Речі не закінчуються своїми іменами, поняття йдуть далі за власні назви. Щось із ними дивне діється після. Після вимовлених слів. Кожен із нас, якщо матиме на це сміливість, може в цьому впевнитися. «Слава Україні» може жити в ледь чутному видиху пораненого бійця так довго, скільки вітер носиться планетою. І те ж гасло падає на землю з вуст п’янички та за мить сором’язливо залізає в щілини львівської бруківки.
В одній з українських шкіл вчителька з гнівом розповідає про негідників-націоналістів, які знущалися над євреями та розстрілювали безневинних, в іншій школі інша вчителька розповідає про молодих хлопців, які боронили власну землю своїм життям та з гордістю вимовляє: «Вони були справжніми націоналістами!». Тією ж самою гідністю іменують революцію та називають вчинок хлопчика, який віддав іграшку дівчинці.
Хто надає значення словам? Хто дивитися крізь їх призму на цей світ? Хто за слова йде на смерть? Людина в нас — в кожному суб'єкті дій. За всі ці речі відповідальні саме ми. Ті з нас, хто знає, що таке народжене поняття, хто знає, як це — видобути значення із самого життя та забрати його собі в досвід, — вони просто не мають права кидати інших без шансів на допомогу. Це моя суб'єктивна думка. Й мова йде не про просвітництво. Мова йде про людський та громадянський обов’язок — про перший рятувальний круг.
Той круг, який допоможе людині вибратися із цього моря напівнароджених понять, як казали про це деякі філософи та поети, — з моря абортивного світу. Світ ненародженого, того, що не стало тим, чим мало стати, світу тих речей, які не є самі собою. Там націоналістів називають нацистами, чесних людей — незручними, добрих — слабкими а благородних — лохами. Це світ тих понять, які формуються на зовсім іншому рівні, який не спроможний що небудь розвивати та ускладнювати, який лише спрощує та допомагає занепадати.
Що таке Україна? Хто такі українці? Як можна взагалі на це намагатися дати відповідь, не спаливши частку себе в цих питаннях? Не поклавши їх на власний шлях помилок та упередженостей, перемог та поразок? Не вивчивши мову, своє теперішнє та минуле, не сформувавши в середині себе запит на це, не розбивши лоба о намагання зрозуміти, чому так сталося, коли ми раз за разом втрачали свою незалежність, коли за нас переписували нашу історію, — як ми можемо говорити про Україну та українство? І якщо говоримо, то що насправді тримаємо в своїй увазі?
Важливі для нас речі та поняття продовжуються діями та вчинками. А дії та вчинки розпочинаються з рішень. Відповідальність прирощена до контексту, з якого виникають дії. Цей алгоритм простий та безкомпромісний. Простий у своєму звучанні та безкомпромісний у своєму бутті. Україна не закінчується назвою в підручнику чи в законі. Україна продовжується дуже конкретними діями дуже конкретних людей.
В бізнесі та стратегуванні надзвичайно важливим поняттям є поняття «as is» — як воно є зараз. Якою є компанія сьогодні, що саме відбувається в процесах, в оточенні. Скільки років я займаюся соціальними трансформаціями — всюди бачу одне й те саме: наскрізь відбите відчуття реальності, тотальну неспроможність вивести силами розуму, в мисленнєвий спосіб, ситуацію, як вона є. Емоції, упередження, стереотипи, амбіції викривляють картину ще на старті. В бізнесі, в громадських організаціях, в державних інституціях, в цілих громадах. А без цього розуміння просто неможливо рухатися далі — нема на що спиратися. Ми не зможемо відштовхнутися від реального стану речей, щоб стрибнути у бодай якесь майбутнє. Така ситуація дозволяє в кращому випадку переступати на місці, в гіршому — відкочуватися назад, деградувати. Та ж ситуація буде відтворюватися і в суспільстві в цілому.
Ми не зможемо без розуміння наших поточних українських основ говорити про наше майбутнє. В цьому немає сенсу. Це витрачений час та енергія. Всі стратегії та візії, всі моделювання та прогнозування славетного завтра не можуть бути сформовані серед тих людей, хто спирається на поняття абортивного світу. На ненароджені, викривлені поняття. І як би це не було неприємно для українських інтелектуалів, але відмова брати на себе відповідальність за створення передумов для розвитку мислення та формування людського в людині (або перебування в ілюзіях щодо створення таких умов направду) буде все більше й більше призводити до нарощення цього моря ненародженого. А збільшення цього моря буде унеможливлювати розвиток культури вироблення рішень та відповідальності. А людям, які не мають відповідальності за себе та за своє життя, не буде потрібна й своя країна.
«Українські основи» — спільний проєкт провідних українських інтелектуалів та НВ, в рамках якого письменники, філософи, журналісти, вчені, громадські активісти розмірковують про засади української політичної нації, держави і суспільства. Всі тексти шукайте тут
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