Повоєнний тягар. Як житимуть бійці, які повернулися з Донбасу
Коли моя сестра була підлітком, вона мала друга за листуванням із США, такого собі "хлопця на відстані". За обідом ми часто слухали різні історії про Майкла, зазвичай милі та невинні. Але одного разу її розповідь стала справжнім шоком: хлопця призвали на військову службу та збиралися відправити у В'єтнам. Щоб уникнути цього, він прострелив собі ногу під час навчань.
Майже два мільйони американських хлопчиків потрапили до В'єтнаму. Третина з 60 тис. загиблих — молоді призовники, яких закинули на інший кінець світу для боротьби з комунізмом. Боротьбу програли, а ті, хто з ганьбою повернувся, потрапили до країни, яка люто протестувала проти війни і не була готова визнати всі жахи, що їх пережили співгромадяни у тропічних джунглях.
Це назавжди змінило Штати. Американцям знадобилося майже десять років, щоб навчитися виявляти повагу до бійців, які воювали у В'єтнамі. Відтоді будь-яка розмова про військову участь США в миротворчих операціях за кордоном неминуче зачіпає тему в'єтнамської війни. Острах зробити таку само помилку неодноразово перешкоджав утручанню США чи обмежував його. Американські вертольоти, збиті в Сомалі, та вторгнення до Іраку ще глибше роз'ятрили рани, завдані В'єтнамом.
Немов паралізовані, європейці спостерігали, як мирну країну затягує у вир ненавистіВійна лишає глибокі шрами в душах не тільки учасників бойових дій, але також їхніх близьких, разом із дітьми й онуками. У багатьох моїх американських друзів є особисті історії, пов'язані з В'єтнамом. Наприклад, алкозалежний батько-ветеран, який із дробовиком ганявся серед ночі за дітьми, або ж втрата брата-близнюка, який повернувся додому в цинковій труні.
На європейському континенті війна в Югославії у 90‑х роках воскресила жахи, які, здавалося, більше ніколи не повторяться в цій частині світу. Але європейська система безпеки, створена після Другої світової війни, не запобігла кровопролиттю. Немов паралізовані, європейці спостерігали, як мирну країну затягує у вир ненависті та помсти.
Канадський документальний фільм із промовистою назвою Чи завдає вам болю моя історія?, присвячений психологічним ефектам війни в колишній Югославії, оповідає про мого колегу, сербського психіатра Владиміра Йовіча з Белграда. Йому вдалося уникнути служби на передовій. Але Йовіч щодня спостерігав наслідки війни як лікар, тому разом із друзями створив організацію, яка надає допомогу тим, хто її потребує. У фільмі ми бачимо, як Йовіч повертається в регіони Боснії, де все ще живуть серби. Він зустрічається з людьми, які втратили все, але їх навіть не визнають жертвами. І їхні розповіді жахливі.
Сербів травмовано подвійно. Диктатор-популіст спонукав їх до війни, в якій вони зазнали поразки на всіх фронтах: перетворилися на вигнанців у Європі та були поставлені навколішки ракетними бомбардуваннями НАТО. Водночас їм довелося визнати, що вони були винні в різноманітних звірствах і додали темних сторінок до історії Сербії. Відчуття народу, мабуть, можна порівняти з тим, що відчували німці 1945 року. Страждання, яке багато хто відмовляється визнати, оскільки роль військового злочинця погано поєднується з роллю жертви.
В українській війні є і те й інше. Для більшості населення це визвольна війна проти російського агресора та його поплічників — суміші місцевих злочинців і маргіналів. Тисячі хлопчаків призвали в армію і відправили на схід, щоб ті билися у війні, яку не кожен із них може назвати своєю. Вони приїжджають у відпустку і бачать хлопців такого самого віку, які залицяються до дівчат і бігають на вечірки, немов війни немає. Вони — не добровольці, які після Майдану самостійно вирішили попрямувати на схід. Ці хлопці не мали вибору.
З іншого боку, ми бачимо людей, яких тероризує створена путінською Росією маріонеткова держава. Вони теж українці, та після возз'єднання країни їм доведеться жити з травмою, яка не надто відрізняється від сербської. Вони зробили неправильний вибір, втратили свободу, набули статусу агресора. І водночас вони самі — жертви.
Україна повинна вже зараз створювати служби допомоги тим, хто не в змозі самостійно впоратися із психологічними наслідками війни. Також країні знадобиться багатовекторна програма відновлення цивілізаційних мостів між заходом і сходом. Звісно, війна ще не скінчилася. Але це не має виправдовувати бездіяльність.
