Як здавати гроші на школу без болю
Якщо ви зараз станете і наче Лілія Гриневич скажете: «Забороняю побори у школах», то ¾ батьківського середовища будуть першими, хто виступить проти
Мій наймолодший син уже студент. Але коли він вчився в школі, то тема збору коштів у школі була для мене актуальною. І я до цього явища ставлюсь досить спокійно та лояльно. Погано лише тоді, коли це носить примусовий і безальтернативний характер.
Мій син вчився у досить небагатому та скромному закладі, який, утім, вважається кращим у Києві за результатами навчання. Там усі без винятку вступають на бюджетну форму навчання в університеті, в тому числі за кордон. Тобто рівень хороший, але заклад виглядав досить скромно. У нас не було поборів чи ще чогось, але збір коштів для підтримки закладу був. І процес цей відбувався поза закладом – домовившись між собою, ми справді збирали ці гроші. Це була спільна ініціатива і всі розуміли, що так чи інакше мусять вкладатись у освіту дітей. Тобто не було такого, що хтось говорив, що у них немає грошей і виникала незручна ситуація. Але я знаю, що є велетенська кількість закладів, де така ситуація виникає.
Звідки взагалі повелося таке батьківське фінансування? У Радянському Союзі все здавалось на 100% профінансовано державою. Та я дуже добре пам’ятаю, що коли у 70-х роках я вчився у школі – а це був період глибокого брєжнєвського совка, далекого до «перестройки» і руйнування систем – нам досить регулярно говорили, що в класі потрібно зробити ремонт. Мовляв, можете принести гроші, матеріали чи щось зробити. А тому якщо ми з дідом разом фарбували клас, то з нас грошей не вимагали. Дід у мене був майстром на всі руки, тому це нашу родину дещо рятувало. Час від час його через мене просили зробити якусь поличку чи стелаж, а тому вважалось, що брати з нас якісь гроші наче й соромно. Але те, що треба було регулярно на щось збирати гроші, не приховувалось. Іноді навіть в щоденнику напряму писали: просимо передати сином 10-15 рублів на потреби класу.
Харківський випадок не є показовим для всієї України
Освіта ніколи не була профінансована на 100%. Тому не треба вірити в те, що прийшла нова влада, і ось з’явилось. Це було і при СРСР, а в ході переходу до бурхливих 90х дійшло до непристойних меж. Потім боротьба з цим у різний спосіб консервувалась. Зараз міністр освіти і науки вперше пробує вивести збір додаткових грошей за межі шкільного процесу.
Але проблема в тому, що батьки дуже часто незадоволені школою й самі шукають спосіб стати в пригоді та допомогти. Приміром, коли мій син міняв школу, то нас ніхто нічого не просив, але ми, батьки, самі відразу сказали – можливо ми чимось допоможемо? У мене на той час була хороша депутатська зарплата, і я був готовий і хотів якось посприяти. Адже ми завжди віддаємо дітям найкраще, а поки вони перебувають у державному навчальному середовищі, де всього найкращого поки бути не може, то ми самі щось ініціюємо: екологічну побілку, хороше освітлення тощо. Одного разу в школі мого сина ремонтували кабінет, що в майбутньому мало стати проблемою для школи. Не дочекавшись зборів, я поїхав у магазин і купив там хорошу плитку. А потім поставив перед фактом – тримайте, і не треба вертати мені гроші. Тоді це було досить дешево, не болісно і я вважав, що таким чином роблю добре своїй дитині. І мені ця думка була приємна.
Так, можна платити зумовлену фінансову суму, за яку ваші діти матимуть торти раз на тиждень, вечірки, екскурсійну програму та спільну класову поїздку на мовні курси за кордон. У міру свого бюджету можна все що завгодно дозволити. Але такі дорогі додаткові опції мають бути зосереджені в приватних школах, де батьки знають, що вони готові за це платити.
Щодо державних шкіл, то на той момент, коли державне фінансування почне на 100% покривати потреби закладу – що через кілька років і станеться – будь-які доплати слід на законодавчому рівні жорстко заборонити. Інакше виникають дві проблеми. По-перше, ця система непрозора і завжди з’являється думка, що хтось на цьому краде, а це страшно отруює стосунки. І по-друге, система вимагає однакового фінансування. Але одні можуть, а для інших це стає тягарем.
Мусимо відпрацювати систему. Або робити це так делікатно, що коли якась сім’я не може чи не хоче платити ці гроші, то дитина не має цього чути чи навіть знати, або ж це має бути справою окремої групи батьків. А наразі слід змиритися з тим, що буде перехідний процес і в таких випадках злу роль відіграє елементарне хамство.
І від людського хамства нікуди не дітися. Воно просто є. Але я впевнений, що харківський випадок не є показовим для всієї України. Це просто певна група батьків із зайвими грошима, які роблять те, що вважають за потрібне, і ставлять інших перед фактом. Впевнений, що не всім у тій школі хотілося платити, але вони платили, щоб їх дитина не постраждала. Мабуть, адміністрація школи має контролювати процес створення батьківських комітетів і не допускати, щоб такі мегаініціативні та ліпше профінансовані люди нав’язували свою волю іншим.
Проблема двостороння. І якщо ви зараз станете і наче Лілія Гриневич скажете: «Забороняю побори у школах», то ¾ батьківського середовища будуть першими, хто виступить проти. Ось у цьому і вся штука. А тому для початку треба визнати – буде перехідний період, будуть конфлікти, і ці 5-7 років треба якомога м’якше прожити.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени
