Відновленню не підлягає. Що Росія нищить в Україні

30 листопада 2022, 08:09
Ексклюзив NV

«Історія перетворюється на сміття. А місто його мешканці не впізнають на зроблених тепер фото. Воно лишиться живим лише в пам`яті містян. Та абсолютно мертве в архітектурі та реальності»

Вище цитується Петро Андрющенко, радник міського голови Маріуполя. Але подібна сумна оцінка, на жаль, відповідає не лише маріупольській дійсності. Бахмут, Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Попасна, Охтирка, Бородянка фактично стерті з лиця землі. А це — міста зі своєю історією, своїми традиціями, своєю міською культурою, своїми звичаями, своїм Всесвітом. Так можна й треба говорити про всяке зруйноване окупантом місце, де в Україні жили люди. Хай це буде навіть невеличке селище — переважна більшість із них, де б вони не знаходилися, має першу зафіксовану згадку. Часто це щонайменше кількасот років.

Відео дня

Забудови в історичному центрі Маріуполя, за якими сумує пан Андрющенко, народилися після Другої світової. Відносно нові, якщо порівняти зі зруйнованими масивними будівлями в центрі Харкова — зразки й пам`ятки архітектури кінця ХІХ — початку ХХ століть. Проте ці споруди — частина дитинства, отроцтва і юності трьох поколінь містян. Ось що можна образно назвати всім минулим життям, яке вмістилося в одну сумку біженця від війни. Життя прожите не дарма, якщо людині навіть у найважчий життєвий період є, куди повертатися.

Та самі людські життя, хай там як це зараз не прозвучить, значно цінніші за будинки. Даруйте за банальність, але села й міста будують люди. Історію теж творять люди. Кожна жива людина, навіть якщо ви особисто, суспільна думка чи законний судовий вирок визначають її не дуже хорошою, являє собою цілий світ. Маленький світ — і великий, часто простий і невибагливий, але завжди — неповторний Всесвіт.

Тому вбивство росіянами дитини, яка прожила лише два дні — непоправна втрата. Батьки народжували під час війни, маючи певні надії на кращу для дитини долю. Попри все лишалися на Запоріжжі, близько від лінії фронту, практично — на лінії вогню. Російська ракета зруйнувала Всесвіт, який ледве почав будуватися. Й завдала масштабних руйнацій Всесвітам батьків наймолодшої жертви цієї війни.

Там, де під час Другої світової проходила Червона Армія, не лишалося живого місця

З огляду на це що далі, то з більшим скепсисом сприймаю пафосні дописи й заяви з обіцянками все відбудувати, все відновити, все відродити. Більш реалістичними виглядають прогнози щодо демографічної кризи в Україні після нашої перемоги. Простіше кажучи, народжувати українки будуть далі від України, в більш захищених країнах, і зовсім не факт, що народять майбутніх українських громадян. Повернутися до відомого в другій половині 1990-тих радісного визнання Нас 52 мільйони! реально лише за умов повного закриття кордонів і курсу державної політики на впевнено-цинічне гасло радянського маршала Жукова бабынарожают.

Погодьтеся, це сюжет для антиутопії. Простіше зробити заявку на такий серіал, перекласти англійською й спробувати продати на Netflix. І то — знімати в копродукції. Адже грошей на кіновиробництво найближчими роками не передбачено попри особистий контроль над кіногалуззю з боку ОП в особі Андрія Єрмака.

Паралелі з бебі-бумом, який мав місце по закінченню Другої світової, так само хибні. У своїй книзі Володимир або Перерваний політ Марина Владі, вдова Володимира Висоцького, згадує почуту нею на власні вуха історію в Білорусі. З її слів, жінки дітородного віку одного з тамтешніх сіл, де загинули всі чоловіки, домовилися просити російських солдат-визволителів, цитата, подарувати їм життя. Оскільки особовий склад Червоної Армії етнічно строкатий, то тепер тутешній тракторист — азіат, поштарка — вірменка, куховарка — справжня сибірячка. Припустімо, це не якась місцева легенда й не літературна вигадка. Але повторити подібне в ХХІ столітті в Україні неможливо.

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Для цього треба спеціально запрошувати військових або цивільних чоловіків насамперед у напівзруйновані, а отже — практично позбавлені перспектив села, селища й міста. Це — ще один сюжет, цього разу утопічний. Бо нині неможливо уявити собі українських жінок, для яких важливіше просто народити, а не надалі жити в прийнятних умовах та бачити перспективу.

Цивілізований світ дрейфує в бік покращення якості життя. Україна навіть із початком російського вторгнення 2014 року рухалася в тому ж напрямку. Зупинені в розвитку російські громадяни переконалися в наявності цивілізаційного розриву з найбіднішими українцями на власні очі. Звідси — нерозуміння, як виглядає мультиварка та чому в українців котячий туалет у помешканні. Та звідси ж — хибність ставки на бебі-бум із патріотичних міркувань, як наслідок перемоги. Людські втрати які були, є і, на жаль, будуть — не відновити.

З поруйнуваннями те саме. Я й раніше звертав увагу: там, де під час Другої світової проходила Червона Армія, не лишалося живого місця. Не важливо, відступала вона чи наступала. Варто вкотре нагадати замінований і підірваний Хрещатик та кілька прилеглих вулиць — після війни він лишився хіба на старих фото. Його не відбудували, а забудували наново. Як Варшаву й Берлін. Хоча знищену союзною авіацією колиску нацизму Нюрнберг після війни відновили практично один до одного. Бо місто волею щасливої долі не потрапило в зону контролю СРСР й, відповідно, Москви.

Натомість Харків, Чернігів, Херсон, Миколаїв зазнали від початку масштабного російського вторгнення стільки руйнувань, скільки не зазнавали під час Другої світової. Парадокс, але тогочасна німецька окупація історичну пам`ять українців здебільшого щадила. Складається враження, що нинішня Росія затялася доруйнувати й донищити те, що через якесь непорозуміння, чийсь злочинний недогляд не знищено в 1941—1943 роках. А найгірше — відбудови не планується.

Неможливо в наших умовах повернути все, як було. Хіба наближений до косметичного ремонт. І то — не всюди. Та й пам`яткою архітектури, носієм історичної пам`яті та чи інша ремонтована споруда вже не буде. Що ж до зруйнованих російськими снарядами, бомбами та ракетами міст, містечок, селищ та сіл… Після Другої світової на таке кидалися бюджети зі скарбниці величезного Союзу, окупованого Росією. Надіятися на аналогічну допомогу зі скарбниці колективного Заходу марно. Бо якщо там нема достатніх коштів на зброю для України — умовну Попасну з руїн жоден закордон не допоможе підняти. Не кажучи вже про потрощені села тієї ж Київщини.

Припускаю, після перемоги наша країна зробиться компактнішою. З пошкоджених територій переселити залишки людей значно простіше й дешевше, ніж розвивати самі території. Окремі об`єкти можна відновити. Проте знищені та вкрадені цінності не повернути. Нарешті, є певна надія на те, що особи при владі в Україні навчаться і більше цінувати й поважати людський капітал, і - рахуватися з громадянами. Ось єдиний дієвий спосіб поступово відновити повоєнну країну.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди НВ

Показати ще новини
Радіо NV
X