текст

27 ноября 2017, 18:00
Цей матеріал також доступний українською

Виталий Сыч,
главный редактор Нового Времени

В этом приложении НВ рассказывает о самых важных вехах в истории команды №1 — ее новой и новейшей истории. Истории как самой команды, так и многочисленной армии болельщиков. Анализ частых провалов и смакование нередких удач. Рассуждения главного тренера сборной Андрея Шевченко о том, на какой основе строится команда-победитель и при помощи каких психологических приемов следует создавать коллектив. Драйв трибун, реакция футболистов на поддержку болельщиков и многое другое. Лично для меня футбольная кухня всегда была близка.

До школы я жил на улице Ворошилова в Виннице, в полукилометре от главного городского стадиона Локомотив вместимостью 25 тыс. зрителей. Там и произошло мое знакомство с культурой боления.

Местная команда Нива Винница блистала во второй лиге советского футбола и регулярно сражалась за выход в первую лигу — то с симферопольской Таврией, то с черновицкой Буковиной, то с николаевским Судостроителем. В те времена луцкая Волынь и ворошиловградская Заря недотягивали до первой тройки.

Нива собирала неплохие трибуны — в среднем 10‑15 тыс. зрителей на матчах чемпионата и полный стадион на кубковых играх. Я всегда знал, сколько Нива забила — во время игр рев со стадиона врывался в квартиру. Правда, на расстоянии сложно было понять, сколько Нива пропустила, — в эти моменты стадион молчал.

Мальчишкой я проходил на стадион бесплатно — всегда находился контролер с нашего двора, который пропускал меня просто так. Поддержка команды сводилась к реву, топанью и оскорблению судьи и команды противника. Верхом фанатской поддержки на стадионе была кричалка: “Все может быть, все может статься, / Муж с женой может расстаться, / Но чтобы Ниву разлюбить / Вот этого не может быть!”

После того как в Винницу проник английский язык, на трибунах появился англоязычный запевала, который выдавал на-гора целые куплеты из легендарной песни Queen. Весь сектор ему отвечал: “We Will Rock You!”

Культура поддержки команды с тех пор явно эволюционировала. Я побывал на двух выездных матчах сборной Украины в прошедшем отборочном цикле на чемпионат мира — в Хорватии и Исландии. В обоих сборная Украины проиграла 0:2 и, я надеюсь, не из‑за моего присутствия. Но в обоих случаях я понял две важные, на мой взгляд, вещи:

1. Украинские болельщики могут поддерживать свою команду 90 минут, не умолкая. Часто перекрикивая хозяев. Разнообразно перекрикивая. И это новый тренд. При этом, несмотря на обязательный предматчевый разогрев, они могут вести себя крайне достойно на улицах европейских городов.

2. Такую атмосферу и такое единение людей, как на стадионе в Украине, особенно в Киеве на Олимпийском, найти непросто. Это наэлектризованная масса людей. И это, поверьте, большой масштаб. Это по‑настоящему праздник. Лишь некоторые стадионы в Европе могут тягаться по атмосфере с Олимпийским. И понимаешь это за границей.

На самом деле я осознал еще одну, более важную вещь: самая большая глупость, которую вы можете сделать,— это опоздать на матч украинской сборной на несколько минут. Потому что тогда вы пропустите украинский гимн. Гимн, который украинцы теперь поют так, как никогда не пели. И как не каждая страна в Европе поет. Потому что знают, что поют и почему. И это вам не ногами топать и даже не Фредди Меркьюри перепевать, как когда‑то в Виннице на стадионе Локомотив.

Андрей Мацола,
Ініціатор фан-руху Вірні збірній

Цього року в Україні народився новий фан-рух — Вірні збірній. Це сміливий проект, який вперше в історії головної української команди почав формувати дружний, міцний та європейський фанатський рух. Основна мета — спроба змінити внутрішнє ставлення наших громадян до гри мільйонів і до себе самих. Спроба піднести підтримку улюбленої команди до сімейної традиції, яка дарує тільки позитивні емоції; зробити так, щоб кожні 90 хвилин на футбольному стадіоні стали незабутнім святом для вболівальників.

