Україна 2.0. Пора розпрощатися з ілюзіями

30 травня 2017, 13:31
2457
Вы также можете прочесть этот материал на русском языке
Спроби перейняти лише зовнішні ознаки європеїзації часто підривають її і ведуть до прямо протилежних результатів

Як не сумно розлучатися з ілюзіями, але, мабуть, прийшов час сказати про це відкрито:

Небезпека для справи Революції Гідності – а саме реформ, покликаних модернізувати Україну (тобто, наблизити її до тієї ідеальної Європі, за яку боровся Євромайдан) походить не тільки від «кремлівських консервів», популістів, а також олігархів і корупціонерів різного масштабу. І навіть не тільки від етно-націоналістів, які відкидають базові європейські цінності свободи і толерантності, і активно створюють образ «фашистів» на радість Кремлю.

Є ще як мінімум дві категорії людей, з якими ми так само, як з етно-націоналістами, разом боролися на Майдані і проти російської агресії, але чим далі, тим більше нам не по дорозі, на жаль. Якщо, звичайно, ми хочемо гідно жити у вільній країні.

Перша категорія цих попутників – патріоти-державники. Для них держава самоцінна, вона вище і важливіше свободи особистості. Деякі з них обґрунтовують свою позицію тим, що держава нібито мудріша за громадян, і взагалі без неї особистість нібито не може бути вільна. Такий підхід слабо дружить з логікою: якщо нами ніхто не командує – значить, ми не вільні? Звільніть...

Ми маємо справу не з короткою сутичкою, яку виграє більш мобілізований, а з тривалим протистоянням, в якому більше шансів у вільнішого і продуктивнішого

Хоча, звичайно, не все так однозначно: держава, в теорії, дійсно має виступати гарантом особистих прав і свобод, а також забезпечувати інші суспільні блага. Але в реальності держава по-справжньому може і хоче це робити переважно тоді, коли вона вже підпорядкована людям і діє в їх інтересах, хоча б у нульовому наближенні (з відповідними поправками). Для цього, у свою чергу, люди повинні об'єднатися, щоб підкорити і видресирувати ворожу їм Нортівську природну державу, що веде своє походження по прямій лінії від картелю первісних рекетирів або завойовників. Власне, в цьому і полягає справжня революція. Вона у нас ще не відбулася, а тільки відбувається – боротьба далеко не закінчилася Майданом. Ми крок за кроком намагаємося розширити поле свободи і поставити державу під контроль суспільства. А державники в цьому активно заважають, кожен раз послідовно стаючи на захист держави – проти громадян і їх свобод.

Втім, єдине, що природна держава робить щиро і часом досить ефективно – так це відстоює свою територію і підданих перед лицем інших чужих держав (при цьому часто анітрохи не шкодуючи самих підданих). У повній відповідності з цим, державники виправдовують утиски свободи (яка без лапок) російською агресією. Безумовно, потрібно протистояти ворогові – на жаль, з тією державою, яка є, а то може дійсно стати ще гірше. Але який у цьому сенс, якщо наша країна, за підсумком, перетвориться в україномовну версію Мордора, проти якого ми воюємо?

Ні, я не пропоную капітулювати перед ворогом і відкрити браму і навіть погоджуюся заради перемоги жертвувати куди більшим, ніж тільки зручностями, якщо переконливо доведено, що такі жертви необхідні. Але поки ми бачимо купу нічим не виправданих заборон (не тільки горезвісних російських сайтів), які під різними пристойними, але абсолютно непереконливими приводами, далеко не завжди пов'язаними з війною, обмежують нашу свободу навіть у порівнянні зі «злочинної владою». За це ми боролися? Ось і доводиться воювати на два фронти: і проти російських імперців (зі зброєю в руках), і проти вітчизняних (на щастя, поки що – тільки словесно).

Між тим, навіть якщо дивитися з точки зору суто військової стратегії: ми маємо справу явно не з короткою сутичкою, яку виграє більш мобілізований, а з тривалим протистоянням, на кшталт холодної війни, в якому більше шансів якраз у більш вільного і, відповідно, продуктивного. Тож, насправді, ніякого протиріччя між патріотизмом і свободою немає, якщо не піддаватися на виверти державників, що помилково асоціюють патріотизм із заборонництвом.

Друга категорія – це неосвічені «карго-інтегратори», яким здається, що зближення з європейською цивілізацією полягає в наслідуванні зовнішніх атрибутів. Прикладів цього карго-культу безліч. У столицях багатих європейських країн куди менше кіосків та інших МАФів. Значить їх потрібно прибирати – щоб як у Європі! Не паркуються на тротуарах, навіть широченних (що, до речі, брехня – у тій же Польщі ще як паркуються!) – і у нас заборонити! Там всі торговці з РРО (теж неправда, до речі) – значить і в нас має бути так! Судова система і прокуратура в Європі – незалежні, на самоврядуванні? Давайте негайно переймати європейський досвід, не відступаючи від нього хоч на мить в процесі реформ. Дрібні підприємці в Україні платять простий, помірний, некорупційний єдиний податок? Непорядок, не відповідає європейській практиці. В Європі – стандарт Євро-5? Значить, заборонити ввозити більш старі автомобілі.

