Україна в НАТО: без шансів сказати «ні»

1 коментувати

З американцями ніхто не хоче гратися в піддавки: це надто серйозно. І на тлі несприйняття РФ, ми стаємо їм все більш цікавими

На цьому саміті повноцінна участь України була заблокована. І хай це буде не нашою проблемою, а Угорщини – коли НАТО самі почнуть доводити відверто неадекватним керівникам цієї країни, що вирішувати проблеми таким чином не дозволено. Я би на місці нашої сторони дуже спокійно реагував на подібні речі: просто робив так, щоб Угорщину ізолювали самі партнери по НАТО.

Ця ситуація ілюструє типові проблеми демократичного суспільства: одна країна може блокувати рішення всієї організації. Тому зараз в НАТО, ОБСЄ та Раді Безпеки ООН ведуться дискусії про інший принцип консенсусу. Бо інакше, коли одна з країн використовує право вето не на благо організації, а радше всупереч їй, паралізується робота всієї структури. Проте таким чином країна може просувати безпосередньо свої національні інтереси. Угорщина в цьому плані, безперечно, програє: показує себе неадекватною країною, яка замість того, щоб знайти компроміс, ставить всю структуру в дуже незручне становище.

Альянс приходять до розуміння, що така РФ їм не потрібнаЧерез такі дії Угорщині вже приписують дружбу з РФ. Угорське керівництво, звісно, відкидає такі версії: говорить, що це не відповідає дійсності та є фейком. Та коли Путін приїжджає до Угорщини та отримує там звання почесного доктору університету, то закрадається думка, що це не випадково. Тим паче, що останнім часом Угорщина демонструє дивовижну схильність до деяких ідей Путіна. І все це свідчить про те, що Путіну, на превеликий жаль, багато чого вдається в плані послаблення НАТО та розколу ЄС.

Та все ж мені здається, що Україна просувається на своєму шляху до НАТО. Тим паче, що Альянс приходять до розуміння, що така РФ їм не потрібна. Навіть в контексті Північного потоку-2: якщо США накладуть санкції на європейські компанії, які матимуть до нього відношення, то проекту швидко прийде кінець. З американцями ніхто не хоче гратися в піддавки: це надто серйозно.

Сенс цього саміту для України – не в тому, щоби нам сказали, що колись ми зможемо бути членами Альянсу. Нам це і так вже казали. Питання в тому, щоби ми самі, використовуючи наявні інструменти – а їх безліч – швидко зробили цю справу реальною. І не залишили НАТО шансів сказати «ні».

Замість ПДЧ у нас є непоганий інструмент – річні національні програми, де ми прописуємо свої зобов’язання відносно того, яким чином діяти далі. На превеликий жаль, багато з пунктів є загальними та не сильно наближають нас до Альянсу. Ці плани готує українська сторона, дає НАТО на перегляд, а потім сама виконує. Якби ми спромоглися чітко і ясно зазначати конкретні пункти – ми би могли просуватися далі в не меншому темпі, ніж зараз вдається Грузії.

Зараз ці плани мають бути більш продуктивними, адже на тлі несприйняття РФ країнами-членами Україна стає більш цікавою для НАТО. Коли відносини Заходу та РФ були дуже ніжними і Путіну заглядали в очі та бодай щось в них бачили, – це був один тип взаємодії. Тоді Україна здавалася перешкодою, яка заважала Заходу та РФ ніжно дружити. Коли вони зрозуміли, що РФ – негативна субстанція та сила, яка їм загрожує, в України з’являється більше шансів. Невипадково, що саміт НАТО відбувається саме перед майбутнім самітом президентів США та РФ.

Але ми все ж маємо продовжувати робити все від нас залежне: включаючи глибоке реформування збройних сил. Українська армія за всі ці роки справді змінилися. Тому у нас є колосальна перевага: українська армія має практичний досвід ведення війни з російським агресором. І це справді той величезний плюс, якого не має в жодної армії НАТО. Та все ще є дуже багато речей, які нам варто змінити: ми маємо стати взаємосумісними з Альянсом. Це надскладний процес – починаючи від вивчення англійської мови нашими офіцерами і закінчуючи тим, щоби сержанти, а не лейтенанти, капітани чи майори, вміли керувати підрозділами.

Багато говорять, що та ж Грузія вже давно узгодила внутрішні стандарти в оборонній сфері до НАТО: її військо технічно сумісне з Альянсом. На відміну від України, яка, маючи власну армію і витрачаючи величезні видатки, не хоче поступатися, так би мовити, внутрішніми правилами та традиціями. У нас все ще є закриті структури, які на нижчому рівні не дуже хочуть мати справу з НАТО, бо і самі все вміють та ставляться до нових пропозицій доволі скептично.

Візьмімо нашу абсолютно невиправдану утаємниченість: ми приховуємо буквально все. Це такий собі совковий підхід, коли все, що стосувалося армії, було засекречене: ніхто не мав права знати, скільки обідів замовляються чи пар взуття купуються. На жаль, багато в чому це продовжується і в теперішній армії. Тому реальні зміни зсередини потрібні.

Нещодавно прийнятий закон про нацбезпеку, поряд з іншими прийнятими документами у цій сфері, створює гарну правову основу для того, щоби процес розвивався. Та, звісно, тепер постає питання політичної волі та людського фактору. Якщо, маючи всі ці правові акти, політичне керівництво країни прийме відповідні рішення виконувати все чітко, ефективно та ясно – процес запуститься. Якщо при цих же можливостях все робитиметься ні добре, ні погано – то процес може розтягнутися на роки, а то і на десятиліття.

Тобто зараз ми маємо всі можливості розвиватися  для того, щоб наша армія робила швидкі кроки вперед. Зрештою, дійсно чимале фінансування.  І це в той час, коли Трамп звинувачує Європу в тому, що вона не хоче витрачатися, але заразом планує, що США захищатиме її у разі війни з РФ. Трамп думає, мовляв, чого ми маємо їх захищати, коли вони самі не хочуть витрачатися на безпеку? Тут є речі, про які слід подумати і американцям, і європейцям.

Та ми маємо звернути увагу, що зі своїми майже 6% на оборону справді підпадаємо під гарну тенденцію – ми збільшуємо видатки. І хоча інші європейські країни витрачають де-факто більше грошей на оборону через своє в рази більше ВВП – ми демонструємо зацікавленість.

Тож як бути? По-перше, нам потрібна чітка політична підтримка від НАТО. По-друге, максимально використовувати всі наявні інструменти заради наближення до стандартів.

Ми рухаємось правильно. У нас є колосальні можливості не просити чергові джавеліни, натомість використовуючи свою інтелектуальну базу та працюючи над розробкою спільних проектів. Сьогодні Україна знаходиться в колі тих кількох країн, які працюють над звуковою зброєю. А отже, потенціал є.

Ми маємо перейти від «продайте» до «створімо разом»: об’єднати свої інтелектуальні можливості з їх фінансовими, і зробити найкращий в світі продукт. Таким чином інтерес до нас як до військового партнера зростатиме. І нам не будуть казати, «що втомилися від України». Натомість ми почуємо: «Працюймо далі, спільно ми можемо продукувати потрібні речі: як вам, так і нам».

Текст записано в рамках авторської програми Тетяни Даниленко Новий вечір в ефірі Радіо НВ. Повну версію інтервю можна прослухати тут


Читайте термінові новини та найцікавіші історії у Viber та Telegram Нового Времени.
ПІДПИШІТЬСЯ НА РОЗСИЛКУ ПОГЛЯДIВ   Погляди   ТА ЧИТАЙТЕ ТЕКСТИ ОБРАНИХ АВТОРІВ КОЖНОГО ВЕЧОРА О 21:00
     

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

опитування

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.