Що буде з освітою після пандемії?
Можливо, навчання на практиці має відбуватися шляхом особистої взаємодії, а класичне аудиторне навчання у лекційному форматі слід робити в онлайні
Розмова занотована в рамках конференції Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Освіта після пандемії»
У теперішніх обставинах ми маємо навчитися думати мовою форс-мажорів, ризиків і як їх можна пом’якшувати.
Понад рік увесь світ переживає випробування, спричинене пандемією COVID-19. Неочікувані зміни й обмеження увірвались також у освітній процес. Якою є «нова реальність» для університетів України, що можна використати як перевагу, де шукати розв’язку проблем, чи можливе повернення студентів до звичного навчання в аудиторіях?
Коли я озираюся на рік, що минув серед пандемії, на думку спадають слова англійського письменника Чарльза Діккенса: «То був найкращий час, то був найгірший час». З одного боку ми розуміємо, що в житті університетів відбувається справжній шторм. Рано чи пізно ця ситуація стане питанням виживання для одних, змін і адаптації - для інших. Більшість наших спільнот спробує використати цю кризу, щоби наново себе переосмислити. Зараз в освітньому середовищі дуже популярний термін «reimagining», тобто «переуявлення» університетських спільнот, щоб вийти з цієї штормової хвилі на якісно новий рівень.
Одним із найбільш поширених лейтмотивів є те, що повернутися до того, як було раніше — це зробити крок назад. Що це означає? Для прикладу, пандемія навчила, що будь-який університет, навіть державний, повинен диверсифікувати джерела своїх доходів і не залежати на 90% від одного джерела — чи то бюджетних коштів, чи від оплати за навчання. У теперішніх обставинах маємо навчитися думати мовою форс-мажорів, ризиків і їхнього пом’якшення. Адаптивність і життєстійкість має стати одним із найважливіших елементів управлінської культури в університетах, що є не менш важливим за місію, якість і ефективність їхньої діяльності.
Найбільшим викликом для сучасних університетів став пошук правильного балансу між віртуальним і реальним світом. За останні 2−3 місяці у ЗМІ з’явилося кілька цікавих аналітичних матеріалів, які наголошують на тому, що час «emergency remote education» (аварійне дистанційне навчання) завершується і треба переходити до роздумів про те, яким чином університетські спільноти зможуть найкраще виконувати свою місію, творчо поєднуючи обидва формати.
Одним із таких матеріалів, який рекомендую прочитати, є звіт компанії «Deloitte» «The Hybrid Campus», де наголошують, що ми повинні замислитися не тільки над питанням змішаного навчання, а й подумати про функції, що їх університети зможуть краще виконувати, ніж раніше, вдаючись до дистанційного формату. Простий приклад — використовуючи віртуальні засоби можна надавати консультації щодо працевлаштування студентів чи тьюторства.
«Як університет може послужити студентам у віртуальному і реальному світі?», — це найголовніше питання, яке ставлять автори дослідження. Зрозуміло, що потреба безпосередньої взаємодії нікуди не зникне. Молоді люди, як і раніше, цінуватимуть «живий» особистий досвід. Та він все більше ставатиме розкішшю. І тому слід добре подумати про те, який контент, повідомлення найкраще передавати саме через цей живий контакт. Можливо, навчання на практиці має відбуватися шляхом особистої взаємодії, а класичне аудиторне навчання у лекційному форматі слід робити в онлайні. Отже, відштовхуючись від шляху студента в університеті, аналізуючи його, керівництво має оцінити, які офлайн-заходи по-справжньому створюють додану вартість і універсальну цінність, а які краще перевести онлайн. Відповідно до цього, доведеться приймати стратегічні рішення: що робити віртуальним, а що ні. Кожен університет повинен мати стратегію цифрової трансформації, яка би була добре продуманою і збалансованою відповіддю на ці питання. При цьому хочу наголосити, що цілковито перейти у віртуальний світ було би великою помилкою. Якщо би наші викладачі використовували свій час на те, щоб редагувати відео, замість спілкуватися і взаємодіяти зі студентами на пряму, ми би перестали бути освітніми інституціями.
Хочу навести один трагікомічний приклад, який нещодавно трапився в університеті Конкордія у Монреалі (Канада). У період пандемії студентам запропонували онлайн-курс з історії мистецтва від професора, який, як виявилося, помер рік тому. Це виявив студент, який хотів звернутися до викладача із запитанням і, шукаючи його електронну пошту в інтернеті, знайшов некролог. Так сталося, що університет належно не прокомунікував про те, що професора вже немає серед живих, а його напрацювання досі використовують.
Ще одним аналітичним звітом, на який пропоную звернути увагу, є візія 2030 року Асоціації європейських університетів — «Universities without walls» («Університети без стін»). Одразу хочу зазначити, що під назвою «університети без стін» автори не мають на увазі цілковиту віртуалізацію. Навпаки, вони наголошують на тому, що університети, щоб виконати добре свою роботу, мають задаватися питанням: «Що відбувається в суспільстві?», і, відповідно до цих потреб, діяти.
У цій візії також окреслено виклики, пов’язані з популізмом, кризою демократії і світом постправди, що змушують університети приділяти більше уваги трьом видам грамотності: щодо громадянства, клімату та медіа. Це перегукується з дорогими для мене словами Папи Франциска, для якого «справжня освіта — це не тільки наповнення голови концептами, а навчання тому як вживати три мови: розуму, серця і рук».
Я впевнений, що університети залишаться місцем, куди молоді люди будуть приходити за якісним досвідом і спілкуванням, а не просто посидіти за партою, в бібліотеці чи за комп’ютером. Молода людина стає освіченою, коли занурюється у специфічний освітній досвід, пропонований університетом. Лише тоді вона стає спроможною на творчість, лідерство, самозарадність, відповідальне і зріле ставлення до інших людей. Як це все здобути онлайн? — залишається широким питанням.
Коли під час пандемії американські університети проводили опитування студентів про їхній досвід, 80% відповіли, що в онлайн курсах їм бракувало особистісного залучення, яке б допомогло відчувати себе частиною спільноти. Тож не дивно що влітку минулого року, президенти американських університетів проголосили повернення на кампус національним пріоритетом.
Досвід навчання, особливо на бакалавраті, стосується не тільки здобуття знань чи вироблення навичок їхнього застосування в практичному житті, а й дорослішання молодої людини, пошуку нею свого покликання, власного «Я», внутрішнього зростання, побудови соціальних мереж — всьому цьому слугує багато речей, які відбуваються не тільки в аудиторії, а й поза нею. Університет є місцем цілісного людського розвитку людської істоти. Це допоможе університетам залишатися конкурентними на освітньому ринку, де багато новостворених «надавачів освітніх послуг» вміють добре прокачати практичні навички і синхронізувати їх з актуальним ринком праці. В цьому, звісно, їхня перевага над академічним середовищем. Наша ж перевага, як університетів, в тому, що ми бачимо у своїх студентах не просто продукт для майбутнього роботодавця, а передусім людей, які повинні вести повноцінне життя в суспільстві. Ми допомагаємо їм навчитися вчитися, щоб вони могли навчитися жити.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ
матеріалів розділу Погляди
