Битва, що не відбулася. То що ж стоїть за візитом Пелосі до Тайваню

5 серпня, 17:40

Континентальний Китай показав, що певні уроки мудрого Конфуція засвоєно елітою

Сотні тисяч людей по всьому світу стежили за польотом борту Ненсі Пелосі з Сінгапуру — чи приземлиться він у Тайбеї, чи прямо піде до Сеула, чи, раптом, гряне Армагеддон. Візит голови Палати представників Конгресу США на Тайвань став би не просто символічним жестом, він би продемонстрував усьому світу — і союзникам Китаю і його супротивникам, що політика Сполучених Штатів здійснюється без огляду на деспотичні режими, що захищаючи демократію, США готові йти на ризик. Це не демонстрація сили — літак Ненсі Пелосі можна було збити однією ракетою китайських ППО — це демонстрація свободи, мужності та гідності — якостей, які відсутні в «джентльменському наборі» тоталітарних режимів.

Відео дня

Пекін натякав на можливість початку воєнних дій проти «бунтівної провінції», навіть на випадкове влучання ракети під час початих навчань, у літак Пелосі. Слова були дуже страшні. Світ завмер.

Але візит відбувся. 82-річну пані Пелосі захоплено зустріли мешканці Тайваню. 19 годин на «острові свободи» — справжньої свободи, не тієї, що панує на розчавленій деспотією комуністів Кубі.

Зустріч із президентом Тайваню Цай Інвень, дружні бесіди з депутатами парламенту та з тими китайцями, які втекли з континенту від тиранії комуністів. «Демократія на Тайвані буде захищена», — це послання Ненсі Пелосі почули і на вільному острові, і в комуністичному Китаї, і в США, і в світі. Сенат США вже розглядає законопроект про підтвердження та посилення зобов’язань США щодо Тайваню. Тихоокеанський регіон зрозумів — США не припинять захищати демократію Далекого Сходу — Японію, Південну Корею, Тайвань, Сінгапур, якщо самі народи цих країн бажають жити в системі справжнього народовладдя. Візит Пелосі до демократичних країн регіону продовжився, а впевненість у позиції Сполучених Штатів зміцніла.

І, треба сказати, ризик тут мав сенс. Далекий Схід перетворився за останні десятиліття на другий після християнського Заходу регіон високотехнологічної економіки, що саморозвивається, і сталого народовладдя. Думаю, на радість великого Конфуція, його вчення стало основою для другої розвиненої сучасної цивілізації після християнської — далекосхідної конфуціанської.

На моїй пам’яті країни Далекого Сходу, що уникнули комуністичної диктатури, успішно здійснивши економічну модернізацію одна за одною, перейшли до політичної демократії як до певного увінчання успішного комплексного розвитку нації. Першою була Японія, потім Південна Корея, одночасно з нею Сінгапур (територіально це Південно-Східна Азія, але цивілізаційно, звичайно, Далекий Схід) і, нарешті — наприкінці 1990-х — Тайвань. Всюди авторитарні режими, які не претендували на контроль над економікою, успішно трансформувалися у демократії. Цей феномен вже вивчають вчені, і ще довго вивчатимуть.

У низці конфуціанських демократій можна було б назвати і Гонконг, подібний до Сінгапуру сплав британської політичної культури і конфуціанської свідомості, що дав чудовий результат. Але на наших очах комуністичний Китай зжер Гонконг. Навіть репутаційні та економічні витрати не запобігли знищенню цього «золотого яблука». Для тоталітарних режимів спрага цілковитого володіння землею і волею людей означає нескінченно більше грошей і доброго імені. З біженцями з Гонконгу теж знайшла час зустрітися Ненсі Пелосі і конгресмени, що супроводжували її в Тайбеї.

Вважаю, саме доля Гонконгу змусила Конгрес США піти на такий рішучий крок

Думаю, саме доля Гонконгу змусила Конгрес США піти на такий рішучий крок, як візит його делегації на «острів свободи». Успішні демократії, тим паче економічно високорозвинені, треба захищати, особливо якщо острів з 23 млн громадян протистоїть континентальному гіганту з майже 1,5 млрд жителів.

Варто зауважити, що вільний Тайвань у системі світових зв’язків і протистоянь цінний не лише сам собою. До певної міри Тайвань — це не тільки «острів свободи», а й «острів Крим». Це частина величезної Далекосхідної імперії, що зберегла свободу від комунізму в той час, коли внаслідок довгої та кривавої громадянської війни решту Китаю підкорила армія Мао. Близько півтора мільйона прихильників президента Чан Кайші втекли на Тайвань. Там діяв загальнокитайський парламент, який керувався цілком авторитарно Гоміньданом.

Завдяки допомозі США червона армія Китаю (НВАК) не змогла висадитися на острові і підкорити його. І Тайвань розпочав самостійний розвиток поза комунізмом. Спочатку на острові створили високорозвинену економіку та надійну правову систему (ось де видно роль Конфуція), а потім, за сина Чан Кайші Цзян Цзінго, який став главою Гоміньдану і президентом острова в 1978 році, почали формуватися органи цивільного самоврядування, зміцнилася свобода ЗМІ, і, нарешті, в 2000 році на президентських виборах перемогла опозиційна Прогресивна демократична партія та її лідер Чень Шуйбянь.

Ця партія, яка й нині керує островом, бажає оголосити його незалежною державою, а Гоміньдан продовжує прагнути на континент, сподіваючись започаткувати відродження Китаю, перетворити його на таку ж демократичну та економічно процвітаючу країну, якою стала «бунтівна провінція». Корінні жителі Тайваню швидше за незалежність, нащадки емігрантів 1949 року та біженці — за здійснення місії на континенті. Але, звісно, виключно мирними засобами. Ні про який «військовий весняний похід» мови давно не веде ніхто з серйозних людей.

Отже, Тайвань не просто «острів свободи». Це ще й запорука свободи та процвітання для нинішнього комуністичного Китаю. Запорука, яка за сприятливих обставин може здійснитися.

Сі Цзіньпін та його оточення хочуть, щоб їхні піддані бачили в Тайвані тільки «бунтівну провінцію» і хотіли її приєднання, щоб жителі острова стали такими ж підневільними слугами червоного Богдихана, як вони самі і як громадяни Гонконгу. На жаль, не тільки в Китаї, а й усюди раби часто мріють не про свободу, а про поневолення вільних сусідів, «щоб не було прикро» нести ярмо з брязкальцями. Багато хто, але далеко не всі. Чимало китайців на континенті дивляться на Тайвань з надією, з думкою, що їхній народ не приречений на деспотію та комуністичне безправ’я, на вторинну економіку, на бідність. Культурна матриця на Тайвані та сама, що й на континенті, а ось життя зовсім інше — гідне і вільне. І це лякає пекінських лідерів як мало що інше. Тому вони і зжерли Гонконг. Він їх теж лякав.

А для США та інших демократичних високорозвинених держав Тайвань став посланням їхньому головному тоталітарному супернику, не режиму, а народу: Хочете жити гідно, будуйте у себе не деспотію, жадібну до рабів і земель, а демократію, що прагне господарського та культурного процвітання, яке зберігає традиції предків і творчо перетворює їх у майбутнє.

Ось чому Ненсі Пелосі зважилася на цей візит. І, на честь голови Сі, у нього вистачило розуму не вводити світ у війну, вистачило сил стриматися, прорахувати витрати та варіанти розвитку. Тоталітарним тиранам найважче стримувати себе там, де їх, на їхню думку, принижують. Дехто так не вміє. Але Континентальний Китай показав, що якісь уроки мудрого Конфуція засвоєно і його елітою. І це дає надію на майбутнє і робить 19-годинний візит Ненсі Пелосі до Тайбею ще перспективнішим.

Текст опубліковано з дозволу автора

Оригінал

Приєднуйтесь до нашому телеграм-каналу Погляди НВ

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

Показати ще новини
Радіо НВ
X