"Железный занавес" еще здесь

8 января, 19:43
2137
Этот материал сейчас доступен только на украинском языке

Оксана Забужко: В международном диалоге любого уровня мы то и дело оказываемся в роли школьника

Писательница Оксана Забужко в колонке для Deutsche Welle делится впечатлениями от просмотра фильма "Богемная рапсодия" и его молодых зрителей

Вибираючись на "Богемну рапсодію", я, звісно, знала, що кіно буде не артхаузне, а "народне" (яким же ще може бути байопік про кумира мільйонів?), але все-таки не уявляла, який це цікавий досвід – опинитися серед публіки, чию модель поведінки сформував не театр, а стадіон: публіки, звиклої коментувати видовище на повен голос і з максимальною щирістю. […] І ось тут-то на мене й чекала парочка оглушливих у своїй очевидності відкриттів, якими, в контексті своїх тут нотаток, хочу поділитися з читачем.

Відкриття перше: з’ясувалося, що "Квінів" у нас не дуже-то й знають. Акурат у тих місцях, де, за задумом авторів фільму, треба було підспівувати (спробуй утримайся, коли тобі з екрана ціла Таймс-сквер реве "We will, we will rock you"!), коментуючий елемент у залі заворожено занишкав – усі ці хіти 20-го століття явно були для них якщо й не зовсім незнайомими, то принаймні точно не належними до активної пам’яті. Вже ж, гірко думала я, це ж не Цой, не "Батяня комбат" і не "Ах, какая женщина", і під що там іще виростало наше "втрачене покоління" доби "лагідної русифікації" […].

Штука, одначе, в тому, – і це було моє друге неприємне відкриття, чи, радше, усвідомлення очевидного, – що й про моє, зросле в 1970-80 – ті покоління аж ніяк не можна сказати, буцімто ми "виростали під "Queen", – дзуськи, не дурімо самі себе: жертви "залізної завіси", ми, в масі своїй, виростали під єдинодозволений ерзац – замінник неприступного нам західного оригіналу – під "русский рок", під Гребенщикова, "Машину врємєні" і ДДТ, а правдивих музичних фанів – власників нелегальних концертних записів і фарцових платівок, – та ще й англомовно притомних настільки, щоб розуміти текст […]. Проте найголовнішим, а заразом і найдраматичнішим моїм відкриттям стало все- таки інше – і тут уже потрібен короткий пояснювальний відступ.

"Залізна завіса" існує й далі

***

"Богемна рапсодія", хоч і заявлена "драмою", сюжетно побудована, властиво, як "історія одного шоу" – легендарного тріумфу "Queen" на "Live Aid". Підкреслюю, не просто "на стадіоні Вемблі", як то пишуть у мережі українські фани, котрі незайманою проволокли на собі "залізну завісу" з 1980-х у 2010-ті, не здогадуючись, що за нею ховалося щось таке, чого нам знати було "не положено", – а саме на "Live Aid", ось так і вимовляймо: Лайв-Ейд, що можна перекласти як "допомога в прямому ефірі" або "гуманітарка наживо" – кому як більше до вподоби, а я б сказала "гуманітарний Майдан", бо таким він і був – і, без перебільшення, всепланетним: грандіозний благодійний концерт-аукціон, у якому взяла участь практично вся "сметанка" англо-американського року (одночасно на двох континентах, у Лондоні й Філадельфії) і який пам’ятають усі, хто народився "по той", по "ненаш" бік "залізної завіси": 13 липня 1985 року "Live Aid" дивилося в прямому ефірі 1,9 мільярда (так, МІЛЬЯРДА!) жителів планети Земля, абсолютний рекорд в історії людства.

Дивились, тішились, розчулювалися, співали перед екранами вголос разом із своїми кумирами – і тут-таки, втерши катарсичну сльозу, перераховували свою лепту до спільної складки: "Live Aid" проводився – увага! – на допомогу жертвам голоду в Ефіопії. Тому що (і оце якраз те, чого нас "не вчили в школі") 1984-86-й роки в історії цієї "другої християнської країни світу", яка тоді, під чуйним керівництвом Радянського Союзу і товариша Менгісту Хайле Маріама, була порвала з проклятим минулим і стала на шлях будівництва соціалізму (атож, я ще пам’ятаю мову передовиць газети "Правда", і навіть цьомки цього Менгісту з Брежнєвим пам’ятаю!), були тим самим, чим у нашій історії були 1932-33-й – з тою різницею, що про трагедію плюндрованої "червоним голодом" Еритреї знав увесь світ – і намагався допомогти. Тільки ми в СРСР не знали (і в Китаї також ні!) – і "Live Aid", відповідно, нам не транслювали: рабам про такі акції знати було "не положено".

І не знаємо й досі, от у чім штука. Ті уроки як власної, так і світової історії 20-го століття, що їх українці, не з власної вини, пропустили, сидячи в підрадянській інформаційній ізоляції за "залізною завісою", так і не пройдено нами за роки незалежності "за прискореною програмою". І тепер у міжнародному діалозі будь-якого рівня ми раз у раз опиняємося в ролі школяра, який, прохворівши навчальний рік, приєднується до однокласників аж перед іспитами – і гарячково старається завчити напам’ять відповіді на контрольні питання, ані в зуб не розуміючи, звідкіля ті відповіді беруться…

***

Сидячи на "Богемній рапсодії", якоїсь миті я просто фізично відчула, як фільм провалюється в "діру" в свідомості залу, мов колесо автомобіля в яму: чому, власне, для фільмового Фредді Мерк’юрі так насущно-важливо потрапити на "Live Aid", чого ради ці благання, вмовляння, для такого гордія – майже – приниження, – всього цього автори фільму "своїй" публіці (1,9 мільярдам землян) розжовувати, звісно, не потребували, – а от український зал з цього місця "підвис". І високий сльозогінний пафос фінальної сцени з виступом "Queen" (котрим справді вдалось тоді на Вемблі "монетизувати" себе найуспішніше, зібравши за 20 хвилин понад 30 мільйонів фунтів!) – відповідно теж до нашого глядача "недолетів": розрахунок там на "інтерактив", на те, що публіка в залі психологічно "зіллється" з публікою на екрані, емоційно наново переживе, через кінореконструкцію, той всесвітній "майдан" 33-літньої давнини, тільки цим разом "діти" долучаться до "батьків", тобто це класичний "фільм для родинного перегляду" (кульмінацією тут задумано колективне розгойдування стадіону під "We are the Champions": це вже гримить перемога не "Квінів", а, сказати б, всього прогресивного людства – над голодом, над злиднями, над хворобами, над війнами, ура, люди, дивіться, що ми всі разом можемо!..), – але ціла ця, старанно виставлена, смислова конструкція українському глядачеві з "дірою" в голові на місці ефіопського голоду не промовляє геть нічогісінько: концерт і концерт, щось там про Африку… І оце вже подвійно прикро. Бо принаймні в цьому випадку все могло (і мало б!) бути інакше.

Річ у тім, що нова українська культура, хоч як її старалися за ті-таки роки "лагідної русифікації" заганяти "під шконку", все-таки всі ці роки склавши рук не сиділа і дещо для душевного уздоровлення українського суспільства потрошку робила, – те, що може самотужки робити культура без "державного даху" (або з дуже сильно "протікаючим"…). Зокрема, в цьому випадку, щоб сповна (нарівні з усім "клубом Золотого мільярда"!) відчитати меседж "Богемної рапсодії", українській публіці, теоретично, досить би було вчасно прочитати виданий два роки тому роман Сергія Сингаївського "Дорога на Асмару" (автор служив в Ефіопії 1980-х військовим перекладачем, і його роман – це не тільки політичний детектив у традиції Грема Гріна, а й, можливо, єдиний у світовій літературі великий епос про той голод – штучний, Голодомор-2 за сталінським зразком, як із жахом відкриває головний герой) [...]. Є в романі Сингаївського, до речі, і "Live Aid" – і смачний епізод з доносами в КГБ на тих радянських військовослужбовців, котрі в Ефіопії обурювались відсутністю трансляції вдома, "в Союзі": так добра книжка "зшиває" не тільки розірваний час, а й штучно поділений простір, зносить читачеві в свідомості, ретроспективою, "залізну завісу", складаючи світ, як пазл, докупи в цілісну 3D-картину […]

Не знаю, чи була в залі того ТРЦ ще хоч одна людина (крім нас із чоловіком), яка б читала "Дорогу на Асмару": про цей роман я згадувала вже не раз, бо мене не жартом зачепило, як же така, потенційно "бомбезна" книжка за цілий рік після виходу не те що не розлетілась 100-тисячним накладом (а могла б!), а навіть не потрапила в поле зору нашої, хай якої вже не є, але все-таки не зовсім же непрофесійної критики? Причини фахівці мені називали різні: нішеве видавництво, відсутність промоції, відсутність у книгарнях (і досі цю книжку, хоч вона поступово й здобуває собі читацьке визнання, купити можна тільки через інтернет-магазини), тощо, – однак головна біда, боюсь, усе-таки в тому, що в умовах прогресуючого "обезглуждження" інформаційного простору більшість українців просто перестала розуміти, для чого взагалі треба читати книжки, – не для відпочинку, не для здобуття нової інформації, і навіть не для інтелектуальної гімнастики (все це при бажанні можна, в принципі, отримати й з інших джерел!) – а для долучення до чужого досвіду, який допоможе тобі знаходити відповіді на "контрольні питання" твого власного життя. І якщо в країні немає критичної маси людей, котрі "вміють" читати саме з такою метою, така країна, хоч би якими економпоказниками розмахувала, завжди буде "країною третього світу". […]

Так ось, мушу визнати: BOZAR мав рацію. "Залізна завіса" існує й далі. І продовжуватиме застувати нам світ, стара й іржава, – аж доки не займемось, цілеспрямовано й послідовно, її демонтажем. […]

Повний текст читайте на Deutsche Welle

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени

Главное

Политика

Сегодня, 02:07

article_img
В ЦИК рассказали о зарубежных избирательных участках на выборах президента
Футбол

Сегодня, 00:01

article_img
Бавария приблизилась к лидеру чемпионата Германии
События

Вчера, 19:31

article_img
Бандера, вставай! Активисты устроили акцию протеста под зданием МВД

Выбор редакции

Travel

Вчера, 16:39

article_img
Бюджетно и без толп. Какие маленькие города в Украине стоит посетить
Страны

Сегодня, 13:46

article_img
Полускрытая правда. Сколько может быть священников-геев в католической церкви и чего они боятся
Страны

Вчера, 20:35

article_img
Ближе к звездам. Как будет выглядеть первый в мире космический отель за $790 тысяч в сутки