Польові дослідження національної інженерної думки

12 січня, 12:33
2246
Вы также можете прочесть этот материал на русском языке

Мости та стіни. Наділяючи інженерні конструкції символічним статусом, українська суспільна уява сама собі розставляє небезпечну пастку, в яку регулярно і провалюється

"Мости замість стін" – спільний проект Українського ПЕН та Нового Времени, у рамках якого провідні українські інтелектуали – письменники, філософи, журналісти та науковці – розмірковують про те, що об’єднує українців. Всі тексти шукайте за тегом #мости замість стін

У маленькому швейцарському містечку Базель, де я віднедавна мешкаю, складно не любити мости. Рейн, який починається за якихось пару сотень кілометрів на схід, не лише тече на північ, а не на південь, ламаючи звичну світобудову, а й уже розливається так широко, що базельський порт може приймати морські судна.

Тож без мостів тут ніяк, їх тут аж шість. Найцікавіший і найдавніший з них — найстарший у Європі міст через Рейн від озера Констанц і до Північного моря. Його збудували 1226 року, ще до створення першої Швейцарської конфедерації і задовго до вступу до неї Базеля. Спочатку міст працював для місцевого обміну, а вже за сто років, відколи відкрили дорогу через перевал Ґоттард, головний північно-південний маршрут через швейцарські Альпи, Серединний міст (Mittlerebrücke) перетворився на ключовий торговельний сполучник і одне з головних джерел прибутку для міста.

Місцеві легенди розповідають, що, попри сталий зв’язок і взаємну вигоду, яку міст постачав обидвом частинам міста на протилежних берегах Рейну, вони неабияк зневажали одна одну. Дотепер, під час Базельського карнавалу Фастнахт (який належить до всесвітньої нематеріальної спадщини ЮНЕСКО), перетинаючи міст у вагончиках, групи карнавальників — кліки — з Великого Базеля показують Малому Базелеві язика. Своєю чергою, учасники з Малого Базеля повертаються до Великого Базеля дупою.

Карнавальні жарти базельців — це ще найбезневинніше, що можна побачити чи почути, коли швейцарці говорять одні про одних. У фокусі місцевих анекдотів — зовнішній вигляд, звички, традиції, а головне — мова. У країні, де не лише чотири офіційні мови, а, фактично, у кожного кантону свій, часто малозрозумілий діалект, гріх не стібатися з мовних особливостей сусідів. Поза тим, упродовж останніх майже двох століть 26 кантонів живуть доволі мирно і дружно, поєднані не культурним корінням, а цілком практичними інтересами.

Через безумовно прекрасний, але дуже складний ландшафт, Швейцарія — це країна мостів і тунелів, складних інженерних рішень, які від часу того самого Серединного мосту мають дуже рутинну і практичну роль. Вони нічого не поєднують. Вони сполучають, уможливлюючи торговельний обмін, підтримуючи туристичну інфраструктуру, і, фактично, створюючи підґрунтя для економічної сталості й добробуту (навіть відколи мито за перетин мостів, перевалів або тунелів уже не йде безпосередньо в кишеню підприємливих містечок).

Тут міст — це символ суспільного договору, у рамках якого суспільство вибирає прагматичність замість історичного ресентименту, безпеку і добробут замість культурних ієрархій, взаємне визнання і повагу до відмінностей заради миру та спокою.

Бурхлива українська історія сповнена жаги до об’єднання і порозуміння, які йдуть пліч-о-пліч із потребою від’єднання й розмежування

Утім, це лише одні з можливих мостів, є ж іще інші. У місті Манаус, столиці бразильського штату Амазонас, буквально в серці латиноамериканських джунглів, стоїть справжнє диво інженерної техніки — 3,5-кілометровий міст Ріо Неґро, єдиний міст через усю систему Амазонки впродовж її 7000 км. Він вражає чи не більше, ніж сама майже безмежна ріка і ліси довкола.

Задовго до відкриття 2010 року про цей міст говорили як про створення нових економічних можливостей і добробуту для дуже віддаленого від благ цивілізації штату. Мріялося про розвиток, про нові робочі місця, про, нарешті, зручне і легке сполучення, зрештою, про можливість перебудови старих і майже непрохідних магістралей, які б назавжди поклали край бідності й покинутості найбільшого штату в найбільшій країні континенту.

