История нашей победы

Різниця між нашою і тими війнами суттєва: зараз йдеться не про території чи підкорення, наша війна — за існування України як нації. Якби йшлося лише про території, перемир’я було би тяжким, але досяжним. У війні за існування перемир’я поза межами можливого. Спробуйте уявити Гітлера, який примирився з існуванням євреїв.

У війні за існування перемир’я поза межами можливого

Коли ж брати до уваги характер і динаміку, то на думку спадає Перша світова. Як і наша, вона була війною на виснаження. Результат такої війни залежить не лише від того, що відбувається на фронті, а й від того, як довго та чи інша сторона готова витримувати тягар війни. Зрештою виграє той, хто має більше ресурсів. Конфлікти на виснаження закінчуються колапсом однієї чи навіть усіх сторін — як це було у 1917−1918 рр., коли колапснули усі держави, що билися між собою на східному фронті: й австро-угорська, і німецька, і російська і турецька імперії. А колапс, як відомо, передбачити неможливо, бо він, за словами Гемінґвея, приходить спочатку поволі, а потім несподівано.

Часи великої невизначеності

Зізнаюся, мене давно страшить привид українського колапсу — з огляду на те, як нерегулярно і з запізненням приходить в Україну західна допомога, і на те, що українській владі не вдалося задовільно вирішити питання мобілізації, Але як історик переконую себе, що мій страх невиправданий. Якби Україна мала колапснути, вона мала б зробити це раніше. Скажімо, весною 2024 року, коли поставки американської зброї звели до мінімуму. До того ж у Росії справи не є такими добрими, як можуть здатися.

Ми звертаємося до історії у часи великої невизначеності. Звернення до минулого допомагає прояснити мозок. Але терапевтичну дію історії не слід перебільшувати. Минуле є безкінечним джерелом історичних прикладів. З його допомогою можна довести практично все. Відповідно, гра у приклади має невелику вартість сама по собі.

У ХХ ст. історики знайшли більш дієвий спосіб. Разом із науковцями зі суміжних дисциплін вони створюють великі бази даних і на їх основі пробують виявити довготривалі історичні тенденції. Можна назвати щонайменше три такі тенденції, котрі говорять на користь української перемоги. По-перше, демократії воюють краще за автократії, по-друге, народи, які захищають свою землю, перемагають тих, хто намагається її загарбати, і, по-третє, ті, що починають війну, переважно її програють, бо переоцінюють свої сили і недооцінюють сили супротивника.

Кожна з цих тенденцій є статистично доведеною. Але це лише тенденції, а не залізні закони, і кожна може змінюватися під впливом обставин. Чим довше війна, тим більше вона набирає свою динаміку, і подальший її хід стає все менш передбачуваним. Так, демократії дійсно воюють краще за автократії, але за умови, що війна не триває надто довго. Бо чим довша війна, тим більше демократії втрачають свою перевагу. Їм треба весь час шукати підтримки у суспільстві, а суспільні настрої мінливі і не завжди працюють на перемогу.

Наша уява про перемогу склалася у перші тижні війни. Для одних це було випити кави на набережній Севастополя. Для інших — провести парад переможців на Червоній площі. Для третіх, найбільш амбітних — українська перемога мала привести до розвалу Росії.

Зараз, по трьох роках війни, жоден із цих пунктів не виглядає осяжним у найближчому майбутньому. А коли не видно перемоги, первісний оптимізм вивітрився. Ми стали жертвою власних завищених очікувань. Завищені очікування — це нормально на початку, інакше важко було би винести весь тягар і страх. Але поки війна не закінчується й не закінчується, вони обертаються розчаруванням. А розчарування стає однією з причин — звісно, не єдиною і не головною — чому багато українців не хочуть воювати: нащо йти на війну, в якій не можна перемогти?

Формула реальної перемоги

Сьогодні більшість українців (82%, згідно з найновішим опитуванням групи Rating) вважають реалістичним шляхом її завершення переговори та пошук компромісу, чи то із залученням інших країн, чи на прямих перемовинах з Росією. Але на тлі провалів Трампа та інтенсивних російських бомбардувань ці надії виглядають наївними. Путін не хоче перемир’я, Путін хоче перемоги.

За таких обставин наш президент в інтерв'ю ABC News дав нову формулу перемоги: українська перемога зараз — це виживання України як незалежної держави. Ця формула є кристально чесною. Вистояти у цій війні - необхідна умова перемоги. Але вона недостатня. По-перше, виглядає радше пасивною, ніж активною. По-друге, прирікає нас на безкінечну війну на виснаження. А у такій війні, як показує історія, шанси виграти для меншої країни малі, а ризик поразки високий.

У кожному випадку є потреба сформулювати реальну формулу реальної перемоги. Там, де не справляються історики, кращих результатів досягають воєнні експерти. Андрій Загороднюк, колишній міністр оборони, пару місяців тому запропонував таку формулу: довести ворога до того стану, коли він не може досягти своїх головних цілей. Прикладом є українська нейтралізація російського флоту у Чорному морі. Перемога України означає - повторити цей успіх на суші, у повітрі і в інформаційному полі.

Стратегічна нейтралізація не передбачає перемир’я. Війна може тривати далі, але вже на умовах України, а не Росії. Стратегічна нейтралізація Росії має делегітимізувати Путіна, бо навіть авторитарні лідери залежать від суспільної думки. Росіяни та їхня еліта має переконатися, що «Акіла промахнувся». Путін надто старий і надто безпомічний для досягнення своїх стратегічних планів. Він і його наступники можуть продовжувати війну, але своєї головної цілі - знищити незалежність України — вони не досягнуть.

На відміну від формули «виживання як перемога» формулювання «стратегічна нейтралізація як перемога» є не пасивною, а активною. Вона вимагає переведення усіх ділянок українського життя на воєнні рейки, а у зовнішній політиці - не лише інтеграцію України у західну систему, але й перетворення України в одну з її опор. Війна триває, а державність розвивається і міцніє та переходить на іншу траєкторію історичного розвитку.

Ми не маємо аж так багато історичних прикладів такої стратегії. Ми маємо лише один, зате ефективний: Ізраїль 1960−1970-х. Як щодо теперішньої України, так і тоді були сумніви щодо можливості Ізраїлю вижити перед лицем набагато чисельнішого ворога. Подібно як тепер Китай підтримує Росію своїми ресурсами, так само тоді цю роль для арабського світу виконував СРСР.

Без аналогів у минулому

Розумію що і це порівняння кульгає. Воно, однак, вписується у ширшу історичну перспективу. Українці є не першим народом, який хоче стати нацією — тобто не об'єктом, а суб'єктом історії. Українське питання нагадує фінське, польське чи єврейське питання (останнє було внутрішнім питанням Російської, а пізніше Радянської імперії). Усім цим народам не вдалося добитися незалежності за одним разом. Кожній із їхніх молодих національних держав довелося витримати російську агресію: Польщі у 1920 і 1939 р., Фінляндії у 1940 р, а у випадку ізраїльсько-арабських воєн, Кремль був на боці ворогів ізраїльської незалежності.

Усі ці молоді держави таки втримали свою незалежність двоходівкою: спочатку проголосили незалежність, а потім ввійшли у ширші союзи, які цю незалежність ґарантували. Маємо просту, але не завжди очевидну логіку: молоді держави, які виникають по сусідству зі старим, але все ще великим і небезпечним хижаком, щоб вижити, не мають іншого вибору, як прилучатися до великих оборонних союзів. Вони намагаються виграти час, заки цей хижак зовсім ослабне, або ж його не приборкають і перевиховають у нормальну країну, як от колишню нацистську Німеччину.

Зрештою, в українському, польському чи фінському питанні головним є питання безпеки. У межах руского миру питання безпеки неможливо розв’язати. Він час до часу викидає з-під себе на вершину влади небезпечних соціопатів — Івана Грозного, Петра І, Миколу І, Леніна, Сталіна та Путіна. Вони не рахуються ані з життям своїх підданих, ані - тим більше — життям своїх сусідніх народів. Це і є головною російською довготривалою історичною тенденцією. Росія була і залишається державою вбивцею, від якого треба триматися якнайдалі.

Українська еліта необачно вступила у цей світ у середині 17 ст. і - куди правду діти — час до часу спричинилася до його розбудови. Щоправда, вона мала свою мету не конче співзвучну з імперською елітою, а навіть пробувала переформатувати руский мир у демократичну федерацію. Але цей довготривалий історичний експеримент скінчився крахом.

Остаточний вихід із руского міра і буде історичною перемогою України. Але оскільки наш час перебування там довший, а його впливи глибші, ніж у поляків чи фінів — то й цей вихід для нас є тяжчим і тривалішим. Та при цьому цілком досяжний.

Наша готовність воювати і перемогти значною мірою залежить від того, як ми уявляємо перемогу. Історія тут може прийти на допомогу, але на неї не можна надто покладатися. Наша війна немає прямих історичних аналогів у минулому. Оскільки за багатьма ознаками є безпрецедентною, то й наша перемога буде безпрецедентною. Але разом із ізраїльським випадком вона може покласти початок новій історичній тенденції, котру уже потім, по завершенні війни аналізуватимуть майбутні історики.