Яке це – переїхати до США. Особистий досвід тележурналіста Наталки Пісні

коментувати
Яке це – переїхати до США. Особистий досвід тележурналіста Наталки Пісні
www.pixabay.com

Складніше всього не зібрати валізу, а переїхати головою і почати з простого кроку: припинити дзвонити з будь-якого приводу додому.

Переїжджати боляче. І страшно. Ті, хто говорить про життя з чистого аркуша, тепле місце за океаном, щасливе іноземне життя, ніколи не пробували переїхати. І зробити це не за допомогою шлюбу, не за допомогою батьків, а у віці, коли життя в рідній країні склалося.

Складніше всього не зібрати валізу, а переїхати головою і почати з простого кроку: щоб стати успішною на новому місці, припинити дзвонити з будь-якого приводу на Батьківщину. Перш ніж я засвоїла цей урок, минуло півроку.

Я зібралася переїжджати в 33 – всі мої друзі, родина, колеги залишалися в Україні. На прощальній вечірці, яку вони влаштували за кілька днів до від'їзду, здавалося, що мене хоронять живцем і прощаються назавжди. Ми читали прозу, збираючи таким чином гроші для армії.

Напередодні від'їзду привалило роботи, машину я продала і користувалася "колесами" друзів. Одного разу вночі поверталася з офісу додому – тьмяне світло, трамвайні рейки, дикий холод і не менш дикий страх невідомості. Я не люблю плакати, але це був той випадок, коли я плакала та кричала: мені не страшно.

Перші кілька місяців відчуваєш себе астронавтом на новій планеті

В Україні на невизначений термін залишався мій син. "Поки не влаштуєшся", – так сказав його тато. Справедливості заради, дозвіл на виїзд дитини він все ж підписав.

Вранці я сіла в літак одна з валізою і паспортом з вклеєною візою категорії I, що дозволяє перебувати на території США до 3 років, отримати номер соціального страхування, орендувати квартиру і працювати тільки на рідний телеканал.

Мій друг Саша Яневський зустрів мене в аеропорту з табличкою "Кім Бейсінгер". Навколо зібрався натовп роззяв, які наївно розраховували сфотографуватися із зіркою. Саша і його дружина Емма відвели мені свою кімнату і відправилися спати на диван: я зрозуміла, що потрібно з'їжджати вчора, в гіршому випадку завтра, а пошук квартири – завдання №1.

Скачала карту метро, по сарафанному радіо знайшла брокера, і ми вирушили дивитися маленькі запилені таунхауси далеко від цивілізації, квартири з сірими від пилу вікнами, що виходять на хайвей. Близько 20 в перший день. Брокер сказала, що це нормально – багато хто витрачає на це кілька тижнів, і запропонувала подивитися останній варіант. Дивним чином, це була простора і світла квартира з балконом, що коштувала менше, ніж кондо і запорошені вікна, і ідеально вписалася в квартирний бюджет. Через місяць я дізналася чому: під вікнами почалося будівництво. Мексиканські робітники з 7 ранку і до 5 вечора рили котлован, вбивали палі, гриміли молотками. Мама, яка телефонувала вранці, іноді питала: «Хто це так важко дихає поруч з тобою?». «Це будівництво, мама», – відповідала я.

Але тоді, у вересні 2014, в невіданні я сказала: беру, хочу в'їжджати завтра. Ми почали заповнювати папери. За повної відсутності кредитної та орендної історії в США це виявилося не найпростішим завданням. Лайфхак: лист від роботодавця, що підтверджує покриття витрат на оренду і обсяг річної зарплати. Далі: подвійна оренда за перший та останній місяць, оплата страховки на випадок пожеж і так звана оплата за переїзд. Ні багато, ні мало – $500. Я перепитала: «Ви будете допомагати мені переїжджати?». «Ні. Таке правило». « А чому 500, а не 600 або, скажімо, 400?». «Так вирішив менеджмент. Ви квартиру знімати будете?»

І я зняла. Власне, допомога в переїзді мені була не потрібна, ми з Сашею втягли мою єдину валізу із рюкзаком в абсолютно порожню квартиру. У мене не було нічого – ні стола, ні чашок, ні ліжка. Останнє – разом з матрацом, парою стільців та ікеївським столом зі своїх засіків мені видали в українському посольстві, в тамтешньому підвалі їх залишили співробітники, що повернулися в Україну.

Далі були нескінченні поїздки в IKEA – за робочим столом, стільцями, полицями. Друзі, що залітали в DC, потроху звозили в Штати мої книги. Українські митники попросили одну з моїх колег відкрити валізу: два десятки книг і її особисті речі.

– Це що?

– Книги.

– Ви так любите читати?

– Ще й як.

На підлозі, на місці майбутнього дивану, жили диванні подушки, на них, замість стільців, сиділи друзі. Друзів тут цінуєш набагато гостріше, перші кілька місяців відчуваєш себе астронавтом на новій планеті. Точно знаєш, що через всі ці договори оренди, відкриття рахунків, отримання акредитацій проходили тисячі таких експатів, як і ти, і дивуєшся, як у них це вийшло.

Для початку вчишся писати ввічливі листи, які починаються з незмінного «Hello, I hope this finds you well».

В Україні можна було просто сказати: «Це Наталка Пісня, 1+1». Ім'я телекомпанії відкривало сотні дверей, робило неможливе можливим. Тут "1+1" і "Україна" викликали ряд уточнюючих питань – це європейський телеканал, а в Америці він транслюється?

Попереду було багато "вперше" – відкрити банківський рахунок і кредитну історію, отримати номер соціального страхування, водійські права. Оплата першого штрафу за неправильну парковку, перший медичний досвід, перший похід у школу, перший похід до суду – з хорошого приводу, перше звернення до адвоката. Але це – зовсім інша історія.

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Також на НВ style

Також на НВ style

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: