На кілька слів
Випадкова розмова з сусідом у ліфті, легка розмова з продавцем у магазині або діалог з таксистом дорогою на роботу. Чому культура small talk на стільки важлива у нашому житті?
моєму будинку на першому поверсі є кав’ярня, куди можна спуститися просто у піжамі й халаті, випити смачну каву, пожмакати чийогось песика, усміхнутися сусідській дитині, поснідати тостами й обговорити з відвідувачами місцеві новини. Все це — невеликий досвід культури small talk у великому місті.
Він важливіший, ніж здається на перший погляд. Досвід слабких повсякденних соціальних зв’язків зшиває суспільство й робить його здоровішим.
Мегаполіси — рай анонімності. Тут ти можеш бути ким завгодно, ти один із безлічі. Нікому немає діла до того, чим ти займався вчора або сьогодні. Можна щоразу вигадувати себе заново. Але, набуваючи права на анонімність, мешканці великого міста втрачають можливість жити в освоєному соціальному світі. Вони втрачають слабкі соціальні зв’язки.
У жителя української столиці, наприклад, кілька звичних кіл спілкування: сім'я, колеги на роботі, друзі та величезний віртуальний простір для спілкування зі знайомими у соціальних мережах.
Але от місць, де можна комфортно поговорити з малознайомими людьми, майже немає. Замість магазинчиків — великі супермаркети, замість локальних розваг — величезні торгові центри. Все це унеможливлює випадковість спілкування. Незнайомці часто стають конкурентами, а не співрозмовниками, вриваються в особистий простір, стоять у черзі перед тобою і страшенно дратують.
Замість small talk великі публічні простори пропонують тобі small срач — звичку огризатися на інших. Так само працюють соцмережі, де спілкування з незнайомцями майже завжди переростає у з’ясування стосунків.
Ось чому важливо триматися за місця, що дозволяють розвивати ці слабкі соціальні зв’язки, — бар біля будинку, маленький магазин або кав’ярню. Де час тече повільніше, де погляд затримується на іншій людині довше декількох секунд.
У таких місцях люди знову вчаться говорити одне з одним. І це важлива навичка. Розмовляючи з незнайомцями, ми вдосконалюємо свій соціальний інтелект, ми помічаємо особливості, реакції, читаємо по обличчю, шукаємо теми для розмови. Все це гірше практикується зі знайомими, адже з ріднею та колегами моделі спілкування стійкі й реалізуються майже автоматично.
Small talk — це не стільки обмін інформацією, скільки вибудовування стосунків. І ті, хто родом з авторитарного суспільства, де розмовляти з незнайомцями небезпечно, де ніхто не знає імен сусідів у під'їзді, не надто вміють вибудовувати ці стосунки. Але цього важливо навчитися. Зі слабких соціальних зв’язків починається сильне суспільство.
Те, що звичне для німця, італійця або француза, для українця все ще дикість. Коли бажаєш гарного вечора сусідові у ліфті, він часто не розуміючи здригається. Знайомо?
Щоб залишатися конструктивним у своїх відносинах зі світом, нам дуже важлива культура оцього small talk. Інакше ми із захватом практикуємо small срач. Природа не терпить порожнечі. Без small talk людина робиться жорстокою, а її віртуальність у соцмережах ще більше посилює самотність у натовпі.
Є й інша неочевидна перевага слабких соціальних зв’язків.
Американська психологиня Сьюзан Пінкер багато років займається дослідженням так званих блакитних зон планети, де люди живуть найдовше. Одна з таких зон — італійський острів Сардинія. Провівши деякий час серед довгожителів, спостерігаючи за їхніми звичками, вона з’ясувала: головне, що їх об'єднує — не здоровий спосіб життя, а соціальна інтеграція. «У цих маленьких містах і селах люди значно охочіше вибудовують соціальні зв’язки. У кожному будинку вечорами відбуваються кухонні вечірки з сусідами і знайомими. Ніхто з цих різних людей у своєму похилому віці не самотній».
Ще одна дослідниця, Джуліанна Холт-Дунстад з Університету Брігама Янга, у серії своїх спостережень за людьми середнього віку аналізувала кожен аспект способу життя: дієту, фізичні вправи, сімейний стан, візити до лікаря, споживання алкоголю. Через сім років Джуліанна та її колеги знову повернулися до своїх респондентів, намагаючись зрозуміти, що знизило їхні шанси померти. Як не дивно, на перше місце серед інших чинників вийшли не відмова від куріння, випивки або заняття спортом. Це був все той же показник соціальної інтеграції — наявність слабких соціальних зв’язків, щоденна маленька розмова з продавцем, священиком, сусідом або баристою.
Тому мене так радують кав’ярні біля будинку. Спільноти мешканців не з боротьби із забудовником, а щоб посадити нові дерева, влаштувати вечірку на дворі або намалювати класики біля будинку. Випадкові компанії в барі, короткі діалоги покупців у магазині.
Все це вчить нас відчувати іншу людину, зміцнює суспільство і продовжує наше з вами життя. Чи є щось важливіше?
Колонку опубліковано в журналі НВ від 6 лютого 2020 року. Републікацію повної версії заборонено.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ
