Нація похмурих людей. Чому українці не вміють бути щасливими, – точка зору

коментувати
Нація похмурих людей. Чому українці не вміють бути щасливими, – точка зору

Вловити посмішку і радість, які тобі дарує задоволена життям дитина, і відповісти цій дитині взаємністю – це легко, просто й нічого не варто. Але з цього все починається.

Ми з моєю одинадцятимісячною донькою Майєю йдемо по вулиці Княжий Затон на Позняках. Навколо - нудні будинки і машини. І тут обличчя дочки, яка сидить у колясці, осяває щира посмішка, явно адресована не мені – Майя дивиться кудись повз мене. Сама розпливаюся в усмішці й обертаюся, щоб подивитися, хто викликав таку реакцію дочки.

Очікую побачити усміхнену їй дівчину або дітей, які роблять гримаси. Але ж ні: бачу втомлену жінку зі згаслим поглядом, яка дивиться собі під ноги. Майя ще певний час намагається посміхатися їй, а потім розчаровано переводить погляд на щось інше.
У цей день так щиро вона намагалася посміхатися ще кільком перехожим і незмінно наштовхувалася на байдужість і згаслий погляд «під ноги». Тижнем раніше ми повернулися з Парижа, де їй постійно всі посміхалися – офіціанти, перехожі, пасажири в автобусі, водії автобусів, охоронці в супермаркетах на районі та сувора охорона при вході в торгові центри. Париж – місто заклопотаних людей, але всі вони знаходили бажання і можливість посміхнутися чужій дитині, отримуючи у відповідь щиру посмішку.

Пам'ятаю, як в одному з магазинів одягу до мене підійшов чоловік і почав пристрасно розпитувати, як звуть мою дитину, скільки їй місяців і що вона любить їсти, повторюючи майже після кожного слова, яка ж вона класна. Я навіть встигла злякатися і подумати, що він хоче її вкрасти. Але ні, це просто така культура – радіти дітям і робити їм компліменти. До речі, французькі чоловіки в цьому сенсі навіть відкритіші, ніж жінки, але це вже, мабуть, культурні особливості.

За тиждень у Парижі Майя звикла, що її називають не інакше як "so cute". Звикла, що їй посміхаються, намагаються взяти за руку і доторкнутися до голої п'ятки. А я навчилася у відповідь на компліменти на її адресу щиро говорити «спасибі, дуже приємно».

За тиждень у Парижі Майя звикла, що її називають не інакше як "so cute"

Ви можете собі уявити, як у Києві випадковий перехожий намагається помацати вашу дитину за голу п'ятку? Це неможливо з двох причин: всі настільки заклопотані своїми справами-думками, проблемами, що навіть не підводять очі, щоб побачити втішне немовля. Ну, й українські мами, своєю чергою, навряд чи сприймуть нормально, якщо хтось просто так на вулиці доторкнеться до їхньої дитини («А руки мив? А аналізи здавав? Навіщо взагалі чіпати мою дитину?»).

Ось тому й нічого не змінюється: нація похмурих людей, які не підводять очі вгору і не помічають нічого навколо, навіть прикольних немовлят, не зможе бути щасливою. Вловити посмішку і радість, які тобі дарує задоволена життям дитина, і відповісти цій дитині взаємністю – це легко, просто й нічого не варто. Але з цього все починається. А потім, дивись, дорослі й один одному почнуть посміхатися.

Через кілька днів Майя перестала посміхатися випадковим перехожим – адаптувалася до реальності. Схоже, порцію щирих посмішок, немов щеплення, доведеться шукати під час рідкісних відпусток – можливо, хоч так вдасться вберегти її від перетворення на похмурого та стурбованого дорослого.

Текст публікується з дозволу автора.

Оригінал

Більше точок зору тут

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Також на НВ style

Також на НВ style

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: