Україна переможе. Що я побачив у Харкові, Бахмуті, Запоріжжі та Миколаєві

26 вересня, 09:20
Ексклюзив НВ
Бернар-Анрі Леві з українськими воїнами у Харкові (Фото:Marc Roussel)

Бернар-Анрі Леві з українськими воїнами у Харкові (Фото:Marc Roussel)

Я не кажу, що гру завершено. Путін, як і всі диктатори у безвиході, може поставити на карту все, щоб уникнути розгрому, капітуляції та міжнародних трибуналів. Але це закон

Гарному сірому поїзду потрібно лише чотири години, щоб подолати п’ятсот кілометрів між Києвом та Харковом.

Сьогодні ранок 9 вересня. Вчора за наказом президента Зеленського розпочався блискавичний контрнаступ. Поїзд майже порожній. Ми самі у вагоні. З нами лише невелика група супроводу — українські волонтери, які з нами їдуть від самого Львова.

Відео дня

Ось вокзал у Харкові у пастельному світлі цього літа, що досі триває, — теж безлюдний.

На перший погляд, місто належить до найбільш постраждалих від війни. Його бомбардували у березні, коли росіяни сподівалися залякати і зламати його за три дні. У травні, коли їх заблокували на північних околицях міста, і вони помстилися, розстрілюючи всі свої боєприпаси по ще більше зруйнованих житлових будинках.

І найновіші обстріли, з відстані тридцяти кілометрів на схід, куди їх відтіснив контрнаступ: розтрощена адміністративна будівля, дитячий садочок із різнокольоровими ігровими майданчиками, де вітер розхитує єдину вцілілу гойдалку; електрична підстанція, руйнування якої наступної ночі залишить без світла цілі квартали та лікарню.

Попри все, місто живе. Воно порожнє, але живе.

І навіть на цих постраждалих околицях, де ми зустрічаємо лише дивну розгублену молоду жінку в камуфляжній куртці, із якимось абсурдним візочком, в якому сидить завелика для нього дитина (вони два місяці не виходили з підвалу), є щось таке (Тиша? Спокій? Три веселі солдати, які в парку атракціонів розказують, що росіяни тікали аж кидали зброю та речі і перевдягалися в цивільне), що дає зрозуміти: місто дихає, воно вільне, а кошмар закінчиться.

***

Генерал Олександр Сирський — командувач сухопутних ЗСУ і розробник цього контрнаступу на сході.

Ми зустрічаємося на балакліївській трасі на парковці однієї з небагатьох досі відкритих СТО. За кілька хвилин усі знову сідають в машину під галас рацій, які, мабуть, попереджають, що його місце розташування визначили і є небезпека обстрілу з дронів.

Marc Roussel
Фото: Marc Roussel

Ми зупиняємося кілометрів на десять далі, на узліссі, біля величезного поля, з якого вже зібрали врожай.

Він схожий на молодого центуріона. Атлетична статура, камуфляжна толстовка, як у військових. Він говорить лаконічно і точно. Коли йому бракує інформації, поряд молода офіцерка, дуже схожа на Лі Міллер у 1944 році, із волоссям, зібраним під бежевий берет національної гвардії. Часом він заплющує очі і немовби дослухається до відлунь минулого над річкою та під деревами. Іноді він захоплюється своєю розповіддю про російський відступ. У нього сліпуча переможна посмішка і цікава манера широко розплющувати вузькі щілинки своїх сірих очей, немовби виказуючи власний подив.

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів НВ
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Він не дає інтерв'ю.

Але із його розповіді, у сюрреалістичному передвечірньому світлі, я розумію дві речі.

Вражаюча недолугість російської солдатні, її безславна втеча, а після Балаклії, ще й відсутність опору.

З українського боку — продумана і ретельно спланована в цілковитій секретності операція, покликана зберегти життя не лише цивільних, але й солдатів.

Україна виграє війну — і разом із тим врятує Європу

Хіба міністр оборони Олексій Резніков, з яким ми позавчора бачилися в Києві, не розповів нам між іншим про ефективність французьких артилерійських установок «Цезар»? Генерал Сирський мав щонайменше дві для цього контрнаступу. Це герої битви за Київ, організатором і виконавцем якої він був, а за сім років до того — герої битви за Дебальцеве, донбаського міста в облозі, з якого він спромігся вивести 2475 захисників, які потрапили в пастку…

У Лимані, за 20 кілометрів на схід від Ізюма, у серці Святогірського національного парку, росіяни відновили свої позиції.

Але українці не дають їм спокою.

Ми тут, із ними, між Райгородком і Стародубівкою, у Слов’янському районі, серед молодих лісочків і ламаного гілля, де зміїться лабіринт траншей, виритих у чорній землі. Нам потрібна добра година, щоб їх подолати.

За такий малий проміжок часу важко оцінити реальну розстановку сил.

Але ми бачимо трофейну артилерійську установку. Міномети. Бронетранспортери, сховані під деревами. Чоловіки, зібрані, повні сил, із замащеними чорним обличчями, в задубілому від пилу одязі, стоять на варті групами по двоє-троє через кожні тридцять метрів з автоматами на плечі, за амбразурами з утрамбованої землі.

Прохід двічі обривається. Ми видираємося на голий пагорб, що нависає над російськими позиціями. Загалом тут небезпечно. Тут є й інші чоловіки. Дехто в дерев’яних халупках, інші в металевих укриттях, які вночі перетягують з місця на місце, щоб не виказувати позиції, а дехто і на відкритій місцевості. Схоже, вони більше готові наступати, аніж оборонятися.

Ці чоловіки «охороняють кордон», тож я знаю, що в Україні прикордонники — справжні військові. Мені дуже цікаво слухати, що розповідає їхній командир, полковник Юрій Петрів. У глибині викопаного укриття, сидячи на ящиках із боєприпасами, ми їмо солоні огірки та розливаємо в кухлі місцевий алкоголь. Він пояснює, що вони — елітний підрозділ армії. Є ще одна ознака. Саме ті, хто долучається до війни, попри те, що не любить її, виходять проти псів війни. І правда в тому, що спокійна сила, ініціатива та впевненість явно перейшли на інший бік.

***

У Бахмут, далі на південь, але досі на східному фронті, ми приїхали до «Моцарта». Це Ендрю Мілберн і його три десятки іноземних добровольців, серед яких багато ветеранів британських загонів спеціального призначення. Вони взяли на себе благородне завдання шукати в сірій зоні цивільних, які зникли безвісти і перебувають у небезпеці.

Зустріч відбувається біля залізничного моста, в ресторані, де годують смачним борщем та старими чипсами.

Мілберн розповідає про створення громадської організації. Про своє рішення назвати її «Моцарт» на противагу російському «Вагнеру» — диверсантам і найманим убивцям. Про часи, коли він організовував дуже ризиковані евакуації захисників «Азовсталі» у Маріуполі. Про мережу контактних осіб, які зараз інформують його, що в такому-то селищі є людина з інвалідністю, літня людина чи просто малозабезпечений місцевий мешканець, який хотів би втекти, але не має куди і не може заплатити перевізнику. Він запрошує мене поїхати з ним на його операцію.

Тут виникає проблема. Мій український супровід проти: люди побоюються неминучих дій супротивника і вважають мене мішенню. Я дослухаюся до них. Потім змінюю думку. Разом із Марком Русселем намагаюся наздогнати два позашляховика «Моцарта». Але надто пізно. Вони вже далеко і вимкнули телефони. Проїхавши останній український блокпост, ми опиняємося самі в серці Бахмута, посеред тиші безлюдного міста, перед залізничним переїздом — це єдиний названий Мілберном орієнтир, який ми запам’ятали.

За півгодини лунає вибух. Потім іще один. І ще. Мої українські супутники мали рацію. «Моцарта» намагаються знищити. Три дрони-убивці щойно цілилися в гуманітарну місію «Моцарта» і не влучили. Ось такі вони, росіяни в Бахмуті. Програли в чесному бою і мстяться на мирних беззбройних волонтерах, які, ризикуючи власним життям, приїхали рятувати найбільш знедолених. Яка ганьба!

***

Ми бачили Запоріжжя, заціпеніле від шантажу Путіна, який розмістив свою артилерію та війська посеред атомної станції.

Ми ночували у Кривому Розі. За кілька годин після нашого від'їзду обстріл греблі спричинив потоп у районі Любові Адаменко і позбавив частину міста електрики.

Звідси стратегічне значення в цій битві за енергетику, розгорнутій на всіх напрямках державним терористом Путіним, вугільних шахт Донбасу, а зараз шахт Павлограда, куди ми збираємося прибути.

Тут лінія фронту проходить на глибині 245 метрів під землею. Ми спускаємося туди у тісній металевій ліфтовій шахті, яка рипить і швидко занурюється в надра землі. Потім вагонетки везуть вас ще три кілометри до кінця тьмяно освітленої галереї, яку тримають сталеві склепіння та іржаві металеві сітки. Там видобувна зона з бічними отворами, максимум метр заввишки, куди треба лізти рачки, навіть лягати на живіт й повзти, щоб побачити, як шахтарі в просякнутому пилом повітрі б’ють жилу пневматичними молотами…

Навіть якщо норми безпеки, що провадяться управляючою компанією ДТЕК, оптимальні, у разі перебоїв з електрикою можливий вибух метану з коротким замиканням систем вентиляції, блокуванням водопровідних труб, які відкриваються при пожежі, і зупинкою конвеєрної стрічки, що забезпечує евакуацію дорогоцінного коричневого золота. Ми не можемо не боятися удару, що поламає систему, яка забезпечує підйом на поверхню. Тому люди з чорними обличчями хрестяться, ніби йдуть на фронт, перед дерев’яними позолоченими іконами при вході на перший рівень. За чотири години на зворотному шляху ми співаємо гімн України перш ніж повернутися на свіже повітря.

Битва за вугілля у Франції в 1945 році завершила епопею Опору.

Тут, в Україні, шахтарі - це епічні герої на першій лінії у війні, що розгортається на землі та під землею.

***

У кожній експедиції, навіть найважчій, є моменти неочікуваної, але сильної радості.

Цього разу це сталося на південь від Запоріжжя, на фронті, поряд із чудовим поганим хлопцем, якого у моєму фільмі «Чому Україна» я називав «Обличчям зі шрамом». Він повідомляє нам три гарні новини.

Перша: ми залишили його в червні в Гуляйполі, на батьківщині анархіста Махна. А зараз він набагато далі, і, хоча мені заборонено повідомляти його розташування, я можу сказати, що він просунувся на кілька десятків кілометрів.

Друга: він просувався з мінімальними втратами — і ми зустрічаємо тих самих людей, хіба що змінених перемогою, — розорених майстрів по роботі зі шкірою, рибалок і торговців, які як ніколи налаштовані повернути Маріуполь і Крим.

А головне, він зберіг для нас сюрприз: згадуючи довгі вечори, коли Жіль Герцог розповідав його людям епос вільної Франції, він дізнався від високого командування українських збройних сил, що його 197-й батальйон бригади A7363 перейменований на батальйон Шарля де Голля.

Церемонія відбувається навколо горщика, що подають у вологому сільському затишку його бівачної штаб-квартири, на капоті позашляховика.

Разом із нашим другом та супутником у цій авантюрі, Сержем Осіпенко, вони зробили великий блакитно-біло-червоний прапор, точно такого розміру, як український. Стіна чоловіків розгортає два штандарти поряд, ніби єдиний прапор.

Українці та французи, ми співаємо в унісон наші національні гімни.

Лише одне затьмарює нашу радість. Нам показують збитий напередодні на південному напрямку безпілотник. Це великий білий птах, з якого вивалюються нутрощі. Уважно роздивляючись, ми виявляємо електронні компоненти за написами: «Виготовлено у Франції»…

***

Воєнна таємниця зобов’язує: я пообіцяв не розкривати розташування українських сил навколо південно-східного порту Херсон, що на початку війни був єдиною регіональною столицею, якою заволодів Путін.

Я лише скажу, що у нас, від Березнегуватого до Явкиного, Білозірки та Киселівки, покреслена розбитими дорогами, де підвіски наших автомобілів на кожній вибоїні ледь не ламаються, тактична дуга, яка зараз оточує місто.

Ми бачили багато мінометів у заростях.

Бронетанкові транспортні засоби BRM-1K з радянської епохи, а також реактивна система залпового вогню «Ураган» між двома селами.

Ми бачили літак «Су», що під радісні крики селян пролетів над головою і вдарив по складу боєприпасів у передмісті Херсона, а через кілька хвилин повернувся, пролітаючи дуже низько, не отримавши відповіді ворога.

Ми поговорили з місцевими мешканцями, які через кілька годин після того, як росіяни бомбили міст над річкою Інгулець у Березнегуватому, прийшли до вивернутих гудронових блоків із рулеткою, щоб виміряти глибину воронок і оцінити масштаби руйнування.

У траншеї другого ешелону ми слухали сержанта Андрія Лусенка, який був актором у театрі Маріуполя, де стільки його товаришів загинули під ракетами, і солдата Сергія Сергієнка, який гордо носить на своїй куртці значок «поет» і склав гімн свого батальйону.

Коротше кажучи, люди зі зброєю. Зброї ще недостатньо, але незабаром вистачить для стратегічного паритету, заявленого Зеленським до літа. І лещата, що стискаються навколо окупаційної армії, відрізаної від тилу і виснаженої.

Толстой стверджував, що на війні неможливо повністю оточити армію. Що ж, Толстой помилився, і доказ у Херсоні.

***

У Миколаєві, далі на захід, на шляху до Одеси, ситуація менш зрозуміла.

Ракета з Чорного моря вчора ввечері вдарила по старій фабриці, яку до війни віддали під майстерні та невеликі крамниці. Іншу, на щастя, збили через кілька годин, на світанку, над школою в адміністративному окрузі, де почався навчальний рік.

Голова Миколаївської обласної адміністрації, Віталій Кім, який разом із президентом Зеленським та мером Києва Віталієм Кличком, є однією з найпопулярніших особистостей, пояснює нам, проїжджаючи вздовж свіжих руїн та колишніх бульварів, що досі під загрозою «Іскандерів»: «Наш регіональний ландшафт з його озерами та водоймами, був на початку війни ворогом російських зловмисників, але тепер з тих самих причин важко переходити в контрнаступ».

Але між початком і сьогоденням є різниця, яка все змінює. Ракети можуть падати скільки завгодно. Не встигають замовкнути одні сигнали тривоги, як лунають інші. Щодня виють сирени, повідомляючи, що загроза максимальна і потрібно негайно сховатися. Мешканці вже не бояться. Вони вже не слухають сирени чи гучномовці. А на Майдані, обсадженому деревами і дивовижно південному, де ми зупинилися на терасі суші-бару, немолоді панове продовжують грати в шахи так, ніби нічого не сталося, а літні дами зібралися, щоб погріти на сонці ноги, розпухлі від стояння в чергах за гуманітарною допомогою. Підлітки фліртують, а «герой України», в якого ми беремо інтерв'ю, розповідає нам про свої подвиги.

Лише собаки втрачають голову, бігають між деревами і страшно виють.

***

Саме в Одесі півроку тому я занурився в цю нову українську війну.

І саме в Одесі настає тимчасова розв’язка!

Адже, по суті, все так і є. Тоді місто Бабеля і Пушкіна було Троєю в облозі. Воно не знало, чи перетвориться на Теруель чи Герніку, чи буде жити чи помре. Досвідчений мандрівник міг передбачити, що Путін «не наважиться» перетворити найбільш європейське місто України на ще один Маріуполь. Зараз Одеса дихає. Одеса відроджується. Як і в Миколаєві, старі кафе на Дерибасівській несміливо починають знову відкриватися. І якщо бронзова статуя французького губернатора міста, герцога Рішельє, досі похована під горою білих джутових мішків із піском, впали стіни, що заступали Потьомкінські сходи та порт.

Ми сідаємо на один із патрульних кораблів українського воєнного флоту.

Він завдовжки тридцять метрів і несе 30-міліметрову артилерійську систему. Його місія — спостереження та перехоплення. Він відповідає за ретельну перевірку моря в пошуках найменших ознак ворожої присутності. І ось такий корабель 13 квітня, ймовірно, підрахував координати для обстрілу, що дало можливість крилатій ракеті затопити російський флагман «Москва» і, таким чином, докластися до одного з перших військових подвигів України.

Сьогодні — жодних підозрілих рухів.

Жодного ворожого корабля, каже мені екіпаж, принаймні, на острові Зміїний.

І якщо на цю українську армію напали півроку тому на землі, в повітрі та в морі, потрібно взяти до уваги факт: вона закрила небо над Києвом, почала відновлювати землі, втрачені на Донбасі, а в Одесі, здається, знову стала королевою морів.

Я не кажу, що гру завершено. Путін, як і всі диктатори у безвиході, може поставити на карту все, щоб уникнути розгрому, капітуляції та міжнародних трибуналів.

Але це закон. Врешті, коли Голіаф слабкий, а Давид хоробрий, перемога випадає Давидові. Цей момент завжди настає, коли буксують машини небуття та смерті.

Україна виграє війну — і разом із тим врятує Європу.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди НВ

Показати ще новини
Радіо НВ
X