Рассинхронизированные роды, или Отложенная независимость Украины
Украина является одной из самых неправильно интерпретированных наций
Через такі «труднощі перекладу» ми маємо хронічні провисання зі сторони Заходу щодо швидкості продукування рішень, які потрібні Україні для того, щоби вчасно приїжджала зброя, вчасно приймалися ті чи інші політичні рішення. Розмову про це я почав в Давосі під час Всесвітнього економічного форуму.
Бо ми дивимося весь час не на ті показники. Що таке західний світ? Це світ правил. А світ правил звик оцінювати інших за якістю правил. Якщо дивитися на правила ― це ми говоримо про інституційний розвиток нашої держави ― то місце України в глобальних рейтингах є згрубша десь в районі 150-го з 200 країн. Якщо дивитися за станом інфраструктури, то місце України в глобальних рейтингах приблизно 100-е із 200. А якщо ми з вами оцінюємо якість людського капіталу, то місце України — 50 з 200.
Якщо ж поглянути, як формується прийняття управлінських рішень в Україні, то розуміємо, що ключове значення тут мають люди, а не інституції. Тому, якщо хочемо коректно інтерпретувати те, що відбувається в Україні, маємо дивитися на людський капітал як на основний показник. А західний світ цього не знає. Він далі дивиться на систему правил, на наше місце за рейтингу систем правил. І кожен раз, коли нам щось вдається, вони відзначають зі здивуванням: Ух ти! Змогли! Ух ти! Відстояли Київ!
Якщо говорити з точки зору школи реалізму, а вона наполягає власне на тому, що Україна є неспроможною, що це Failed State чи Fragile State, чи країна, яка є глибоко корумпованою і так далі, то раптом виявляється, що ні. Виявляється, що значення мають зовсім інші фактори. Раптом виявляється, що Україна є не тою системою, за яку її сприймали впродовж не те що років, а десятиліть і загалом останнього покоління.
Ми бачимо зовсім іншу державу
Не те, що я захищаю нашу інституційну відсталість. Але я можу її пояснити. Фактично те, що у нас сталося ― це розсинхронізовані пологи. Формальна поява України як незалежної держави випередила появу України як самодостатньої політичної суб'єктності.
Поява України в 1991 році була наслідком величезних збігів між різними обставинами: появою дуже короткого вікна можливостей, передбачливого рішення політичних еліт консолідуватися і прийняти рішення про вихід у незалежність, і абсолютно химерного суспільного договору. Договору, при якому українське суспільство в 91-му році дало мандат політичним елітам здійснювати будь-які зміни заради того, щоб нічого не змінилося. З оцим мандатом Україна пішла і на 90% підтвердила рішення стати незалежною, і паралельно, в сусідньому бюлетені, на 61% взяла і вибрала колишнього завідеології ЦК компартії України президентом. І це все не суперечило одне одному.
Очевидно, що з 1991 по 2014 рік ми доношували й великою мірою далі доношуємо корсет радянських інститутів і радянських правил. Ми, скоріше за все, ще десятиліттями будемо від цього відходити. І тільки 2014 рік фактично дав наповнення іншої якості. Саме тоді, на мою думку, з’явилася нова незалежна держава. Та оболонка, яка в нас була з 91-го року, наповнилася сенсом у 2014-му. Якщо порівняти це, наприклад, з Білоруссю, то нової Білорусі ще досі немає. Тобто Білорусь ще досі вагітна.
Західна оптика, яка дивиться на Україну, робить це з 1991-го і не бачить цього поділу настільки виразно, наскільки бачимо його ми. А якщо подивитися на український досвід реформ з 2014 року по сьогоднішній день ― то це зовсім інша тенденція, зовсім інші підходи. Ми бачимо зовсім іншу державу.
Матеріал підготовлено на основі виступу на публічній дискусії в рамках ініціативи Re: Open Ukraine, організованої Інститутом Центральноєвропейської стратегії
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV
