Российский имперский либерализм

2 февраля 2021, 10:20

Слежу ли я за протестами против Путина в России? — Да. Возлагаю ли на них большие надежды? — Нет

Чи бажаю перемоги росіянам, які борються проти путінського режиму? — Так. Чи вірю я в позитивний вплив «ліберальної Росії» на Україну? — Ні.

Спробую пояснити.

В українців складні відносини з «російським лібералізмом», «російськими прогресивними силами» і російською боротьбою за демократію". Наша історія вчить нас, що цій російській демократії не варто сильно довіряти. Дуже швидко вона може перетворитися на ще один обхідний шлях до російської імперськості.

Видео дня

«Лібералізм» у Росії історично сприймався як щось вороже та чуже. Він не виник навіть на початку ХХ століття, попри індивідуалістичний поворот у культурі багатьох європейських країн. Максимум, чого досягли російські прагнення індивідуальної свободи — це «персоналізм» киянина Ніколая Бердяєва, з його акцентом на філософських, психологічних і релігійних переживаннях свободи, але дуже малим акцентом на соціально-політичних вимірах індивідуальної свободи. Російський лібералізм (якщо він був) залишився в мистецько-філософському ґетто.

У ХІХ столітті все було ще гірше. Я знаю одного великого українського ліберала ХІХ ст. — Михайла Драгоманова — але я не знаю настільки ж потужного російського ліберала ХІХ століття.

Велика дискусія російського ХІХ століття — це дискусія між релігійними «слов’янофілами», які бачили порятунок в поверненні до традиційного, патріархального та релігійного суспільства, і антирелігійними «західниками» (соціалістами, нігілістами та анархістами), які бачили порятунок в грандіозній соціальній революції, яка скине царя і поставить на його місце щось інше (наприклад — «диктатуру пролетаріату», тобто ще гіршого, колективного царя). В обох рівняннях залишалося мало місця для свободи індивіда.

Про цю індивідуальну свободу могла писати українська письменниця Марія Маркович (Марко Вовчок), навіть у своїх російськомовних романах, які виникли частково в комунікації з тогочасною «російською інтелігенцією» — але значно менше ці питання індивідуальної свободи турбували саму цю «російську інтелігенцію», з якою Маркович спілкувалася.

Сп’яніння від свободи — після десятиліть примусу — завжди стає небезпечним

Проблема в тому, що «російському лібералізму» нема на що опертися в історії. Коли у XVII столітті у Британії будувалися перші доктрини політичного лібералізму (у Джона Локка), а в Україні практикували суспільство з відносною множинністю голосів і прав (Гетьманщина), Московщина, а згодом Російська імперія, осмислювала себе як централізована імперія з мінімумом простору для свободи.

Коли у XVIII ст. у Європі починалася епоха Просвітництва з її думкою про радикальне розширення сфери дії прав і свобод — зокрема, розширення їх на «третій стан» (буржуазію) — у Росії «прогресивні» та «прозахідні» монархи на кшталт Петра І чи Катерини ІІ будували імперію, де централізована бюрократія і армія знищували місцеві особливості та простір для низової ініціативи. Де ніякого вільного «третього стану» виникнути не могло.

Коли на початку ХІХ століття ідеї Французької революції почали проникати в інші країни європейського континенту, «прогресивний» цар Александр І побудував свій імідж на перемозі над Наполеоном (а відтак і над революцією), а його спадкоємець Ніколай І - імідж рятівника Європи від усіх наступних «революцій». І тому з європейськими мандрівниками в Росії часто відбувалися дивні перетворення: наприклад, французький аристократ маркіз де Кюстін, побувши в імперії 1839 року і мріючи побачити в ній альтернативу духу Французької революції, поїхав з Росії майже лібералом. Настільки нестерпним був для нього царський авторитарний дух, де «права» має тільки цар, а усі інші, від боярина до селянина — були тільки його рабами.

Нарешті, не забуваймо, що після майже вікової дискусії між «слов'янофілами» та «західниками», в 1917 в Росії перемогли «прогресивні західники», якими тоді вважали себе більшовики — але це не завадило їм невдовзі побудувати криваву авторитарну імперію.

Коли свобода таки проникала у російське суспільство, її настільки «накривала» хвиля сп’яніння, що вона перетворювалася на свободу бунту, «бессмысленного и беспощадного», на свободу «вольницы» («роблю, що хочу»), на свободу злочину (Раскольніков) та радикалізму («Бесы»), на свободу нігілізму. А сп’яніння від свободи — після десятиліть примусу — завжди стає небезпечним. П’яна свобода швидко дискредитує себе — і дає простір для повернення «сильної руки».

Німецький філософ Іммануїл Кант вважав, що свобода — це здатність людського розуму встановлювати правила для себе самого і слідувати їм. Ця зріла концепція свободи до Російської імперії рідко доходила. Імперії було простіше окупувати східну Пруссію та рідний Кантові Кеніґсберґ, ніж зрозуміти його філософію. Тому Кант залишався в Росії одним із найбільш ненависних європейських мислителів.

Російський «лібералізм» все одно рано чи пізно думатиме про «сильну руку», «порядок» і, якоюсь мірою, «самодержавіє». Тому російські «ліберали» мають велику спокусу (навіть коли вони ще в опозиції) сказати, що «Крим — не бутерброд». Чи думати про Україну як просто «кращу версію Росії». Чи, може, «гіршу», «іншу» — але все одно «версію Росії».

І якщо ці «ліберали» переможуть, вони, ймовірно, прийдуть до нас і проситимуть «забути колишні образи» і відновити дружбу між «братніми народами». Але історія вчить нас, що ця дружба нас душить і знищує. І що навіть російське «західництво» чомусь швидко деградує в нового авторитарного антизахідного монстра. Такою є хитрість історії.

Тому так — я слідкую за протестами проти Путіна в Росії. І так, я бажаю їм перемоги — суто по-людськи. Але ні, я не вірю в нову дружбу України з якою-небудь «ліберальною Росією».

Росія сьогодні - це екзистенційний ворог, і зрозуміло чому. Можливо, колись вона перетвориться просто на сусіда, від якого ми тримаємося подалі, бо знаємо його пристрасть до анексій та окупацій. Під приводом, наприклад, високих ліберальних ідей.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ

Показать ещё новости
Радіо НВ
X