Неосвіченість тут у тому, що горезвісні європейські практики:

а) Не завжди виправдані самі собою – історично склалися, на жаль, а відмовитися важко (як, наприклад, з сумнозвісною аграрною політикою ЄС);

б) Підкріплені багатством. Навіть у відносно бідних країнах ЄС дохід на душу населення вдесятеро більше нашого, якщо рахувати в євро. Не дивно, що вони можуть собі дозволити набагато більше, зокрема й на шкоду економіці, тому що для їх жителів проблема економічного зростання може бути третьорядною, поступаючись, наприклад, соціальній рівності та екології. У нас же це наріжне питання, без вирішення якого не буде нічого;

в) Спираються на традиції цієї бюрократії. Яка, ясна річ, теж багато в чому дістає громадян, але, у всякому разі, займається переважно контролем за виконанням закону, а не написанням таких законів, які неможливо виконати свідомо, з тим, щоб і далі володарювати, вирішуючи, кого карати, кого милувати;

г) Найважливіше: базуються на затверджених століттями (і, на жаль, частково розмитих в останні десятиліття) європейських принципах. Серед яких: щира турбота про людей, їх зручність та безпеку, однакове застосування закону до всіх, кого він стосується, стримування і противаги на всіх рівнях, безжальний поділ влади і вистежування найменшого конфлікту інтересів, безумовний захист невід'ємних прав громадян, насамперед, права власності.

Саме у ствердженні цих принципів полягає справжня «європеїзація». А спроби перейняти зовнішні ознаки дуже часто її підривають і ведуть до прямо протилежних результатів, не кажучи вже про корупцію та інші зловживання. Тим не менш, горе-європеїзатори з невинним виглядом повних невігласів впевнено заявляють: «А як же інакше? Якщо ми хочемо коли-небудь зробити Україну цивілізованою, давайте впроваджувати практики цивілізованих країн!».

Страшна смертельна помилка обох цих категорій наших соратників у боротьбі в тому, що вони пропонують діяти так, якби бажане вже було дійсним. От якби водій Жигулів, пристрасно бажаючи спортивний БМВ останньої моделі, наближав свою мрію... манерою їзди (хто таких на дорозі бачив – той розуміє).

Насправді, для того, щоб отримати бажане, прямий шлях – далеко не завжди найкоротший, а часто і взагалі веде у прірву.

Всім хочеться незалежного суду. Але надавши самим корумпованим суддям обирати собі подібних, можна домогтися тільки корумпованого (хоча й незалежного від влади суду. Всім хочеться, щоб податківці були об'єктивні, доброзичливі й непідкупні. Але залишаючи їм дискреційні повноваження «вирішувати питання» на свій розсуд і відкриваючи широченне поле для контролю у вигляді непрямих методів оцінки доходів фізосіб, масового запровадження обов'язкових РРО, наступу на спрощенку, і т. д., цього не вдасться домогтися ні в якій перспективі.

Не кажучи вже про те, що посилаються на європейські практики також противники приватизації, і прихильники драконівських (при цьому вічних) обмежень ринку землі, і захисники солідарної пенсійної системи, і опоненти реформи корпоративного податку, і протекціоністи, і лобісти галузевих пільг.

Тож вчитися на чужому досвіді – це хороша ідея, але тоді вже потрібно розглядати не тільки європейський, а будь-який, який може нам підійти. І вивчати не тільки позитивний, але й негативний – щоб не повторювати чужих помилок. Ретельно приміряти, що нам підходить, а що – ні. Саме в цьому полягає головний урок «тигрів» і Грузії.

Справжнім євроінтеграторам теж хотілося б, щоб у нас була бюрократія, за якістю не гірша за європейську, щоб їй можна було довіряти складні і гнучкі механізми контролю. Проте, нинішні начальники використовують ці повноваження зовсім по-іншому: для зміцнення своєї влади та накопичення багатств. Користуючись своїми, аж ніяк не європейськими, можливостями впливати на законотворчість, вони з великою радістю знаходять в європейських практиках все те, чим можна поживитися, і активно такі практики впроваджують.

У всіх цих і багатьох інших випадках, для справжньої реформи потрібно спочатку радикально скоротити дискрецію, контроль, і всі-всі-всі види корупційних можливостей. І відразу слідом за цим – перезавантажити відповідні структури на коротко описаних вище європейських принципах. Саме так ми можемо, зрештою, отримати ту саму «Україну 2.0», через яку загинула Небесна Сотня і тисячі наших побратимів. І ось тоді вже можна починати думати про те, які європейські практики й у якій послідовності варто нам переймати.

Лекція НВ

ВЕЛИКІ ГРОШІ З ЄВГЕНОМ ЧЕРНЯКОМ

Три години практичних порад та відповідей на будь-які питання від голови наглядової ради Global Spirit та автора популярного YouTube-каналу про бізнес та фінанси — Big Money

Докладніше

Стань автором

Якщо Ви хочете вести свій блог на сайті Новое Время, напишіть, будь ласка, листа на адресу:

nv-opinion@nv.ua

Вибір редакції

Геополітика

Вчора, 13:34

img
Що таке ПАРЄ та які права вона повернула Росії. Максимально стисло.
Політика

Вчора, 14:31

img
Реванш агресора. Як Україна реагує на повернення РФ до складу ПАРЄ
Політика

Вчора, 13:11

img
У Раду проходять п’ять партій — загальнонаціональне опитування