Квадратные метры Лениных, или отказ от советских символов по-украински
Ініціатива міністра культури В’ячеслава Кириленка щодо демонтажу пам’ятників, пов’язаних з культом радянської тоталітарної системи, є дуже вчасною та обумовленою усією логікою нашої Незалежності і останніх подій зокрема. Як казали в часи темників, «тема важлива та актуальна». Але перед тим, як затівати недешевий демонтаж, важливо завершити справу, розпочату раніше і не доведену до логічного кінця. Маю на увазі перейменування вулиць і позбавлення їх назв від одіозних імен. Я говоритиму про це на прикладі київського топоніміки.
У вересні-жовтні минулого року Київрада впритул зайнялася відділенням, так би мовити, зерна від полови. Був підготовлений список вулиць, що потребували перейменування в першу чергу. Зокрема, багатостраждальна Черновоармійська, яка в муках перероджується у Велику Васильківську вже не перший рік.
Серед іншого пропонувався і такий «change»: вулиця Юрія Коцюбинського мала стати вулицею Володимира Винниченка, провулок Бєлінського – провулком Алли Горської, вулиця Криленка – вулицею Олексія Береста, Чекістів – Гордієнка, Крупської – Павла Чубинського, Дімітрова – Діловою, Воровського – Бульварно-Кудрявською, Вєтрова – Назарівською, Петра Запорожця – Івана Миколайчука, Щорса – Євгена Коновальця, Ленінська – Петра Дорошенка, бульвар Давидова – бульваром Віктора Некрасова, площа Фрунзе – Петропавлівською площею, проспект 40-річчя Жовтня – Голосіївським проспектом, а три (три!) вулиці Горького, наявні у Києві в різних районах, мали отримати назви Антоновича, Лупиноса та Осьмака.
Не всі заміни були вдалими. Чому колишня Дімітрова, названа на честь болгарського компартійного діяча, перетворювалась на Ділову? Чи не тому, що «ділові» люди вже давно ведуть хаотичну забудову у підніжжя Черепанової гори, де від появи хмарочосів просідає і руйнується стара забудова? І яке відношення до Києва мають такі назви вулиць, як Левандовська (історична місцина у Львові), Лемківська чи Віфлеємська? Частину вулиці Мельникова (Мельников – це маловідомий загалу перший секретар ЦК КПУ у 50-ті роки) було запропоновано перейменувати у вулицю… Мельника (на честь полковника армії УНР) – для чого авторам ідеї знадобилось зістиковувати майже пароніми – незрозуміло…
Щоб завершити цей сюжет, додам, що список перейменувань, на які погодились депутати, вийшов вужчим, аніж перелік, запропонований лобістами цього питання. Плюс Київрада, довго вагаючись між трьома варіантами рішення – перейменовувати Інститутську, не перейменовувати чи провести з цього приводу референдум – ухвалила воістину «соломонове рішення», згідно з яким лише половина вулиці стала носити ім’я Героїв Небесної сотні.
Хай там як, а апологети перейменування київських вулиць прогледіли іще одне кричуще неподобство. У місті і по цей день – три вулиці ЛенінаХай там як, а апологети перейменування київських вулиць прогледіли іще одне кричуще неподобство. У місті і по цей день – три вулиці Леніна. Перша – на Петропавлівській Борщагівці (між Гагаріна та Зоєю Космодем'янською); друга – між Кільцевою дорогою і... теж вулицею Гагаріна, яких у Києві чомусь цілих три; третя – на Троєщині (в неї, до речі, плавно перетікає вулиця Карла Маркса). Ще вулиця Леніна є в Жулянах (там вона знову ж таки сусідствує з вулицею Карла Маркса); є вона і в Бортничах.
Є також у столиці України вулиця Антонова-Овсієнка, названа на честь соратника і однодумця Троцького, з яким той разом виступав проти Сталіна. Пізніше, щоправда, Володимир Антонов-Овсієнко відійшов від фронди, став вірним сподвижником Йосифа Віссаріоновича і навіть обійняв посаду наркома юстиції. Є й вулиця Артема, «присвячена» Федору Андрійовичу Сергієву (партійне прізвисько – Артем). Артем керував прокомуністичним повстанням у Харкові в 1917-му році, пізніше очолив Воєнно-революційний комітет. Вулицю, названу ім’ям цього «героя» збираються перейменовувати чомусь у вулицю Січових Стрільців, дарма, що така вулиця у місті вже є. «Перейменовувачі», до речі, люблять повторюватися. Приміром, за короткий проміжок часу у Києві виникли відразу дві вулиці Георгія Гонгадзе – замість розташованої у промзоні Машинобудівної та проспекту Радянської України. І якщо друга заміна є цілком виправданою, то перша, чесно кажучи, незрозуміла.
Досі не перейменованими у Києві лишаються вулиці Блюхера, Командарма Каменєва, вулиці Щорса (так, Щорс у місті – не один, «їх» щонайменше три – на Печерську, Борщагівці та Троєщині плюс провулок Щорса – також на Печерську). Все це знані персони з числа керівників «робітничо-селянської Червоної армії». Не забуваймо і про вулицю Тухачевського – назва її знов таки відсилає нас до початку 1920-тих років. Тухачевський, як і Артем, мав певне відношення до України, а точніше, до ЗУНР – Західноукраїнської народної республіки, яку славний маршал успішно заливав кров'ю, доки не зазнав поразки від руки Пілсудського. Є, врешті-решт, і проспект генерала Ватутіна, який похований просто у Маріїнському парку Києва (де йому також встановлено пам'ятник). Цікаво, що могила Ватутіна знаходиться на місці зруйнованої в 30-ті роки церкви Олександра Невського. Це, між іншим, – на замітку міністру Кириленку.
За браком місця неможливо навести усі приклади тономінічно-історичного кретинізму. Хіба що перерахувати через кому пласт назв, де фігурує сакральний для СРСР колір. Ось цей перелік: проспект Червонозоряний, провулок Червоний, вулиця Червона, Червоногвардійська, Червонозаводська, Черновонопартизанська, Червонопрапорна, Черновоткацька… Неможливо уявити топоніми, пов’язані з Гітлером, Муссоліні чи діячами Третього рейху, або ж топоніми, що так чи інакше натякають на цю епоху десь у Німеччині чи Італії. Ба навіть більше: мер Риму збирається нині знести проспект Імператорських форумів, прокладений в часи дуче, та по можливості відновити античні пам’ятки, знищені за наказом Муссоліні.
Практику відмови від символів тоталітаризму слід взяти до уваги і кожній місцевій владі. Але підходити до оновлення топоніміки потрібно творчо, аби не плодити ані безкінечних гагаріних, ані січових стрільців. Якщо вже американська практика нумерувати вулиці, не заморочуючись з назвами, у нас не прижилася, не складно, мабуть вести реєстр вже наявних імен – задля уникнення повторів. Все таки є на мапі Києва і Добрий Шлях, і Стара Поляна, і вулиця Тиха, і Фруктова, і Рожева, і Квітуча, і Річна, і Ягідна, і Яблунева, і Світла, і Сонячна, і Ясна, і Осіння, і Лісна, і Літня, і Паркова, і Садова. Є навіть Рибна та Віскозна – не так романтично, але прийнамні без зірок, червоних прапорів та вождів світового пролетаріату. А більшого наразі й непотрібно.
