Не зупиняймося. Як війна змінює українців

4 липня, 23:45

Ми маємо відповідати тим суспільним вимогам, що його висуває нам подвиг українських бійців, вчинений під час війни

У ці липневі дні російсько-української війни я чимдалі більше згадую Олену Телігу, українську суспільну діячку, що втратила життя в Києві в 1942-му.

Дивна, неймовірна жінка. Етнічна росіянка, що стала вірною дружиною для ветерана армії УНР і пройшла через усі випробування 1920-х та 1930-х, щоб довести свою відданість українській справі. Своєю харизмою, своїм вмінням завойовувати симпатії вона робила речі, які здавалися неможливими.

Відео дня

Щоразу, маючи прогулянку в парку Київського політехнічного інституту, на галявині біля корпусу факультету електроніки, я дивлюся на монумент Олени Теліги. Ось вона, вся тут. Сидить в легкому літньому вбранні на лавці, встановленій коштами меценатів. Вона дивиться в майбутнє, вона дивиться за горизонт. Ніби чекає на когось. На кого? Цього ми не знаємо. Скульптор-художник зумів показати неймовірну привабливість Теліги, яка, втім, бачила речі, далекі від тої тілесності, що проти неї часом протестує український фемінізм.

Традиція українок-борчинь жива і сьогодні. Ми знаємо, що Російська Федерація продовжує утримувати кільканадцять українських жінок, переважно медичних працівниць, що брали участь в оборонній операції в Маріуполі. Україна, всі ми щиро хочемо, щоб ці жінки повернулися додому, до своїх сімей, до своїх рідних і мали те майбутнє, на яке вони по-справжньому заслуговують.

Давайте дивитися ще ширше. В результаті війни Україна матиме до 1 млн ветеранів, учасників та учасниць бойових дій. Це — люди, що ризикували своїм життям заради того, щоб країна могла мати майбутнє, розвиватися та багатішати. В них — свій світогляд і, безумовно, свої травми. Неможливо вийти з війни без травм, це — наш спільний вирок, наш спільний діагноз.

Місія покладена на всіх нас. Нам — як країні, як нації, як суспільству — немає куди відступати

Щоразу, замовляючи ранкову каву в кав’ярні неподалік від мого будинку, я думаю про тих найкращих, які зараз знаходяться на «нулі» поблизу Краматорська, Слов’янська, Білогорівки. Чи мають вони можливість випити ранкову каву? Чи мають вони можливість бодай на 10−15 хвилин задуматися над тією місією, яка на кожного та кожну з них покладена?

Місія покладена на всіх нас. Нам — як країні, як нації, як суспільству — немає куди відступати. Щоранку ми дивимося на карту від вашингтонського Інституту вивчення воєн і розуміємо, як все складно. Особисто мене ця карта щоразу мотивує думати не лише про географію — але й про суспільство. Те саме суспільство, в якому ми стільки років живемо.

Згадаймо літо 2021-го. Втомлені від пандемії коронавірусу, виснажені, незадоволені життям ми шукали розради — хтось у поїздках за кордон, хтось у монетарній вертикалі заробітку грошей, хтось у кар'єрному зростанні, коли щомісяця в твоїй біографії в соцмережі LinkedIn з’являється якась нова позитивна інформація: закінчив навчальний курс, просунувся в посаді.

24 лютого це суспільство увійшло у стадію війни. Непідготовлене і подекуди демотивоване, воно робило рухи, до яких закликали національні інстинкти самозбереження. За час, що минув від кінця лютого, ми всі відчули повну дію цих інстинктів на рівні власних тіл, власних думок, власних ідей. Найголовніше те, що в українців та українок почали горіти очі.

Ці очі горять через те, що ми всі мобілізовані, покликані до якоїсь вищої справи, що її ставить нам у порядок денний українська демократія. Ми не маємо шляхів повернення до довоєнної реальності, котра мала цілу низку патологій суспільного розвитку. Дух гонитви за грішми, що панував в українських містах в другій половині 2010-х, робив із нас кар'єристів — і в доброму, і поганому сенсах цього слова.

Згадаймо цей знаковий текст Юрія Андруховича з початку 2000-х, що його так круто виконував у львівських пабах покійний Місько Барбара: «Сто баксів на місяць — і всі тебе юзають». Навряд чи це може бути національною ідеєю, навряд чи це може бути повноцінною світоглядною філософією.

Ми більше не можемо бути інертними, ми не можемо ігнорувати проблеми, які існують навколо. Ми зобов’язані вчинити той самий подвиг з відбудови й реконструкції України як держави і економіки, що його вчинили наші найкращі — при обороні Києва, Маріуполя, Миколаєва.

Це дуже важливо: ми маємо тепер відповідати тим суспільним вимогам, що його висуває нам подвиг українських бійців. Це означає, що ми покликані інвестувати всі свої зусилля, професійні здібності та час у побудову кращої версії України.

Візьмемо сповіді та одкровення, що ми їх чуємо від захисників Маріуполя. В перші тижні війни в них були всі шанси втекти, відступити, попросити про евакуацію. Ми ж добре знаємо, що військовий медик не питає двічі, коли ти скаржишся йому або їй про контузію, що її легко продукує абсолютно рядовий вибух снаряду в 100 метрах неподалік. «Я контужений, везіть мене в Дніпро» — міг сказати ледь не кожен другий із захисників міста Маріуполь.

Але вони цього не казали. Вони терпіли, трималися, боролися, зуміли створити зону «Пекло-2022» на території заводу Азовсталь. Тому тепер неможливо уявити, як можна дозволяти собі слабкість і лінь після того, що захисники Азовсталі здійснили в Маріуполі. Маріупольська дефензива — це вже наш моральний компас, наш орієнтир, наша вертикаль для будь-яких подальших етичних і не тільки етичних оцінок.

Україна не може бути слабкішою за той приклад, що його показала українська армія в Маріуполі. Ми просто не маємо на це права. Зрозуміло, що не кожен може тримати в руках автомат або Javelin, але в наших силах — зробити все можливе, щоб країна зажила новим життям, продемонструвала нову якість розвитку, перестала пасти задніх там, де здатна бути справжнім лідером.

Згадаймо подвиг українських пілотів, що керували гелікоптерами, котрі вивозили поранених з зон бойових дій. В таких випадках український пілот засовував технічну методичку, де вказана вантажопідйомність гелікоптера, десь глибоко у задній карман і брав на борт стільки людей, скільки йому диктувала його совість. Перевантажені, керовані лише інтуїцією пілота українські гелікоптери летіли з жорстких операційних зон, тримаючись близько до землі, туди, де життя поранених могли бути врятовані.

Звичайно, важко надалі жити з тим моральним компасом, що його нам дали в руки бійці Збройних сил України. Той рівень героїзму, який продемонстрували вони, важко повторити, продовжити в цивільному житті. Однак це можливо. В кожного громадянина цієї країни є інструменти вплинути на майбутнє, зробити його кращим, зробити його вільнішим і демократичнішим.

Можливо, мій голос зараз звучатиме наївно, але я все одно дозволю собі висловитися. Давайте сортувати сміття, бо його не можна безкінечно закопувати на полігонах. Давайте підтримувати українського виробника, бо потік доступних китайських товарів навряд чи припиниться найближчим часом.

Всі ми можемо взяти на себе функцію розповісти, а то й довести цілому світові, що Україна може мати ВВП на рівні $1 трлн. Може мати потужне виробництво. Може бути лідером перетворень у пострадянській частині Східної Європи. Може бути повноцінним, повноправним, доречним і потрібним членом Євросоюзу. Може мати мрії, має на це право, заслужила це право — жертвами, стражданнями, але й готовністю боротися і вигравати там, де це найбільше потрібно.

Давайте побачимо свої задачі. Давайте зрозуміємо свою місію. Ми зараз живемо в час неймовірного шансу від історії побудувати ту країну, з якої не буде хотіти емігрувати кожен другий чи кожен третій. Стільки всього цікавого в Україні, в її містах та селах. Давайте це цінувати, давайте жити цим.

На початку я згадав про Олену Телігу. Вона жила в значно важчі часи, коли не було ні інтернету, ні мобільного зв’язку, ні зручних супермаркетів чи торгівельних центрів. Але вона все одно робила свою справу, рухаючи українську мрію вперед. То хіба не легше зараз нам, маючи усі можливі технологічні інструменти, щоб створити навколо нас той простір, в якому буде комфортно нам і нашим сім'ям.

Відчувши присмак героїзму та вимогу змін, українське суспільство зараз набирає швидкості. Ніби прокинувшись від летаргійного сну минулих років, воно вперше відчуло смак того, що таке справжня боротьба, справжня свобода, справжня Україна. Не зупиняймося. Попереду багато цікавого.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди НВ

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

Показати ще новини
Радіо НВ
X