Ця ідея з’явилася у мене в 2006 році, коли під час будівництва заводу у Львові я 90 % часу проводив в Європі, більше двох років збираючи передові технології для справи свого життя — пивоваріння. А ось головним хобі залишався футбол, тому я часто проводив вечори після роботи на європейських стадіонах, серед місцевих уболівальників. Найбільше мене дивувало, що навколо себе я бачив різних людей: лікарів, студентів, викладачів… Абсолютно зрілих, дорослих, успішних людей, які приходили на трибуни в одязі з символікою улюбленої команди і всі 90 хвилин співали. Було видно, що для них улюблена команда — це сім’я. Навіть після поразки вони продовжували співати й аплодувати, а не вигукувати образливі слова.

Тоді у мене з’явилася мрія — побачити щось подібне й на наших стадіонах. На контрасті з Європою мене найбільше бентежила тиша на наших стадіонах, в якій можна чітко чути удари по м’ячу і навіть розмови між футболістами на полі. Я не випускав з голови ідею організувати грандіозну підтримку нашим футболістам. Зробити так, щоб навіть в наш час економічних складнощів і геополітичних потрясінь у людей завжди був привід повністю переключитися, посміхнутися і отримати позитивні емоції на стадіоні.

І ось ми запустили проект Вірні збірній. Моя мрія десятирічної давності збулася. Результат нашої роботи ви вже мали змогу побачити. Понад 2.000 українських вболівальників вже побували цього року в Хорватії, Фінляндії, Ісландії та Албанії. Наші фанати вразили мешканців цих країн своєю відданістю національній команді — підтримка української збірної була однаково сильною як під час поразок в Загребі та Рейк’явіку, так і після перемог в Тампере та Шкодері, а спів українців на трибунах було добре чути через кричалки хорватів і навіть ісландців (!), не кажучи вже про те, що фінський та албанський стадіони взагалі сприймалися як українські. А ще ми здивували європейців своєю доброзичливістю — вболівальники з України привозили подарунки для знедолених дітей та ініціювали товариські ігри з фанатами країн-суперниць — й освіченістю — більша частина наших фанів добре розмовляє англійською та знає історію країн, в які приїздить. Про українців писала вся місцева преса. Тож перші кроки зроблено. Та головне — ми надихнули самі себе, своїх знайомих, друзів. Заставили повірити в себе — українці (кожен з нас) самостійно можуть змінювати імідж своєї країни на краще, й у нас це виходить ефективніше, ніж у політиків і дипломатів.

Завдяки Вірним збірній понад 10.000 вболівальників змогли відвідати матчі збірної в Харкові та Києві. Тисячі фанів із Західної України вперше побували в східній столиці нашої країни й побачили: Харків — синьо-жовте місто.

Так, на жаль, цього разу ми програли в вирішальному матчі відбіркового циклу на чемпіонат світу-2018. Чого нам вистачило? Я думаю, віри в перемогу. Не лише на полі, але й на трибунах. Нам, українцям, варто пам’ятати: щоб перемагати, потрібно боротися. І на футбольному полі, і в житті. До кінця. Іноді програючи. Іноді помиляючись. Йти далі. І перемоги будуть за нами.

До зустрічі на стадіонах у 2018 році!


Главное

Политика

Вчера, 17:48

img
Суд отменил увольнение Зураба Аласании из Общественного
Политика

Вчера, 14:02

img
Освещал российскую агрессию. Что известно о погибшем нардепе от Народного фронта Дмитрии Тымчуке
Геополитика

Вчера, 15:24

img
В Украине намерены задержать подозреваемого в крушении рейса МН17 — Луценко