Люди без оружия
Как живут местные на Донбассе, которые верят в идею совсем другого востока, в возможность все изменить и сдвинуть с места застывшие там 90-е
Зранку виходиш у готельний коридор і натрапляєш оком на чоловіка, що впевнено й звично закидає на лікоть старий добрий автомат, з яким, схоже, давно звикся. Чоловік дивиться коротко й недовірливо, бачить, що нічого небезпечного, перекидає зброю з ліктя на лікоть, зникає у своєму номері.
У готелі зупиняються військові, до цивільних у коридорі ставляться зі зрозумілою настороженістю — мало хто тут може опинитися. Війна зовсім поруч, навіть якщо в місті не стріляють і в готелі можна спокійно відіспатися, не відкладаючи далеко зброю, ясна річ. І школа зовсім поруч, через дорогу. Зранку батьки тягнуть на перший урок ще сонних дітей. Дехто з батьків у військовій формі — живуть тут родинами, діти ходять до місцевих шкіл.
Війна стала чимось буденним, що виходить поза межі лінії зіткнення, розчиняючись у щоденному житті віддалених від фронту містечок. Військові облаштувалися давно й надовго, військова техніка на вулицях не лякає, хоча іноді все ж напружуєшся — зустрівши, скажімо, тата в камуфляжі, що веде за руку малого, чи ось наткнувшись на людину зі зброєю в готельному коридорі. Гадаю, у цьому всьому далі продовжує чіпляти не так присутність у «мирних декораціях» людей військових, як щось зворотнє — цивільні, які в умовах війни, що триває вже роками, живуть своїм життям — відкривають бізнеси, отримують освіту, виховують дітей. Маючи, звісно, дуже різні погляди й надзвичайно різне ставлення до того, що довкола них діється.
Краще все ж пафосна й дитяча впевненість, аніж холодний скепсис
Про це постійно трапляється розповідати — про настрої місцевих, їхню залежність від війни, від обставин, про їхній вибір та позицію. Місцеві у такому випадку виступають чимось єдиним, гуртом, який стоїть і дивиться в очі історії. І ставлення це до місцевих у людей, що розпитують, має певну дистанційованість, відчуженість, мовляв, як вони там, які вони, чим відрізняються від нас. Коли починаєш говорити, що нічим, відчувається певна недовіра — важко ототожнювати себе з тим, чого не знаєш, складно проєктувати на себе досвід, який не проживав особисто, який відомий тобі переважно зі стереотипів, сформованих інформаційним полем.
Нам же війну переважно саме так і показують — окремо військові, які тримають лінію, окремо цивільні, яких важко зрозуміти. А ось місця в цьому чіткому контрастному поділі цивільним, які відкрито, з перших днів, підтримують військових (себто, називаючи речі своїми іменами, — підтримують Україну), на жаль, немає. Можливо, тому, що вони вибиваються з узгодженої чорно-білої картинки, вимагаючи додаткових рефлексій та сумнівів, можливо, через те, що їхня присутність у довколафронтових реаліях не надто помітна з точки зору електоральних настроїв (це ж теж постійна тема в розмовах — чому після кількох років війни на Донбасі далі голосують переважно за проросійські політичні сили). Слово «переважно» забиває собою все, виносячи поза межі розмови дуже важливі нюанси та деталі, відсутність яких значно спрощує складну й неоднозначну реальність війни.
Натомість, коли бачиш у цій реальності сотні людей, що проговорюють ідею зовсім іншого сходу, які працюють на іншу реальність — на нашу спільну українську реальність, — важко вживати слова «більшість», «переважно», «відсотки». Загалом важко вживати слово «відсотки» стосовно людей, яких знаєш на ім'я, чиї історії вислуховуєш у військових частинах, хто ділиться з тобою розчаруваннями та надією. Тим більше — їх і визначає надія, її присутність, невичерпність.
Те, що вони роблять — усі ці культурні, волонтерські, медійні, соціальні проєкти — і тримається на їхній упевненості в тому, що все можливо змінити, що є час і енергія, аби зрушити з місця ці застиглі з 90‑х обставини, що є країна, яка підтримає, частиною якої ти є, яка ставиться до тебе як до свого, в якої немає до тебе недовіри. Недовіра — вона ж і заважає сьогодні чи не найбільше, виснажує й ослаблює, позбавляє впевненості й робить вразливими. Тому краще все ж таки дещо пафосна й дитяча впевненість та емоційність, аніж холодний і стриманий скепсис.
Тому ми знову сидимо за довгим столом, слухаємо історії «місцевих». Дорослі серйозні люди, чоловіки й жінки, зі своїм минулим, зі своїм досвідом, в якому є війна, обстріли, звільнення їхніх містечок, кількарічне існування поруч із лінією розподілу. А ще чітко зроблений свого часу вибір — на чиєму ти боці, з ким ти лишаєшся далі. Вибір, після якого ти, можливо, й не стаєш чиїмось відсотком, але напевне лишаєшся собою.
Колонку опубліковано в журналі НВ від 2 грудня 2021 року. Републікацію повної версії заборонено.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ
