Де ви живете: в реальному або віртуальному світі? Блог Михайла Лабковського

коментувати
Фото:  Slphotography / Depositphotos

Фото:  Slphotography / Depositphotos

Якщо перше – так і відносини потрібно заводити тут, а якщо друге – у нас проблема.

Спілкування в соцмережах знімає напругу, але посилює бажання. І якщо це бажання довго не задовольняти, почуття самотності тільки наростає. Переговори по телефону, листування в фб і ВК, Whatsapp або Skype гарні в тому разі, якщо рано чи пізно закінчуються словами: побачимося завтра.

Та добре – спілкування. Деякі дами (чоловіки в меншій мірі) примудряються вірити у взаємини в соцмережах. Взаємини, що не зав'язалися там і плавно перетекли в знайомство, а саме існують тільки в електронному вигляді, тривалі, продовжуються і ніяк не доростають до обіймів. На кшталт – «у нас духовна спорідненість» і епістолярний роман. Хочеться запитати: ви де живете? В реалі чи у віртуальному світі? Якщо перше – так і відносини потрібно заводити тут, на поверхні, і з тим, кого можна помацати. А якщо друге – у нас проблема.

Листування, яким би емоційним воно не було – це лише обмін інформацією. А спілкування, справжнє спілкування, яке дає нам радість, тепло, відчуття ліктя і захищеності, спілкування, на якому будується чи не найважливіше в житті – любов і дружба – воно можливе тільки, коли люди сидять поряд на дивані, лавці, підвіконні, за столом, у кріслах кінотеатру... Дотики, погляди, міміка, жести, інтонації, вираз очей – ось що найважливіше у спілкуванні. Так вже влаштована людська психіка, що для щастя все це набагато потрібніше, ніж слова! Та й важливіше, ніж будь-яка інша інформація.

Для тих, хто сам не розуміє, вчені довели науково і експериментально життєву необхідність дотиків, обійм і контакту очима. Є навіть статистика: 80% потреби в спілкуванні задовольняється за рахунок обміну емоціями. А емоція, передана вербально – збиткова, половинчата по своїй суті. Чому, ви думаєте, при такому фантастичному рівні розвитку технологій, кіно і телебачення театр живий і помирати не збирається? Та тому, що там емоції – живі, контакт – прямий. Ось і відбувається саме що зіткнення з мистецтвом, що викликає яскраві емоції і ні з чим не порівнянні глибокі почуття.

Звісно, у театрі грати складніше, не всі вміють віддавати енергію, світити й випромінювати. Ось чому всі театральні актори можуть грати в кіно, і далеко не всі кіноактори переконливі на театральних підмостках. Уявіть в театрі, наприклад, Тома Круза. Це ж лажа. І звісно, підтримувати стосунки в реальному житті складніше, ніж у справжньому. Але від них, вибачте, і віддачі більше.

Одна з точних ознак залежності – ледь прокинувшись, насамперед ви лізете в fb, vk, instagram

Крім спілкування в соцмережах є ще тупе сидіння в соцмережах. Просиджування. Багатогодинне, багаторічне. І всі знають, симптомом якого захворювання воно є, симптомом невдалого життя. Повного провалу. Брак реальних подій і реальних друзів. Брак радощів і смислів. У своєму житті тухло – подивимося на чуже і поживемо в ньому. Це було завжди: підглядання в вікна і замкові щілини, обсмоктування чуток, колективні обговорення і засудження тих, хто живе активно, насичено й не озираючись. Тепер плітки знайшли інший масштаб і форму, але причини залишилися колишніми – нудьга й лінощі.

Пропоную відстежувати та припиняти власні спроби жити в паралельних світах і тим більше – схильність до подібного у дітей. Як тільки дитина замість того, щоб піти пограти в футбол, сідає за комп'ютер, вдавайтеся до будь-яких засобів, але не допускайте залежності! Це та сама звичка, яка стає долею: від стрілялок і ніків замість імен друзів – до соціальних мереж, сайтів знайомств і віртуального сексу, замість відносин і сім'ї. Доза, яку я вважаю нешкідливою для психіки дитини – це 1,5 години в комп'ютері» – в будні і 4 години – у вихідні. Включно з часом на уроки (реферати, доповіді тощо).

Пам'ятайте, що спілкування в інтернет-спільнотах тільки посилює комунікативні проблеми дітей, та й дорослих: замість того, щоб вийти, нарешті, на контакт із зовнішнім світом, вони продовжують занурюватися в себе.

Сам я обожнюю зайти в фейсбук після трудового дня, постити і дивитися всіляку хрінь. Але я багато працюю, кожен день багато чого відбувається і тому лягти на диван з планшетом напереваги – святе діло. І я розумію тих школярів, які, відсидівши у школі сім-вісім уроків, вислухавши догану від класної, приплентуються додому і намагаються відволіктися за допомогою інтернету. З ким не бувало. І це нормально, коли пости, коменти, фоточки, ролики та ігри – додаток до насиченого життя. Погано, коли вони його замінюють.

Тепер знову про вас, дорослі. Одна з точних ознак залежності від соцмереж – це коли, ледь прокинувшись, насамперед ви лізете перевірити, що ж сталося за ніч у fb, vk, інстаграмі тощо. Треба ж дізнатися – скільки лайків, повідомлень у приват, чи відповіли вам, чи зацінили, чи підтвердили дружбу? Ви шукаєте знаків схвалення з боку спільноти, так звані соціальні погладжування, які стали цікавіше справжніх! Або коли, відключившись від всесвітньої мережі, вийшовши з роботи – ви лізете в смартфон, а прийшовши додому, відразу врубаєте домашній комп'ютер і виходите в онлайн. Чому? Та тому що ось чим ви дорожите, ось що ви боїтеся перервати – своє існування в онлайні!

Все це ознаки серйозних проблем у вашому реальному житті, і ним вам і потрібно займатися. Негайно.

Ще один різновид втікачів з реала – це люди, які після роботи не поспішають зустрітися з друзями або поспілкуватися з дітьми. Вони кажуть домашнім: «Дайте мені нормально відпочити!» і сідають дивитися серіал. Розуміти це треба як «дайте мені відпочити від мого життя». Адже якщо просто фільм – це історія, початок і кінець якої поміщаються в дві години, то серіал – це буквально паралельна життя, у нього глядач занурюється повністю і живе всередині нього роками. Ніхто не запається за ручки крісла в кінотеатрі і не втрачає сенс існування, коли закінчується кіносеанс. А з серіалами не так – на них підсідають, через них неабияк переймаються, чекають, сперечаються, фанатіють. Серіал стає важливішим, аніж жива розмова, зустріч, побачення. Люди перестають подорожувати, ходити в гості, святкувати сімейні свята, майже що переселяються в уявний світ, і діти ходять навшпиньки, коли у мами на екрані Тіріон Ланістер.

Якщо таке відбувається постійно – чи це не привід запитати себе: що не так? Що мене обтяжує в реалі? Від чого я так втомлююся? Від роботи, яка мені не подобається? Від якихось відносин? Яких саме? Від конкретної людини, ситуації, конфлікту?

І замість того, щоб витріщатися в телевізор чи монітор, треба (піти до психолога) взятися за виявлення і розв'язання конкретних проблем. І тоді обов'язково настане день, коли ви будете просто щасливі від великого людського щастя, і це буде не в день виходу нового сезону улюбленого серіалу.

Текст публікується з дозволу автора.

Оригінал

Вперше опубліковано на сайті Сноб

Більше на цю та інші теми, Михайло Лабковський розповість на публічній зустрічі-консультації 29 жовтня в Києві

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Також на НВ style

Також на НВ style

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: