13 тривожних місяців для України (повна версія)

24 грудня 2015, 10:21
28618
Вы также можете прочесть этот материал на русском языке
13 тривожних місяців для України (повна версія) - фото

Обама при можливості перекладає справи зовнішньої політики на плечі інших. Байдена, наприклад

Попереду — рік "кульгавої качки": останній рік перебування Барака Обами при владі. Вплив господаря Білого дому слабшає, і Путін може цим скористатися. Особливо — щодо України

Не встиг Джозеф Байден четвертий раз після Майдану розпрощатися з гостинним Києвом, як держсекретар США Джон Керрі знову (вже вдруге цього року) відвідав сусідню Росію. Всі одразу помітили: в Росію Керрі їздить частіше, ніж в Україну.

Втім, його начальник Барак Обама за трохи менше як сім років свого президентства в Україні не побував взагалі жодного разу. Одного разу прийняв українського президента у Вашингтоні. Та нетривала і досить прохолодна зустріч Обами з Петром Порошенком у Білому домі була цілковитим контрастом з захопленим прийомом, який влаштували Порошенку в Конгресі.

Кажуть, Обаму намагалися переконати приїхати до Києва восени після того, як він тричі зустрівся з Володимиром Путіним: у Нью-Йорку — "на полях" ювілейної сесії Генасамблеї ООН, у Туреччині на саміті G20 і в Парижі на екологічному саміті. Здавалося, це потрібно як мінімум для того, щоб розвіяти підозри, що давно зачаїлися в душах українців: а чи не здає їх усе‑таки американський президент в обмін на допомогу або на поступки у справах, пов'язаних з Сирією. Однак Обама не дав себе умовити.

Американські політологи і журналісти пояснюють це тим, що Обама терпіти не може займатися питаннями зовнішньої політики і при можливості перекладає ці обов'язки на плечі інших. Байдена, наприклад. Але він, як не крути, тільки друга людина у Вашингтоні. Приміром, впливу віце-президента не вистачає, щоб переконати Обаму надати Україні військову допомогу у вигляді поставок летальної зброї.

Путін просто‑таки зачарував Джона Керрі, оповив злими чарами

У Вашингтоні щодо цього вже давно є консенсус: в обох палатах Конгресу США склалася двопартійна більшість на підтримку військових постачань Україні. За — не лише сенатори, конгресмени і віце-президент, але ще і міністр оборони, головнокомандувач силами НАТО в Європі і навіть держсекретар. Проти — лише Обама, але саме за ним вирішальне слово. А він уперся — ніяких ракет, і крапка.

Говорячи про позицію Керрі, я сказав "навіть", тому що останнім часом у його діях явно намітився проросійський крен. Під час останнього візиту до Москви він був настільки люб'язний у спілкуванні з Путіним і Сергієм Лавровим, що багатьох спостерігачів це покоробило. Відразу згадалося, як Керрі приїжджав у Росію попереднього разу — минулої весни. Тоді він кілька годин перемовлявся з Путіним у Сочі, а після закінчення заявив, не моргнувши оком, що "удостоївся честі" бути прийнятим президентом Росії.

Ось саме цей зворот "удостоївся честі" обурив найбільше. Колишній заступник держсекретаря США Девід Креймер, один з найглибших знавців Росії і України в Вашингтоні, днями написав, що Путін просто‑таки зачарував Джона Керрі, оповив злими чарами.

Міркуйте самі: ось віце-президент США виступає в українському парламенті, використовуючи при цьому, мабуть, найсильніші вирази, які коли‑небудь дозволяв собі використовувати американський чиновник такого високого рангу: “Сьогодні Росія окуповує суверенну українську територію. Дозвольте мені висловитися гранично ясно: США не визнали, не визнають і ніколи не визнаватимуть спробу Росії анексувати Крим. У Донбасі Москва продовжує формувати загони сепаратистів, командувати і керувати ними. М-о‑с-к-в‑а".

А ось Джон Керрі виступає цього тижня в Москві після зустрічі з Путіним: “Ми не прагнемо ізолювати Росію — це не самоціль нашої політики, ні. Чим швидше Москва виконає лютневі [Мінські] угоди про припинення вогню, тим швидше будуть скасовані санкції. Світ стає кращим, коли Росія і США діють спільно". Відчуваєте різницю?

Байден починає з того, що нагадує про Крим, через анексію якого США та їхні союзники почали запроваджувати санкції проти Росії. Керрі ж про Крим не каже жодного слова, натякаючи на те, що для ослаблення санкцій буде достатньо виконання Мінських домовленостей.

Хоча давно вже зрозуміло, що в Москві і Києві сенс цих домовленостей трактують по‑різному. Українська сторона вимагає вивести з Донбасу все озброєння і повернути їй контроль над кордоном з РФ. Російська — домагається, щоб спочатку на фактично контрольованій нею території Донбасу відбулися вибори, намагаючись легітимізувати нинішні самостійні влади ЛНР і ДНР і маючи намір зберігати їх під своїм протекторатом.

При цьому міністр закордонних справ РФ заявляє, анітрохи не вагаючись: "Поки заступник Обами Джо Байден їздить по Європі і рекомендує продовжити санкції проти нас, не беручи до уваги те, як Київ поводиться під тиском Заходу, ми не зможемо досягти взаєморозуміння".

Після таких слів і справді слід замислитися: а чи є сенс держсекретареві їхати в Москву на переговори? Однак він їде і, здається, йде на нові поступки: "Сполучені Штати не домагаються зміни режиму в Сирії". Це означає, що американська адміністрація вустами Керрі пом'якшує свою колишню позицію: Асад повинен піти. Тепер американці кажуть, що хочуть запустити переговорний процес, у результаті якого самі сирійці повинні визначити майбутнє Сирії. По суті, Керрі вперше погодився з думкою Москви.

Такий поворот подій вселяє тривогу. Тому що знову в Путіна з'являється відчуття, що він розумний, хитрий і переграв усіх. А ось несимпатичний Путіну з першого знайомства Обама — типовий слабак.

Тривогу це викликає ще й тому, що попереду — рік "кульгавої качки", останній рік перебування американського президента у владі, коли вага та вплив будь-якого господаря Білого дому починають знижуватися.

І тут згадується 2008‑й — рік, коли "кульгавою качкою" став Джордж Буш. Багато хто вважав його слабким президентом, хоча це далеко не так: Буш дуже рішуче діяв після терактів 11 вересня, відправив війська в Афганістан, потім в Ірак, виграв війну і скинув Саддама Хусейна. Але потім початкові воєнні успіхи змінилися низкою невдач, на саміті Північноатлантичного союзу в Бухаресті у 2008 році Бушу не вдалося реалізувати свій намір надати Україні і Грузії План дій щодо членства в НАТО: вперлися головні союзники — Німеччина і Франція, не без впливу з боку Росії.

У результаті Путін, відчувши слабкість американського президента, вирішив цим скористатися і провів бліцкриг проти Грузії.

Є загроза, що щось подібне може повторитися і в 2016‑му, але цього разу щодо України. Путін може порахувати, що Обама теж зовсім ослаб, і у нього з'явиться спокуса вдатися до нової силової авантюри. Спокуса ця може посилитися ще й тим, що у європейських союзників США в майбутньому році будуть зовсім інші пріоритети — проблема біженців, "грекзит" (небезпека виходу Греції з єврозони), можливий вихід Великобританії з ЄС. Крім того, Америка буде повністю занурена в президентську передвиборчу кампанію.

Провокувати Путіна на непередбачувані кроки може ще і та обставина, що будь-який наступний господар Білого дому стане боротися за повернення США глобального лідерства, яке явно похитнулося за роки Обами, котрий у зовнішній політиці був відверто слабким президентом. Путіну залишається користуватися цією слабкістю лише 13 місяців. Це будуть дуже тривожні і напружені місяці. Особливо для України.

Продовження колонки Євгена Кисельова читайте в журналі Новое Время за 18 грудня 2015 року

Колонку опубліковано в журналі Новое Время за 18 грудня 2015 року. Републікування повної версії тексту заборонене.

Більше думок тут

Журнал НВ (№10)

Момент істини

Шість головних претендентів на президентське крісло відповіли НВ на сім запитань — політичних, світоглядних і особистих

Читати журнал українською

Стань автором

Якщо Ви хочете вести свій блог на сайті Новое Время, напишіть, будь ласка, листа на адресу:

nv-opinion@nv.ua

Вибір редакції

Політика

Вчора, 13:13

thumb img
Комік, Рейган, Квартал. Чи законна трансляція програм з Володимиром Зеленським у "день тиші"
LOL

Вчора, 20:32

thumb img
"Подобрать терпець". Зеленський дав журналісту НВ дивну пораду
Travel

Вчора, 21:20

thumb img
І цілого світу замало. П'ять топ-менеджерів розповідають про свої найкращі поїздки