8 декабря 2016, четверг

Сегодня - день рождения Лины Костенко. Пять стихов великой поэтессы

комментировать
Лина Васильевна родилась 19 марта 1930 в городе Ржищев Киевской области
Фото: focus.ua

Лина Васильевна родилась 19 марта 1930 в городе Ржищев Киевской области

19 марта выдающейся украинской писательнице-шестидесятнице, поэтессе Лине Костенко исполнилось 85 лет.

Лина Васильевна родилась 19 марта 1930 в городе Ржищев Киевской области. Является лауреатом Шевченковской премии (1987), Премии Антонович (1989), премии Петрарки (1994). В 2005 году отказалась от звания Героя Украины.

В советские времена активно участвовала в диссидентском движении, за что была надолго исключена из литературного процесса.

Костенко является автором поэтических сборников Над берегами вечной реки (1977), Неповторимость (1980), Сад нетающих скульптур (1987), романа в стихах Маруся Чурай (1979, Шевченковская премия 1987), поэмы Берестечко (1999 , 2010). В 2010 году опубликовала первый роман Записки украинского сумасшедшего, ставший одним из лидеров продаж среди украинских книг в 2011 году.

НВ собрало пять стихов Лины Костенко по случаю ее юбилея:

***

Мій перший вірш написаний в окопі,
на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубило зорі в гороскопі
моє дитинство, вбите на війні.

Лилась пожежі вулканічна лава.
Горіла хата. Ніч здавалась днем.
І захлиналась наша переправа
через Дніпро - водою і вогнем.

Гула земля. Сусідський плакав хлопчик.
Хрестилась баба, і кінчався хліб.
Двигтів отой вузесенький окопчик,
де дві сім'ї тулились кілька діб.

О перший біль тих не дитячих вражень,
який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
чи не німою зробиться душа?!

Це вже було ні зайчиком, ні вовком -
кривавий світ, обвуглена зоря! -
а я писала мало не осколком
великі букви, щойно з букваря, -

той перший віршик, притулившись скраю,
щоб присвітила поночі війна.
Який він був, я вже не пам'ятаю.
Снаряд упав - осипалась стіна.

***

Тут обелісків ціла рота.
Стрижі над кручею стрижуть.
Високі цвинтарні ворота
високу тишу стережуть.

Звання, і прізвища, і дати.
Печалі бронзове лиття.
Лежать наморені солдати,
а не проживши й півжиття!

Хтось, може, винен перед ними.
Хтось, може, щось колись забув.
Хтось, може, зорями сумними
у снах юнацьких не побув.

Хтось, може, має яку звістку,
які несказані слова...
Тут на одному обеліску
є навіть пошта польова.

***

ПАСТОРАЛЬ ХХ СТОРІЧЧЯ

Як їх зносили з поля!
Набрякли від крові рядна.
Троє їх, пастушків. Павло, Сашко і Степан.
Розбирали гранату. І ніяка в житті Аріадна
вже не виведе з горя отих матерів.

             А степам

будуть груди пекти ті залишені в полі гранати,
те покиддя війни на грузьких слідах череди.
Отакі вони хлопці, кирпаті сільські аргонавти,
голуб'ята, анциболи, хоч не роди!

Їх рвонуло навідліг. І бризнуло кров'ю в багаття.
І несли їх діди, яким не хотілося жить.
Під горю стояла вагітна, як поле, мати.
І кричала та мати:

– Хоч личко його покажіть!

Личка вже не було. Кісточками, омитими кров'ю,
осміхалася шия з худеньких дитячих ключиць.
Гарні діти були. Козацького доброго крою.
Коли зносили їх, навіть сонце упало ниць.

Вечір був. І цвіли під вікнами мальви.
Попід руки держала отих матерів рідня.
А одна розродилась, і стала ушосте – мати.
А один був живий. Він умер наступного дня.

 ***

Вже почалось, мабуть, майбутнє.
Оце, либонь, вже почалось...
Не забувайте незабутнє,
воно вже інеєм взялось!

    І не знецінюйте коштовне,
    не загубіться у юрбі.
    Не проміняйте неповторне
    на сто ерзаців у собі!

Минають фронди і жіронди,
минає славне і гучне.
Шукайте посмішку Джоконди,
вона ніколи не мине.

    Любіть травинку, і тваринку,
    і сонце завтрашнього дня,
    вечірню в попелі жаринку,
    шляхетну інохідь коня.

Згадайте в поспіху вагона,
в невідворотності зникань,
як рафаелівська Мадонна
у вічі дивиться вікам!

    В епоху спорту і синтетики
    людей велика ряснота.
    Нехай тендітні пальці етики
    торкнуть вам серце і вуста.

***

МІЖ ІНШИМ

Коли  я  буду  навіть  сивою,  
і  життя  моє  піде  мрякою,  
а  для  тебе  буду  красивою,  
а  для  когось,  може,  й  ніякою.  
А  для  когось  лихою,  впертою,  
ще  для  когось  відьмою,  коброю.  
А  між  іншим,  якщо  відверто,  
то  була  я  дурною  і  доброю.  
Безборонною,  несинхронною  
ні  з  теоріями,  ні  з  практиками.  
і  боліла  в  мене  іронія  
всіма  ліктиками  й  галактиками.  
І  не  знало  міщанське  кодло,  
коли  я  захлиналась  лихом,  
що  душа  між  люди  виходила  
забинтована  білим  сміхом.  
І  в  житті,  як  на  полі  мінному,  
я  просила  в  цьому  сторіччі  
хоч  би  той  магазинний  мінімум:  
—  Люди,  будьте  взаємно  ввічливі!  —  
і  якби  на  те  моя  воля,  
написала  б  я  скрізь  курсивами:  
—  Так  багато  на  світі  горя,  
люди,  будьте  взаємно  красивими! 

Новое Время

Комментарии

1000

Правила комментирования
Показать больше комментариев

Последние новости

ТОП-3 блога

Фото

ВИДЕО

Читайте на НВ style

Украина ТОП-10

Подписка на новости
     
Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: