — співчуття? Бо і те, і те — маска, під якою не видно людини. Маска, яку надягають з певною, не завжди усвідомленою, метою. Маску героя — щоб налякати ворогів, а частіше — самих себе. Так, вразити самих себе своєю чистотою, саможертовністю і відвагою, і ходити в тіні цього ідеалу: хтось — у муках через його недосяжність, а хтось, навпаки — в стані блаженного дармування, бо ті інші, герої, вже «все за нього зробили», а він чи вона може собі дозволити лише пишатись, належачи до такої спільноти.

Маску ж вічної жертви надягають переважно задля того, щоб виправдати свої лінощі та претендувати на те, аби «їхати за пільговим тарифом»: як держава сплачує за пасажирів-пільговиків, так і світова спільнота мала б вічно сплачувати їм борг уявної «історичної справедливості».

Нещодавно німецький журналіст Люц Клевеман написав книжку про Львів у роки Другої світової війни. Думаю, її ще не скоро перекладуть українською (а може, й ніколи), але про причини цього — іншим разом. У книжці є епізод, де автор спілкується з історикинею, працівницею Меморіального музею тоталітарних режимів у Львові. На запитання, чи українці в експозиції музею будуть показані лише як жертви, чи також і як виконавці злочинів (скажімо, як члени допоміжної поліції в часи німецької окупації), вона відповідає: «Звісно, як жертви». Коли ж автор питає про єврейські погроми у Львові 1941 року, в яких також — згідно з абсолютною більшістю свідчень — брали участь українці, вона лише робить круглі очі: можливо, не знає про них (історикиня!), а може, просто не хоче говорити.

Книжка Клевемана має свої вади, її можна і треба оцінювати справедливо, в тому числі й критично, але не думаю, що він вигадав цей діалог. У книжці є ще кілька подібних епізодів.

Проблема не лише (і, мабуть, аж ніяк не насамперед) у тому, як ми виглядаємо збоку. Проблема в тому, що ми не знаємо — і не хочемо знати — самих себе. Не готові бачити себе в різних ролях, по різні боки лінії оборони і нападу, провини і невинності. Не знаємо переплетінь сюжету і нюансів, складних причин, через які люди погоджувалися служити в тій-таки допоміжній поліції (крім ідеологічних, були й суто меркантильні мотивації, а іноді люди пускались туди через справжні життєві драми, яких не бракувало в роки війни). Не знаємо — і не хочемо знати — історій зачарувань і розчарувань тих, кого називають «колабораціоністами», сюжетів каяття і його відсутності. Якщо почати говорити, то з цього, повірте, вийде не лише хороша література (яка, зазначу, не мусить нікого виправдовувати). З цього вийде впевненість у собі, тобто — сила.

«Залиш ці теми в спокої», — каже Клевеману один зі співрозмовників. Не час, бо війна, і через неї українське суспільство й так скалічене і нервове. А також: не час, бо суспільство досі розділене і не готове говорити на складні, «триґерні» теми.

А, може, якраз навпаки: саме через усі ці причини зараз найвищий час? Час говорити про це, доки пропагандистські меседжі - насамперед у двох сусідніх із нами країнах за нашим східним і західним кордонами — регулярно б’ють нас саме в ті місця, «де ми мовчимо»? Про те, яку роль уникання складних тем і невизнання власних помилок минулого відіграють у національній консолідації та інтеграції історичних пам’ятей різних регіонів, якось і говорити шкода.

Але хто і як має це робити? Якщо йдеться про академічні студії, проговорено і досліджено вже набагато більше, ніж здається. Проте «інтелектуальна відвага» на сторінках наукового часопису, який видається накладом 100 примірників, є досить сумнівним поняттям. Отут і мають вступити художня література, кіно, мас-медіа — ті чинники, які творять громадську думку. І мені чомусь здається, що ми зараз перебуваємо на порозі відважнішого українського мистецтва, популярної науки і журналістики, які вийдуть нарешті поза формат уникання і страху. Не хотілося б помилитися.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ

Показати ще новини
Радіо НВ
X