Українцям запросто обнулити велику російську культуру. Чому це стало можливим?

24 травня, 15:41
Ексклюзив НВ

Упродовж минулих століть Російська імперія, в яку б форму правління вона не трансформувалася, користувалася чужим. Десь — завойованим, десь — украденим, а десь — банально привласненим

Українські кіномитці зазнали поразки в своїх закликах до керівництва Канського фестивалю бойкотувати російський кінематограф.

Туди ж записали Природна історія руйнування, автор якої, Сергій Лозниця, вперто і впевнено називає себе українським режисером. Навпаки, всупереч протестам режисер отримав на фестивальному майданчику нагороду за внесок у кіномистецтво.

Відео дня

Під час вручення пан Лозниця виступив із промовою на захист російської культури, чим викликав в українському культурному середовищі черговий скандал. Представники кіноспільноти вже вимагають від нього пояснень, чому він, називаючись українським митцем, нічого не говорить на захист чи бодай підтримку культури української. Натомість сам критикований режисер, який визначає себе космополітом, заявляє: бойкот російськомовної культури суперечить європейським принципам свободи висловлювань. Та засуджує тих, хто закликає скасувати російську культуру.

Ці претензії від Сергія Лозниці звучать на українську адресу. Зі свого боку, в Україні від початку активної фази російської агресії, а особливо — після викриття російських військових злочинів у на окупованих територіях, почався так званий пушкінопад. Демонтаж пам`ятників головному російському поету та перейменування всього, що носило ім'я Пушкіна, в Україні називають деколонізацією. Та відмовою від імперської культури, яка по суті своїй антигуманна й обґрунтовує російську агресію вже три сотні років. Противники процесу, до яких належить пан Лозниця, називають все це спробою обнулити велику культуру з давніми традиціями.

Проте історія культури невблаганна. Цілком можливо, Сергій Лозниця не мав часу копати глибоко й аналізувати схожі процеси. Але вони мали місце, і всякий раз справжня культура обнулінню не підлягала. Тож робимо кілька стрибків у часі, аби довести це.

А зараз зосередьтеся й подумайте, звідки коріння цієї культури

Наближається невеличкий ювілей: 180 років тому Микола Гоголь завершує повість «Шинель». Ту саму, з якої вийшла вся російська література. А в ширшій проекції - вся російська культурна спадщина, яку русофіли нині активно й ображено захищають від українських нападок.

Згадану фразу-зізнання приписують російському класику Федору Достоєвському. Якого в нинішній Україні так само піддають обструкції. Й намагаються, за виразом Сергія Лозниці, обнулити разом із російською культурою.

А зараз зосередьтеся й подумайте, звідки коріння цієї культури. І хто, образно кажучи, посадив ці паростки. Так-так, етнічний українець, нащадок шляхетного козацького роду Микола Гоголь. Який писав нерідною йому російською і показував у творах рідну Україні - веселою, містичною та героїчною, а чужу Росію — корумпованою й депресивною. І саме його бачення сучасної йому Росії її творці взяли за основу. По суті, скористалися чужим, а не створили свого. Чим непрямо підтвердили безперспективність власного розвитку — й разом із тим визнали правоту українського погляду на себе самих.

Даний приклад лише підтверджує несправжність, неавтентичність усього, що прийнято називати російською культурою. Задля кращого розуміння паралелей стрибнемо звідси дуже далеко — майже на дві тисячі років назад. У часи, коли вважається завершеною третя редакція «Повісті минулих літ» авторства Нестора Літописця. Він же — Нестор Київський, монах Києво-Печерської лаври. Тим же періодом дослідники датують написання «Слова про Ігорів похід», чиє авторство достеменно не встановлене досі. Зате не виникає сумнівів: текст написаний також у Києві або його уродженцем. Причому в часи, коли місто Москва було лише дальньою околицею Володимиро-Суздальського князівства. Але цей історичний та географічний факт чомусь не заважає Росії вважати створені в Києві названі та не названі тут літописні пам`ятки зразками питомо російської культури. І своєї культурної спадщини.

Упродовж минулих століть Російська імперія, в яку б форму правління вона не трансформувалася, користувалася чужим. Десь — завойованим, десь — украденим, а десь — банально привласненим. Ось вони, ті самі давні культурні й політичні традиції Росії, до яких апелював у своїй палкій промові режисер Лозниця.

Так було з Кримом у 2014-тому: проголосили російським і не підходьте. Так планують вчинити з Херсонщиною, вже не прикриваючись формальними референдумами. Сказано російське — значить російське. Заразом із окупованого регіону вивозяться культурні цінності, створені явно не предками нинішніх господарів Кремля.

Поверховий огляд може й повинен дати поштовх для глибшого розуміння проблеми, яку має російська культура, не знати чому названа самими росіянами великою. Але розумному досить і вершків. Усе російське — це перероблена вторинна сировина. Даруйте за, можливо, не надто коректне порівняння, але — туалетний папір із макулатури, який продається за бюджетними цінами. Користуватися можна, проте якість така собі.

Парадокс: визначення осетрина другої свіжості, під яке цілком підпадає нині російська культура в Україні належить Михайлові Булгакову. Киянину, автору культових творів — і водночас тому, котрого провідники деколонізації відправляють за російським військовим кораблем одним із перших. Але оця друга свіжість вже зрозуміла великій частині українців. Особливо від початку квітня, коли перші новини з визволеної Бучі ввігнали в ступор і змусили кров захолонути.

Носії справжньої, завжди, крізь століття й тисячоліття актуальної культури, не дозволять собі вчинити нічого навіть близько подібного. Навіть у думках. Тож Сергієві Лозниці та його однодумцям не варто дивуватися, чому в Україні російська культурна велич уже легко множиться на нуль.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди НВ

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

Показати ще новини
Радіо НВ
X