Але від початку проекту довкола нього дедалі сильніше звучали голоси дослідників і активістів. Якою буде ціна цього уявного добробуту? Чи не виграють від цього лише і без того багаті власники корпорацій, для яких розв’яжеться частина їхніх логістичних та інших проблем? Що станеться із найважливішим лісом планети, який і без нових доріг і мостів сильно потерпає від легальної та нелегальної вирубки та забруднення? Що станеться з тубільними племенами, для яких басейн Амазонки є єдиним можливим домом і яких “цивілізація” і так постійно відтісняє дедалі глибше в ліси?

Після відкриття міст став сумним символом не лише невідворотних локальних змін — від посилення знищення лісу до зміни трибу життя багатьох поселень уздовж річки, — а й глибшого роз’єднання і без того економічно й культурно розшарованого суспільства. Він виявився символом порушення такого крихкого балансу між людиною та її довкіллям, важливість якого виходить далеко за рамки одного суспільства і однієї держави, поділив суспільство на тих, хто готовий і хто не готовий брати відповідальність за процеси, більші за життя однієї людини.

А ще ж є керченський міст…

Зі стінами, як виявляється, все теж зовсім не просто. Взяти, хоча б, до прикладу, трампівську мрію про стіну на кордоні з Мексикою, а, з другого боку, історію голландських дамб і насипів — стін, які захищали цінну землю від затоплення, а тому будували їх спільно цілою громадою, коли кожен так чи так мусив долучатися, залишивши приватні інтереси осторонь.

Бурхлива українська історія, сповнена жаги до об’єднання і порозуміння, які йдуть пліч-о-пліч із потребою від’єднання й розмежування, рясніє образами і мостів, і стін. В українській дискусії про війну, а також про можливості порозуміння та соціального консенсусу, яка після 2014 року стала не лише нагальнішою, а й значно гарячішою, і мости, і стіни спливають доволі регулярно. У різних контекстах і з різними інтенціями на них посилаються і до них закликають усі: від політиків до громадських активістів і суспільно ангажованих митців.

Утім, за всього багатства значень і смислів, які можуть нести в собі ці образи, чомусь переважно вибирається лише одне. Стіна постає для роз’єднання і захисту від ворогів чи то зовнішних геополітичних, чи то (уявних) внутрішніх, політико-культурних. (Таким чином, залежно від політичної напруги, вона коливається поміж кордоном із Росією і лінією розмежування.)

Міст, натомість, — образ цілковито позитивний. Це сполучник, поєднання частин історично й несправедливо роз’єднаних, символ злуки — і буквально, коли щороку на День Соборності живий ланцюг поєднує лівий і правий береги Дніпра через київський міст Патона, і символічно. Міст ніби сполучає різні світи, виправляє історичні несправедливості або, принаймні, дає надію, і навіть трішечки відблискує панацеєю.

Наділяючи інженерні конструкції символічним статусом (ба, більше, статусом однозначним), українська суспільна уява сама собі розставляє небезпечну пастку, в яку регулярно і провалюється. Ідеї, які чомусь мусять втілювати ці конструкції, цілковито затуляють їхній практичний, договірний, суспільно-корисний бік.

Що відбувається, коли ми закликаємо суспільство будувати мости заради об’єднання чи порозуміння? Ми, фактично, підтверджуємо, що воно є роз’єднаним, розділеним на дві частини, між якими існує або непереборний, або такий складний до подолання розрив, що він потребує особливої, спеціально створеної конструкції. Ми також визнаємо, що, збудувавши цю конструкцію, розриву ми не знищимо, лише зробимо його “прохідним”, а комунікацію та сполучення між цими частинами — дещо простішими.

За всього гіпотетично позитивного, об’єднавчого потенціалу такого заклику, важливо бачити, що, по суті, він знову і знову повторює і закріплює бачення “двох Україн”, яке частина української інтелектуальної спільноти витворила ще в 1990-х і яке відтоді успішно перекочувало в політику, а точніше, у політтехнології. Ба більше, заклик цей відлунює певним патерналізмом, а то й месіанством, бо, зазвичай, звучать ці заклики з одного боку. Відповідно, і цей уявний міст, навіть якщо і в самому лише проекті, виглядає конструкцією односторонньою, а, отже, дуже нетривкою і ненадійною.

Поза тим, якщо спробувати понизити чи то мости, чи навіть і стіни у статусі, й поглянути на них як на суто функціональні конструкції (якими вони й мають бути), то стане очевидним, що поставати вони мають як спільне благо, а отже — будуватись на консенсусі та суспільному договорі, пропонувати достатньо переконливу для всіх причину для об’єднання. Для цього різні сторони цього договору геть не мусять одне одного любити, головне, аби вони могли домовитися щодо спільних цілей і підвалин проекту, аби змогли знайти спільні інтереси, заради яких варто входити в цей складний, тривалий і затратний процес.

Українському суспільству непогано вдається домовлятись і кооперуватись “проти” — останній Майдан і війна є тому найкращими, хоч і сумними свідченнями. Але чому так важко об’єднуватись довкола програми, спрямованої у майбутнє? Чи не тому, що підґрунтя для цього постійно шукають у минулому, а українське минуле, хоч як цього не хочеться визнавати, роз’єднує.

Подібно до своїх сусідів по різні боки кордонів Україна й дотепер сильно заражена вірусом романтизму, а саме відданою вірою в те, що якимсь дивом саме культура — історія, мова, певний канон мистецьких творів та їхніх авторів, — мають слугувати тим центром, довкола якого має відбуватись будь-яке порозуміння, об’єднання та інша кооперація. І, подібно до сусідів, романтичні високі ідеали вщент розбиваються об сувору реальність, де культура радше роз’єднує, ледь не щодня виявляючи нові й нові тріщинки на начебто блискучій поверхні. У такому багатошаровому регіоні, як Східна Європа, хіба може бути інакше?

Не так давно група українських та польських істориків спільно працювала над складним питаннями непростої історії регіону під гаслом “Лишити історію історикам!”, тобто припинити використовувати її з політичними (навіть коли напозір дуже шляхетними) цілями. Чи не час зараз замислитись над тим, аби позбавити культуру необхідності бути інструментом будь-чого, навіть такого прекрасного явища, як порозуміння? Без миротворчого тягаря вона зможе нарешті робити те, що робити мусить (і чого за неї ніхто інший не зробить), — бути критичним дзеркалом реальності, дивитись у яке може бути не лише не дуже приємно, а й доволі лячно, бути простором уявлення майбутнього в його різних, подекуди суперечливих формах.

В українського суспільства, тим часом, звільниться чимало часу на формулювання нового, дієвого суспільного договору, який базуватиметься на речах практичних і потенційно справді об’єднавчих — приміром, боротьбі з корупцією, створенні правового суспільства, де безпечно почуватимуться всі, підтримці та розвиткові доступної та якісної медицини тощо. Цей перелік можна вести далі, й тоді стане очевидним, що для порозуміння в Україні потрібні не мости, і навіть не стіни, а велика розгалужена мережа комунікацій — магістралей, доріг, сполучень, — яка збере таку велику і різну країну у клубок пов’язаних і зацікавлених взаємодій.

А тоді можна буде з легким серцем замінити паради до Дня незалежності на карнавал. І буде він таким бурхливим, що матиме всі шанси незабаром теж потрапити до списку всесвітньої культурної спадщини.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени

Стань автором

Якщо Ви хочете вести свій блог на сайті Новое Время, напишіть, будь ласка, листа на адресу:

nv-opinion@nv.ua

Вибір редакції

Політика

Сьогодні, 13:26

article_img
Час зняти ручне гальмо. Вакарчук про свою команду, мету в політиці та участь у виборах
Люди

Вчора, 19:20

article_img
Мені не 80, щоб я гарно збереглася. Ольга Сумська про вік, забобони і прабабусю, в яку закохався Нестор Махно
Компанії/Ринки

Сьогодні, 14:55

article_img
Шахрайство. У чому звинувачують українські облгази, та як цьому протидіяти