Загострення на Донбасі. Що робити Україні?

18 лютого 2021, 12:03

Домовлятися? З Росією? Про що? Домовленості про перемир’я довели, чого вони варті

Дуже дивними видаються спроби якоюсь мірою поєднати два непоєднаних речення: «Мінськ 2 — мертвий» та «Мінські домовленості не можна розривати, оскільки це єдиний на сьогодні переговорний майданчик». Це схоже на нескінченне голосіння над трупом.

Відео дня

Ключове слово тут — домовленості. Виникає питання: домовленості про що? Для Росії «Мінськ 2» — це збереження її «контрольного пакету акцій» (механізму контролю) в конфлікті. Для України — це вірний шлях до поразки і поступової втрати суверенітету не лише над тимчасово окупованими територіями, але й над усією країною. То про що домовлятися? Домовляються зазвичай з питань кому, скільки та за скільки. У нашому ж випадку питання є інакшим — або все, або нічого. Тобто пошук домовленостей мав би сенс у випадку, коли одну зі сторін (агресора або жертву) примусили піти на поступки — тоді вони самі були б зацікавлені в пошуку певних компромісів. Шукати ж точки збігу інтересів, які принципово не збігаються — завдання безперспективне.

Інший важливий аспект цієї проблеми — примус. Кого примушувати? Жертву (Україну) — легше, але аморально. Агресора (Росію) — складніше, а головне небезпечно. Ось і хитається миролюбна міжнародна спільнота в пошуку неіснуючого рішення — як зробити так, аби всі лишилися задоволеними. Причому з другого абзацу зрозуміло, що задоволених не буде взагалі - будуть лише «примушені до задоволення». Вся історія конфліктів у світі, де на кону стоять територія і влада, доводить, що такі пошуки закінчуються або повномасштабною війною, або нескінченною низкою «заморожування — розморожування» конфліктів. Навіщо тоді було свого часу вигадувати Статут ООН, де передбачені і розв’язання територіальних суперечок винятково мирним шляхом, і права держав на самооборону, і функції Радбезу із врегулювання конфліктів різної природи?

Що стосується російсько-українського конфлікту та, більш конкретно, Мінська 2, то позиція Кремля тут є цілком зрозумілою: не йти на жодні поступки Києву і примусити його «не миттям так катанням» до згоди на «мирний вирок» у вигляді Комплексного плану заходів із реалізації Мінських домовленостей. Що ж лишається Україні? Невже лише голосити над померлим «Мінськом» і безпорадною «Нормандією»? А як же «План Б»? Невже це Спільний план заходів від Леоніда Кравчука? Чи він («План Б») насправді існує, але тримається в таємній шухляді, подалі від проникливого ока агресора? Можу припустити: якщо б він існував хоча б у головах нашого керівництва, то за наявної системи збереження таємниць у середині цього самого керівництва, першим, хто б з ним ознайомився, був би Кремль. Насправді, певні уривки такого плану відомі у вигляді планів МінТОТ і законопроекту про перехідний період. Але все це, за всієї їхньої корисності, стосується періоду після початку деокупації. Залишається зрозуміти, яким чином цієї деокупації домогтися?

А може, вже досить відсиджуватися у глухій обороні

Домовлятися? З Росією? Про що? Домовленості про перемир’я довели, чого вони варті. Так, вдалося зберегти багато життів наших воїнів і цивільних. Але розв’язання конфлікту це не наблизило ані на крок. Більш того, це робить агресора в очах жертви зовсім не таким вже поганцем — зусиллями російської пропаганди, руками «п’ятої колони», «корисних ідіотів», чиї бізнес-інтереси у співробітництві з Росією ще не повною мірою реалізовані, а також, як не прикро, руками самої української влади, податливої до лобізму та рефлексивного управління.

А може, вже досить відсиджуватися у глухій обороні. Можливо, треба перехоплювати ініціативу та переходити до наступу? Звичайно, не військового, а дипломатичного, але за всіма напрямами: військовим (демілітаризація Криму та ОРДЛО), політичним, економічним, гуманітарним тощо. Якщо Росія не налаштована домовлятися, то треба працювати в напрямі посилення тиску на неї з метою подолання «больового порогу» нечутливості і змушення таки йти на поступки. Хтось при цьому побоюється дій Росії у відповідь. А чим саме може відповісти Росія? Повномасштабною війною — це скоріше схоже на блеф. Та навіть якщо ні, то в НАТО вже відповіли: ми цього не бажаємо, але готові. Зривом постачання енергоносіїв, припиненням співробітництва із західними компаніями, закриття для них російського ринку? За словами Лаврова, Росія наближається до цього. Так, Путін авантюрист, але не самогубець — після таких дій припиняється надходження до Росії розрахунків за відповідні товари, приплив украй потрібних інвестицій і технологій, заморожуються активи в іноземних банках. Компенсувати ці втрати за рахунок Китаю навряд чи вдасться без втрати суверенітету. Отже подібні погрози з боку Кремля розраховані скоріше на внутрішню публіку та західних «прикормлених» лобістів російських інтересів.

Якщо йдеться про новий переговорний формат, то працювати треба над утворенням коаліції держав, що серйозно налаштовані на приборкання російської агресивної політики загалом і її агресії проти України зокрема. Домовлятися треба не з Росією, а з партнерами по коаліції про зміст і форму тиску на агресора. Припускаю, що й шукати майданчик для таких переговорів не доведеться — пропозицій буде вдосталь (це для тих, кого дуже турбує назва майбутнього формату). До «персонального складу» такої коаліції (а пропозиції мають іти насамперед від України) треба також підходити раціонально. Головними критеріями тут мають бути: потужна підтримка України у впливових міжнародних організаціях (насамперед, у Радбезі та Генеральній Асамблеї ООН, Раді Європи та її Парламентській Асамблеї), наявність ресурсів і спроможностей впливу на Росію, мінімум розбіжностей в поглядах на цінності, способи їхнього захисту, міжнародну безпеку загалом і на російсько-український конфлікт зокрема. Необхідними передумовами створення такої коаліції і перебирання нею функцій «Нормандії» мають бути визнання невиконання Росією Мінських домовленостей, залишення наявного санкційного режиму та його посилення за зрив Росією процесу врегулювання конфлікту.

Певні кроки з боку української влади в цьому напрямі робляться — хоча через недостатню прозорість (виправдану і невиправдану) не завжди зрозуміло, наскільки вони «технологічно» пов’язані між собою, отже якою мірою наближують до бажаних цілей (які також формулюються не найкращим чином). Наприклад, ініціатива із запровадження Кримської платформи. Ідея дуже корисна, але вимагає кропіткої всебічної підготовки, особливо з урахуванням того, що Кремль усіма силами та засобами намагатиметься або зірвати її, або використати у власних інтересах. До того ж, обов’язковою умовою міцності згаданої коаліції та готовності допомагати Україні є не лише доведена здатність України протистояти російській агресії і захищати південно-східні кордони ЄС і НАТО, але й її підтверджена реальними результатами готовність до розвитку і інтеграції в європейську спільноту. В цьому плані доречними виглядають вимоги західних партнерів до України стосовно результативності задекларованих реформ. І це не зовнішнє управління, а тест на здатність жити у спільному європейському домі.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ

poster
Підписатись на щоденну email-розсилку
матеріалів розділу Погляди
Дайджест авторських поглядів щодо найбільш гострих питань
Щовівторка

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

Показати ще новини
Радіо НВ
X