Україна нічого не «повинна». Що потрібно розуміти про контрнаступ ЗСУ
Читаючи різні коментарі останні тижні та дні, бачу, що з’явилося багато людей з купою вільного часу, які все найкраще знають
Замість того, щоб намагатися з’ясувати, що відбувається, дуже багато говорять про те, хто і що робить не так. А особливо — коли і де відбуватиметься український контрнаступ і на що він буде схожим.
Так, є персонажі, які видають безумства, на кшталт «Не має значення, чи тримається Бахмут, якщо Мелітополь все ще під росіянами». Є люди, які скаржаться на те, що офіцера ЗСУ понизили за публічне засудження свого начальства. Але, найкраще, коли суперрозумні радники США скаржаться (прилюдно, навіть якщо натяками) на те, як ЗСУ витрачають боєприпаси в районі Бахмута, бо — і це надболісно — це виснаження запасів, необхідних для контрнаступу. І, звісно, всі повторюють стару пісню про те, що «Бахмут пожирає сили, необхідні для контрнаступу України» як якусь мантру.
Однак ми бачили, наскільки суперрозумні американські радники — останні 20 з лишком років у Афганістані та Іраку.
І знов-таки в Україні в лютому 2022 року. Хотілося б мені глянути, як американські війська стримують витрати на боєприпаси в будь-якому вогневому контакті. Але водночас вони штовхають ЗСУ до контрнаступу. Мовляв, він має ось-ось статися. Чому окуповані райони мають бути звільнені завтра, а ще краще… сьогодні. І справді, чому вже не сьогодні?
Частково такі ідеї нагадують мені росіян та їхні уявлення про те, що «Україна має бути завойована, має впасти, українці повинні підкоритися, Захід має вклонитися, всі і вся мають…». І частково вони нагадують мені Іран кінця 1980 — початку 1981 року. Тоді Іран мав «контратакувати, Іран мав звільнити Хузестан», «або Іран контратакує зараз, або ніколи йому не контратакувати», і звичайно: «Іран переможе, бо він кращий, ніж іракці…», а потім ця коронна фраза «Ось побачите!». Щодо цього деякі американці та деякі українці дуже нагадують мені іранців: стільки всезнайок розвелося, які знають усе краще, і впевнені, що вони можуть зробити все краще, ніж будь-хто інший. Результат?
Такі війни виграються не хвастощами і не балакучістю, а терпінням
Іранська громадськість штовхнула свою власну армію у контрнаступ, до якого остання була просто не готова. У січні 1981 року іранська армія розпочала великий контрнаступ: вивела бронетанкову дивізію з трьома бригадами ОБТ (основний бойовий танк) Чифтен на добре підготовлені іракські позиції. У невідповідний час у середині сезону дощів. Втратили половину танків — ті загрузли в багнюці, і ще одну третину вибили іракські Т-72.
Дякую вам, політики, кабінетні генерали та воєнкори: загинуло багато людей. Нічого досягти не вдалося. А до кінця війни іранська бронетехніка вже не відігравала важливу роль. Ірану знадобилося ще 1,5 роки підготовки, допоки армія справді не була готова, а її командири справді не зібралися з духом. Тільки тоді вони розгромили іракську армію в Хузестані й одразу звільнили всю провінцію.
Я не знаю нікого, хто б підраховував усі іранські втрати від цього процесу «отримання уроків», і жоден із політиків, кабінетних генералів чи воєнкорів, які наприкінці 1980-х пекельно тиснули, так і не взяв на себе відповідальність за всі втрати Ірану в січні 1981 року.
Зараз в Україні склалася така ситуація, що ПКС РФ вдалося придушити українську ППО в районі Авдіївки не тільки для завдання ударів по місцевих українських укріпленнях керованими бомбами калібром 1500 кг з недосяжної дистанції, але навіть своїм середніми бомбардувальниками Ту-22М-3с бомбардувати вільно падаючими. Та й Су-34 іншими вільно падаючими бомбами також.
Для тих, кому потрібно докладно все пояснювати: Повітряні сили України настільки задіяні у захисті всіх українських міст та енергосистеми від атак російських балістичних і крилатих ракет, що у них не вистачає систем ППО та недостатньо ракет класу «земля-повітря», щоб належним чином захистити свої війська протягом усієї 1000 з лишком кілометрів лінії фронту. Вони не можуть прикрити свою артилерію, дислоковану в районі Авдіївки, що, натомість, означає, що ця артилерія не може вибити російську артилерію, що, натомість, означає, що російська артилерія, як і російська авіація, має можливість вільно підтримувати просування своїх сухопутних військ.
Але ж ви хочете в таких умовах перейти в контрнаступ, чи не так?
Народе, змиріться і прийміть: ми всі «повинні» тільки платити податки і повинні померти. Це єдине, у чому може бути впевнене людство.
Отже: ні, Україна «не повинна». Ні, ЗСУ не повинні переходити у наступ. Особливо якщо вони не готові. А зараз вони не готові. Їм не вистачає боєприпасів, не вистачає міні-БПЛА, не вистачає приладів нічного бачення, не вистачає боєприпасів, не вистачає систем ППО, не вистачає досвідчених і добре навчених військ, не вистачає досвідчених командирів. І там, де всього цього не вистачає, у них зростають проблеми з військами, які просто втомилися перемелювати росіян, що атакують. Якщо вам важко зрозуміти, як це — йдіть і записуйтеся в добровольці. Всі свої неділі ви вбиватимете сто з лишком людей на день. Подивимося потім, що з вами станеться.
Не хочете? Тоді сидіть рівно і терпляче чекайте. Це вам не відеогра, це не те місце, де у вас нескінченні запаси боєприпасів і військ. Це велика, масова, кровопролитна, брудна війна. Такі війни виграються не хвастощами і не балакучістю, а терпінням, ретельною розвідкою, великою кількістю тренувань, шляхом запасання достатньої кількості боєприпасів і припасів, виснаженням противника (у той час як інша частина військ проходить навчання) і ретельного вибору часу та місця. Це не ваша справа і не моя, і не справа решти всіх можливих кабінетних генералів і воєнкорів у соцмережах: це справа тих самих генералів ЗСУ, яких ви лаєте за будь-якої зручної можливості.
Переклад NV
Текст опубліковано з дозволу автора. Вперше опубліковано на medium.com
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV
