Обережно: втома від України

4 липня, 23:50
Ексклюзив НВ

Проблема в тилу. Точніше — в настроях Заходу

Пригадуються слова Пуанкаре, у якого у 1917 році запитали, чи вистоїть французька армія. Він сказав: «Вистоїть, якщо триматиметься тил».

З українською армією така ж ситуація. На передовій вона виявляє неймовірну мужність.

Відео дня

Ціною жахливих боїв вона дала відсіч росіянам у Києві, Бородянці, Миколаєві.

Усе вказує на те, що вона готується до контратаки на втрачених територіях Донбасу.

А деморалізація російської армії, дефіцит боєприпасів і запчастин для її танків, кількість убитих роблять перемоги Путіна дуже примарними. Літо 2022 року цілком може стати для його «спеціальної операції» тим, чим було літо 1942 року для Гітлера та його операції «Барбаросса».

Однак проблема в тилу.

Тил у прямому сенсі, тобто українське суспільство, виявляє такий самий дух опору, як армія на фронті. Тому правильніше сказати, що проблема — це тил тилів, тобто блок союзних країн, які постачають озброєння. Проблема полягає в настроях Заходу, у тому, чи дають там повноваження своїм правителям продовжувати постачати зброю, яка життєво необхідна Україні, щоб витримувати агресію країни-континенту — Росії.

Ми ясно бачимо підстави для занепокоєння.

Тут — розповіді про історію «ескалації», що затягує нас, як сновид, до невблаганної механіки війни як такої.

А ще «ціна на газ», що, як і ціна на бекон, за словами посла Клоделя під час його полеміки із сюрреалістами в 1925 році, може дати право на будь-яку ницість.

Тут вам і так звана диктатура емоцій, від якої сильні уми радять нам звільнитися (чи варто на противагу цій «диктатурі» обрати «свободу» із кам’яним серцем?).

Саме на це сподівається Путін

Коротше кажучи, це саме те знесилення, виснаження, втома від співчуття, яким британський есеїст і воєнний репортер Девід Патрікаракос поставив невтішний діагноз у Daily Mail 26 червня.

А що як наша українська лють була лише миттєвим спалахом?

Що як наша солідарність перших днів була не справжнім жестом, а лише жестикуляцією?

Невже назви понищених українських регіонів складатимуть не мартиролог, а лише сумний танець — вальс чи таку собі павану?

А вулиці наших міст і селищ, забарвлені в блакитно-жовті кольори неба та української пшениці, з якої роблять хліб для цілого світу? Може це як на картинах «Вулиця Монторгіой» Моне чи «Вулиця Моньє», де на вікнах майорять прапори, бо люди вмили руки від розправи над комунарами?

Саме на це сподівається Путін.

Я уявляю, як він у холодній тиші своєї дачі відраховує дні і з маніакальною точністю кагебіста вимірює час, який потрібен, щоб свідомість втомилася від образів війни та призвичаїлася до страждань воїнів, насильства над старими людьми і тремтячих дітей.

Путін, напевне, вірить, що демократії легковажні, непостійні і потрібно просто почекати.

Він думає (як Лавров і Медведєв, його оскаженілі від ненависті пітбулі), що в Берліні, Парижі, Римі, Вашингтоні чи навіть Лондоні настане час, коли нажахані крики врешті-решт лунатимуть тихіше, слабше, а потім замовкнуть.

І він знає, що якщо такий час настане, ми знайдемо безліч вагомих причин відвернутися, коли він завдасть останнього удару Зеленському.

Саме ці розрахунки треба зірвати.

Саме цю інерцію роздратованості та втоми необхідно зупинити.

Бо якщо вона триватиме, то люди, які в Європі живуть і вмирають в ім'я європейських цінностей, почуватимуться як загнані звірі.

А ще це було б ознакою того, що ми самі, старі європейці, схожі на героїню «Щасливих днів», шедевру Беккета: вона сиділа під тоненькою парасолькою із закопаними в пісок ногами, потім торсом, потім усім тілом, аж поки не лишилося нічого, крім рота, з якого вилітали слова, чи радше базікання, і вона ставала дедалі балакучішою, а її мовлення — дедалі безглуздішим.

Ми спостерігаємо це видовище скрізь, від Тегерана до Китаю, який позирає на Тайвань, від прикордоння колишньої Османської імперії до халіфату, якому тільки й треба, що відродитися.

Це настрої всіх царьків, які мріють покінчити з тим, що є найшляхетнішим, найуніверсальнішим і найпрекраснішим із європейських цінностей: ось що очікує на нас у цей поворотний момент.

Зараз або ніколи. Ми повинні або поставити цих деспотів на місце, йдучи до кінця з народом України, — або визнати, що ми піддалися своєму моральному пригніченню, наш дух зістарівся і ми поринули в тихий занепад, що веде до смерті. Таке трапляється не лише з окремими людьми, але й з народами та режимами.

Демократія або тиранія.

Віднайдення мужності або наближення маразму. Ось у чому питання, зважаючи на виклик, який кидає Путін.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди НВ

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

Показати ще новини
Радіо НВ
X