Великою країною так управляти не можна. Моя головна порада Зеленському
Після тридцяти років низької ефективності Україна відчайдушно потребує хорошого менеджменту, щоб реалізувати свій значний нереалізований потенціал
Протягом 35 років, поки я працював з успішними українськими управлінцями, люди постійно скаржилися на недієздатний уряд. Проте, природа цієї недієздатності кожен раз виявлялася різною.
Ранні роки незалежності — 1991−1994 — були найгіршими. Цей період відзначався цілковитим хаосом в уряді, який був повністю некомпетентним. Становище покращилося за Леоніда Кучми, єдиного президента України, якого обирали двічі. Тоді ж встановився певний порядок. Кучма керував зовнішньою політикою і політикою безпеки, займаючись в той же час внутрішньою і економічною політикою, а Кабмін визначав економічний курс.
У роки правління Кучми багато хто скаржився, що штат адміністрації президента і Кабміну занадто роздутий, і їхні повноваження дублюють один одного. Все робилося повільно і по-радянськи, але баланс і порядок переважали. Цей підхід, здавалося, працював. З 2000 до 2007 року в Україні відзначався восьмирічний період високого економічного зростання, єдиний економічно успішний період у пострадянській історії країни.
Після Помаранчевої революції в 2004 році на зміну Кучмі на хвилі оптимізму прийшов Віктор Ющенко. На жаль, наступні п’ять років, на правду, пройшли в управлінському хаосі, з екстремальними конфліктами в уряді були проведені лише кілька реформ. Після перемоги на виборах у 2010 році президент Віктор Янукович і прем'єр-міністр Микола Азаров керували суворо, рішення приймалися і виконувалися у швидкій і ефективній манері. Однак режим Януковича служив інтересам невеликої правлячої еліти, мало піклуючись про багатство або благополуччя нації.
Після втечі Януковича з України на початку 2014 року в останні дні Революції гідності, уряд було кинуто в жахливому стані, і він виявився практично беззахисним перед російською агресією. Президент Петро Порошенко і його два прем'єр-міністри Арсеній Яценюк і Володимир Гройсман змогли врятувати країну, але стимулювати швидке економічне зростання їм не вдалося. Проте варто зупинитися на тому, що вони зробили правильно.
Перш за все, вони вибирали таланти. Порошенко і Яценюк використовували хедхантерів, щоб ті допомогли зібрати уряд в грудні 2014 року, члени якого відрізнялися високим професійним та етичним рівнем. На жаль, всі вершки виявилися витіснені з уряду через шістнадцять місяців, але нова норма вже була встановлена. Відтоді український уряд обрав велику кількість високопоставлених чиновників на основі прозорої конкуренції.
По-друге, обидва уряди Яценюка і Гройсмана працювали добре. Політичні рішення готувалися міністерствами, як і повинно бути, а потім виносилися на обговорення Кабміну. В цілому адміністрація президента не втручалася в процес розроблення економічної політики. Єдина проблема, однак, полягала в тому, що прем'єр-міністр прагнув відкласти прийняття рішень з тієї чи іншої політичної причини.
По-третє, були створені незалежні державні органи. Це сталося під сильним зовнішнім тиском з боку міжнародних фінансових інститутів, перш за все Міжнародного валютного фонду. Основна увага була приділена створенню незалежного Національного банку, який почав формуватися вже в 2014 році. Іншим важливим раннім досягненням стало створення незалежного органу — Національного антикорупційного бюро (НАБУ).
З 2016 з’явилися незалежні наглядові ради в багатьох великих державних компаніях в межах конкурентного процесу. За рахунок кількох мільйонів доларів на рік Україна економила мільярди доларів, усуваючи втрати в явно корумпованих і неефективних державних компаніях.
Серйозну децентралізацію в управлінні провели спокійно. Це значно розширило можливості місцевих органів влади по всій Україні для вирішення своїх власних питань. На жаль, паралельні спроби створити автономну судову систему багато в чому не увінчалися успіхом.
Тим часом високопоставлені урядовці та керівники державних підприємств стали отримувати конкурентоспроможну заробітну плату. До цього державні службовці високого рівня, як правило, офіційно отримували кілька сотень доларів на місяць, а за участь у корупційних схемах або неофіційно — величезні суми з боку впливових в бізнесі людей. Підвищення зарплат до ринкового рівня було важливим кроком на шляху до викорінення корупції в державних органах.
Більша частина цього зараз розвалюється.
Після вступу на посаду в травні 2019 року президент Володимир Зеленський, схоже, став дотримуватися марної думки, що він повинен все вирішувати сам. Здається, він вважає, що повинен призначати всіх особисто і вибирати тільки серед знайомих. У будь-якому випадку, нічого не відбувається доти, поки президент фактично не прийме рішення, але потім він повинен віддавати його на затвердження ВРУ, яка також слухає інших господарів, зокрема, олігарха Ігоря Коломойського.
Великою країною так управляти не можна. Після тридцяти років низької ефективності нинішня Україна відчайдушно потребує хорошого менеджменту, щоб реалізувати свій значний нереалізований потенціал.
Перш за все, президент повинен розширити повноваження Кабміну і дозволити йому взяти на себе і координувати розроблення економічної політики. Замість того щоб прагнути управляти всім і вся, президент повинен зосередитися на своїх конституційних обов’язках, а саме на зовнішній політиці і політиці безпеки, верховенстві права і внутрішній політиці.
Таємний відбір в чиновники з невеликого президентського кола особистих друзів і колег повинен також припинитися. Його повинні замінити звичайні процедури конкурсу, засновані на компетентності та хорошій етиці.
Важливо відзначити, що президент повинен припинити підривати незалежність інститутів, таких як Національний банк України. Навпаки, він повинен підвищити їх статус і цілісність.
Українська держава також має визнати необхідність добре платити своїм високопоставленим співробітникам, якщо вона хоче мати професійно компетентних і чесних чиновників. Якщо цього не відбувається, альтернатива відома. Україна буде залежати від некомпетентних або корумпованих чиновників, як це було протягом більшої частини незалежної історії країни.
Ці кроки дозволять президенту Зеленському спиратися на успіхи своїх попередників, навчаючись на їх численних помилках. Це також наблизило б Україну до якісного управління, яке випадало від нас протягом усіх трьох десятиліть незалежності. Відмінною рисою хорошого президента є не те, що він все вирішує сам, а те, що він спрямовує країну правильним курсом і закладає інституційні основи для процвітання в майбутньому.
Переклад НВ
НВ володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Андерса Аслунда. Републікування повної версії тексту заборонене
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ
