Повний обвал. Єдина турбота Путіна
Путін вже навіть не намагається приховати той факт, що його єдина турбота — зберегти режим. Яку відповідь дадуть росіяни?
Відтоді як Володимир Путін прийшов до влади у 2000 році, в Росії спостерігалося кілька хвиль народних заворушень. У 2005-му протестували проти пенсійної реформи, а в 2011—2012 роках тисячі москвичів виходили на демонстрації проти очевидно сфальсифікованих виборів, завдяки яким Путін повернувся на президентську посаду після недовгого періоду роботи прем'єр-міністром. Під час усіх цих подій Путін довів, що він політично куленепробивний.
Однак зараз країну охопила нова хвиля протестів, і є вагомі причини вважати, що на цей раз все може бути інакше. Путін стає значно репресивнішим і несприйнятливішим до громадської думки. Зачинившись в ізольованих палацах, він перетворився, за висловом опозиційного лідера Олексія Навального, на «діда в бункері». Незважаючи на замах Кремля на його життя торік, Навальний нещодавно опублікував сповнений звинувачень документальний фільм, в якому стверджується, що Путін направив свої незаконні доходи на будівництво величезного секретного палацу на березі Чорного моря.
Наступне велике політичне випробування чекає на Путіна у вересні, коли в Росії пройдуть вибори до Держдуми. Нічого значущого своєму народові Путін запропонувати не може. Протягом перших президентських термінів він користувався вигодами впевненого економічного зростання у середньому на 7% на рік, але зараз під його керівництвом економіка стагнує. ВВП Росії, сягнувши у 2013-му пікового значення $2,3 трлн, відтоді впав до $1,5 трлн. Усього за чотири роки (2014−2017) рівень життя у країні знизився на 12,4%. У 2018−2019 роках він залишався стабільним, але в 2020-му знову почав падати.
Путін вже давно спирається на російських споживачів як на головного гаранта своїх амбіцій і манії величі. І незважаючи на це, в 2018-му, після різкого спаду особистих наявних доходів, він ударив по російських домогосподарствах драконівською пенсійною реформою, яку настільки погано сприйняли, що вона призвела до падіння його рейтингу популярності. Сьогодні, як розповідають мені російські економісти Володимир Мілов і Сергій Гурієв, росіяни швидко втрачають заощадження після шести років політики жорсткої бюджетної економії.
Є три головні причини економічної стагнації у РФ: авторитарна клептократія Путіна, західні санкції і низькі ціни на нафту.
Перший фактор виглядає найважливішим. Спочатку Путін користувався вигодами реформ лібералізації, що проводилися у 1990-і за його попередника, президента Бориса Єльцина, і виконувача обов’язків прем'єр-міністра Єгора Гайдара. Однак консолідувавши владу, встановив контроль над судами, щоб почати захоплення прибуткових приватних підприємств, які потім передав своїм «друзям» із Санкт-Петербурга.
Російські чиновники називають західні санкції неефективними, але водночас постійно скаржаться на них. Це протиріччя не має бентежити, ефект санкцій легко виміряти. В кінці 2013-го Центральний банк РФ оцінював загальну суму іноземної заборгованості країни в $729 млрд. У кінці 2020-го ця цифра впала до $470 млрд, у той час як інші країни, що розвиваються, збільшили свій іноземний борг приблизно в таких же пропорціях. Це означає, що за роки дії санкцій Росія змушена була відмовитися від $259 млрд зовнішніх кредитів, які в іншому випадку могли б піти на інвестиції й, отже, підвищення економічного зростання.
Відчайдушно намагаючись уникнути звинувачень в ослабленні економіки, Путін вхопився за обвал цін на нафту, говорячи тільки про це. Однак водночас, як і раніше, нічого не робить для диверсифікації джерел зростання російської економіки. Росія — це абсолютно нафтова держава, де курс валюти й обсяги експорту та імпорту падають, як тільки падають ціни на нафту.
Гірше того — ті два чинники, які Путін вважає за краще ігнорувати (клептократия і зовнішня політика, що провокує санкції), все сильніше відлякують іноземних інвесторів. У період із 2014 до 2019 року щорічний чистий приплив прямих іноземних інвестицій у Росію в середньому не досягав і 1,5% ВВП — це незначна цифра, особливо проти попереднього п’ятирічного періоду, коли вона була приблизно вдвічі вищою.
Якщо подивитися на Путіна з цього погляду, його легко зрозуміти. Він стурбований насамперед збереженням своєї влади, чого досягає шляхом збагачення — власного і своїх друзів, а також завдяки геополітичному позерству. І тут він пожинає плоди двох колишніх успіхів — війни в Грузії у серпні 2008 року й анексії Криму в березні 2014 року.
Згідно з опитуваннями «Левада-центру», незалежного російського аналітичного центру, популярність Путіна досягла рекордного рівня 88% одразу після грузинського конфлікту і піднялася до порівнянних висот знову після березня 2014 року. Але за останні три роки вона впала з більш ніж 80% до 64%, водночас довіра суспільства до Путіна знизилася до половини цього рівня.
Росія розкололася. Ліберальна третина населення виступає проти Путіна, інша третина його підтримує, а третина, що залишилася — байдужа. Питання в тому, коли ці мовчуни нарешті розвернуться проти режиму. Якщо керуватися тим, що більшість — розумні опортуністи, можна припустити, що це станеться одразу, як тільки вони вирішать, що Путін вже програв.
Проте, не дивлячись на все запекліше внутрішнє становище, Путін, по суті, нічого не робить, щоб утихомирити суспільство. Минулого літа він видав указ «Про національні цілі розвитку Росії до 2030 року», але цей документ виявився значно менш змістовним, ніж випливає з його назви.
Поглиблюючи становище, він пообіцяв забезпечити «стійке зростання доходів населення і рівня пенсійного забезпечення не нижче інфляції». Це означає, що у Кремлі не передбачають будь-якого підвищення рівня життя протягом наступного десятиліття. Очевидно, що Путін уже навіть не намагається приховати той факт, що його єдиною турботою стало збереження режиму.
Росія переживає не тільки економічний і технологічний, а й демографічний занепад. Торік її населення скоротилося майже на 700 тисяч осіб, що значною мірою викликано еміграцією висококваліфікованої молоді. Це очевидна ознака того, що путінська Росія значно менш стійка, ніж вважає більшість.
НВ володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Project Syndicate. Републікування повної версії тексту заборонене.
Copyright: Project Syndicate, 2021
Колонка опублікована в журналі НВ за 12 березня 2021 року. Републікування повної версії заборонене.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ
