Мистецтво проти методів 2000-х. Що відбувається в Мистецькому Арсеналі

8 липня 2021, 15:48

Його треба не руйнувати, не «реформувати», не приєднувати до Нацмузею, ВДНГ або зоопарку. Йому потрібно просто дати жити і розвиватися своїм шляхом

Сім років — з 2010 до 2017-го моє професійне життя було пов’язане з Мистецьким Арсеналом, а й до, і після цього я там часто бувала. Я пам’ятаю Арсенал у різних фазах. Вперше потрапила туди в 2004-му, коли Саша Соловйов курирував виставку сучасного мистецтва Прощай зброя від фонду Віктора Пінчука. Тоді здавалося, що музей сучасного мистецтва не за горами, і його створить саме Пінчук, саме в Арсеналі.

Відео дня

Після Помаранчевої революції Віктор Ющенко заявив, що Арсенал тепер — його іграшка, і на якийсь час про нього всі забули — як я зараз розумію, там почався амбітний ремонт. Я особисто опинилася там наступного разу в 2006-му. Стояла пізня весна, я готувала проєкт на фестивалі електронної музики Казантип. Один із співвласників фестивалю запропонував познайомити мене з людиною, «яка дуже глибоко мислить про мистецтво» і привіз мене в Арсенал. В офісі висіли роботи Івана Марчука, а за столом у приймальні сиділа енергійна людина, яка представилася «власником ось цього всього». З другого (офісного!) поверху неспішно спустилася мила дівчина, яка явно щойно прийняла душ, і присіла поруч з начальником Арсеналу. Ігор Дідковський, а це був саме він, цитував Аристотеля і розповідав, що ось-ось побудує поруч зі старою будівлею Арсеналу щось неймовірно сучасне та інноваційне «у формі яєчні». Про те, що «все це» — державна власність, навіть не йшлося.

Через чотири роки, коли я стала працювати в Арсеналі з Наталією Заболотною, там так і не було ні підлоги, ні туалетів, ні спеціального освітлення, а на другий поверх було страшно зайти. Інноваційної будівлі у формі яєчні, природно, не було й духу. Перші роки в Арсеналі були найбільш важкими і в той же час найцікавішими. Масштабні проєкти, постійні поїздки за кордон, спроби закріпити Арсенал на міжнародній культурній карті, Перша бієнале сучасного мистецтва, рівних якій у нашій країні не було і найближчим часом не передбачається. Арсенал розвивався просто неймовірними темпами.

Зараз Арсенал потребує підтримки кожного з нас

Але, на жаль, один окремо взятий арт-центр не може довго переганяти всю країну. А країна залишалася за своєю суттю пострадянською олігархічною клоакою, де постійно змінювалися еліти, де не було уявлення про важливість культурної політики, а рішення приймалися кулуарно і на користь кумів-сватів-братів. Однією з головних проблем Арсеналу був його абсолютно хиткий статус в структурі ДУС — коли де-юре ми були будмайданчиком, а де-факто намагалися представлятися крутим величезним арт-центром з міжнародними амбіціями.

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Потім було те, що було — Наталія Заболотна зробила фатальну менеджерську помилку, яка завдала величезної шкоди її репутації, незабаром почалася революція і війна, у Арсеналу не було сил боротися за Другу київську бієнале, а команда була пригнічена і деморалізована. І все ж в цей час проходили дуже важливі проєкти. Паралельно Заболотній вдалося зробити Арсенал одним з центрів політичного життя країни — тут проходили з'їзди партії Порошенка, а сам новий президент і його дружина стали неформальними патронами арт-центру. Я пам’ятаю інавгурацію Порошенка в Арсеналі у розпал війни на Донбасі. Прийшли не тільки революціонери, а й вся стара олігархічна гвардія — всі ці Коломойські, Ахметови, церковні шишки і дивний бюрократичний люд. Порошенко виголосив дуже гарну промову. Я дивилася на аудиторію і бачила сотні байдужих жадібних очей. Єдина людина, яка стояла і щиро плакала, — наш арсенальський водій Саша.

Новою керівницею центру в 2016-му році стала Олеся Островська-Люта, а у арт-центру, нарешті, з’явився пристойний бюджет. Островська зробила наголос на інституціональному будівництві і провела ряд дуже крутих проєктів. Можливо, життя Арсеналу в ці роки не било ключем, як за Заболотної, але при цьому новій команді вдалося перетворити амбітний будмайданчик, що метався між мистецтвом і політикою, на більш-менш стабільну організацію.

У другій половині 2010-х почало здаватися, що українське керівництво, нарешті, усвідомило важливість культури для державного будівництва. Дійсно, за Порошенка було здійснено ряд дій, які повністю змінили гуманітарну політику. Інститут книги, Український інститут, Український культурний фонд, конкурси на директорів культурних інститутів, в яких вперше за багато десятиліть перемагали адекватні лідери, а не просто «свої люди». Здавалося, що цей процес незворотній. І ось знову все відбувається за наддиким сценарієм. Агонія УКФ, метушня навколо Довженко-центру, конфлікт міністра Ткаченка з культурною громадськістю… А сьогодні в Державному управлінні справами пройшов новий конкурс на посаду директора Арсеналу, де ніхто не переміг, але найбільшу кількість голосів набрав, увага, колишній міністр культури часів Януковича! Це після десятиліття боротьби за Арсенал, під час якого вдалося вибудувати один з рідкісних прикладів адекватної національної культурної інституції.

В останні дні багато колег писали мені — всі були збуджені передчуттям виборів. Островська, Балашова чи, може, знову Заболотна? Всіх цікавило це питання, і я жартома говорила «ну точно не Кулиняк». Добре сміється той, хто сміється останнім. Я дуже сподіваюся, що керівництву Державного управління справами вистачить розуму провести адекватний новий конкурс і усвідомити, що методи 2000-х в 2021-му не пройдуть. Що процеси стали прозорішими, що громадськість консолідована і що затяжний глибокий конфлікт держави з власною культурною елітою — катастрофа насамперед для самої держави. Не треба бути пророком у своїй вітчизні, щоб зрозуміти, що розтоптування нових культурних інституцій і знецінення культурної мобілізації другої половини 2010-х може бути на руку путінській Росії, яка, на відміну від наших дурнів від влади, прекрасно розуміє важливість культурної політики для успішної держави і напевно усвідомлювала небезпеку культурного ренесансу.

У 2012-му році я водила екскурсію по Першій київській бієнале для тодішнього прем'єр-міністра Миколи Азарова. Він розговорився-розжартувався і в кінці мені так ласкавого сказав: «Ось бачиш, дали ми вам можливість робити виставки. Хоч і дуже хотілося зробити в Арсеналі шопінг-мол». «Краще гольф-клуб», — пожартувала я. Він так уважно на мене подивився, і я зрозуміла, що краще такими світлими ідеями з такими приємними людьми не ділитися.

Сподіваюся, до шопінг-молу і гольф-клубу справа не дійде. Але саме зараз Арсенал потребує підтримки кожного з нас. Це унікальне місце, з багатим минулим, професійною командою та інституційною історією. Його треба не руйнувати, не «реформувати», в черговий раз знецінюючи досягнення папередніков", не долучати до Нацмузею, ВДНХ або зоопарку. Йому потрібно просто дати жити і розвиватися своїм шляхом.

Текст опубліковано з дозволу автора

Оригінал

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ

Показати ще новини
Радіо NV
X