17 серпня 2017, четвер

У Москві говорили, що малі дози радіації корисні для українців. Лікар, яка рятувала ліквідаторів в Чорнобилі, розповідає про справжні масштаби катастрофи

На сьогодні з команди медиків Інституту раку, які рятували ліквідаторів, живі лише троє. Одна з них - Ганна Губарєва
Наталія Кравчук

На сьогодні з команди медиків Інституту раку, які рятували ліквідаторів, живі лише троє. Одна з них - Ганна Губарєва

Радіація була настільки сильною, що після роботи з опроміненими пацієнтами більшість з тієї команди медиків отримала ускладнення зі здоров'ям: розвинувся цукровий діабет, стала проявлятися онкологія.

Ганна Губарєва – лікар-онколог з більш ніж 30-річним стажем. Три десятки років тому, в 1986-му, Губарєва працювала в команді лікарів, які рятували життя ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС. Ті дні вона пам'ятає як зараз: може назвати прізвища людей, які до них надходили, в деталях описує обладнання, з яким доводилося працювати і одяг, в який одягали пацієнтів, що надійшли з гострою променевою хворобою.

В інтерв'ю НВ Губарєва розповідає, чому в київському Інституті раку вижили всі опромінені хворі, а в Москві – повмирали, пояснює, чому через 30 років радіація все ще небезпечна і розмірковує, що було б, якщо б катастрофа в Чорнобилі сталася сьогодні – за нинішньої влади і в нинішній політичній обстановці.


Один из первых кадров 4 реактора Чернобыльской АЭС после аварии

Один з перших кадрів 4 реактора Чорнобильської АЕС після аварії


- Розкажіть, що було тоді, 26 квітня 1986-го?

- Нам, які жили в Києві, не було відомо, що сталося. Я тоді жила на Оболоні і бачила просто заграву, деякі кажуть, що бачили і [вогняний] гриб, але я гриба не бачила. Однак люди, особливо, працівники електростанції, абсолютно чудово розуміли, що сталося, їм не треба було пояснювати. І вони були стурбовані цим.

Як тільки там вибухнув реактор, в Чорнобиль поїхав Леонід Киндзельский, тоді головний радіолог України, разом з лікарями з Чорнобильської медсанчастини. Прийшов літак, і вони почали відбирати, хто потрапить лікуватися в Москву, а хто в Київ. Опитували людей, у кого які скарги: пважко дихати, ковтати, нудить, горло болить, запаморочення.

Міряли рівень радіації – він був високий у всіх, але деякі відмовлялися їхати. Зазвичай прояви гострої променевої хвороби проходять через кілька годин. Зникають всі ознаки, людина відчуває себе бадьорою і веселою. Хтось відмовився їхати, хтось поїхав тому, що злякався, хоч нічого і не турбувало.

Зазвичай прояви гострої променевої хвороби проходять через кілька годин. Зникають всі ознаки, людина відчуває себе бадьорою і веселою

У решти, тих, хто не зміг поїхати відразу, прояви повернулися пізніше. Вони почали до нас звертатися, ми їх забирали до лікарні: в Київ, в Житомирську обласну лікарню, в Чернігівську, де розгорнули тимчасові пункти для тих, у кого були скарги.

Десь 27-28 квітня до нас в Інститут раку почали надходити хворі з ознаками гострої променевої хвороби. Їх роздягли, одяг відразу ж вивезли військові. Ми їх одягли. На всіх піжам не вистачило, деякі в них просто не влізли – це були пожежники, робітники-атомники, це здорові молоді люди під 100 кг. На деяких довелося надіти просто жіночі нічні сорочки, але вони їм були по пояс. Про труси мови не йшло – в той час радянським хворим, чомусь, не належала білизна.


Ликвидаторы катастрофы действовали практически вручную Фото: nuclear-energy.net

Ліквідатори біля четвертого енергоблоку. Фото: nuclear-energy.net


- Як лікували цих людей?

- 30 років тому рівень медицини був не такий. Комп'ютерів не було, томограм не було, апарати УЗД були рідкістю. У нас тут був єдиний УЗД-апарат в інституті. Рівень діагностики був низький.

Перше, що робили – цим хворим ставили добові крапельниці. Вони, відповідно, теж були не такі, як зараз. Це сьогодні крапельниця комп'ютеризована, можна виставляти певну краплю, швидкість. А раніше – це була пляшка, не було навіть одноразових голок, були багаторазові, це була гумова система, сам системотримач, на якому все трималося, був зварений на якомусь звичайному заводі, ні про які коліщатки мови не йшло. І ось вони тут жили, з крапельницями бігали в туалет. А туалети були, загальні, по одному на поверх.

Деяким було важко їсти. Хоче їсти – з'їсти не може. Потім виявилося, що ці радіоактивні частинки, які вони ковтали разом з повітрям, з димом, осідали на слизовій шлунка і там вони вели себе активно. Не просто сиділи там, а просувалися – як за ланцюговою реакцією, заражали навколо себе такі ж частинки, і вони ставали радіоактивними. Таке ж було і при бета-опіках, коли такі частинки потрапляли на відкриті частини тіла з пилом. В основному, це ноги. Наче опік від сонця – ось такого характеру.

Під час вибуху перебували в бункері, тому що відбувалося випробування атомної електростанції. Тоді з Москви приїхав вчений, який хотів довести, що атомний реактор можна зупиняти швидше

Завдяки потужному промиванню організму ми змогли вивести інкорпоровані радіоактивні речовини з організму. Пощастило також, що було спекотно, вони багато потіли, з сечею і потом це також виходило.

З 115-ти осіб, яким було поставлено діагноз «гостра променева хвороба», десь 20-ти вдалося запобігти наслідкам цієї хвороби, тобто, падінню показників крові. А 51 людині довелося підсаджувати кістковий мозок. Звідси хворі, які потребували пересадки, були переведені в інше відділення. Ті, хто не вмістився, 40 людей, перемістилися у відкрите відділення променевої патології в Інституті гематології. Там професор Клименко теж пересаджував кістковий мозок.

Небезпека променевої хвороби полягає в тому, що у людини немає клітинних елементів, ні еритроцитів, ні лейкоцитів. І людина гине або від кровотечі, або від анемії, від нестачі гемоглобіну. Ось їм і підсаджували кістковий мозок. Доби 5-7 він працював, свій кістковий мозок починав знову розмножуватися – адже одна-дві клітинки залишалися ж, і таким чином хворі вийшли з кризи.


Самая опасная работа по ликвидации последствий аварии упала на плечи пожарных, военных и волонтеров. Фото: Игорь Костин / nationalgeographic.com
Ліквідацією наслідків аварії займалися не тільки пожежники і військові, але також добровольці. Фото: Ігор Костін / nationalgeographic.com




- Всіх вдалося врятувати?

- З усіх цих людей у нас ніхто не помер. Загинув лише один хворий, Лиличенко, який надійшов значно пізніше – десь через 8 днів. У нього була дуже висока, несумісна з життям доза радіації. Він загинув протягом доби і ми, як лікарі, навіть його не бачили – він одразу ж поступив в реанімацію. Але було дуже пізно, адже він приховав свої перші прояви.

- А що говорили на це в Москві?

- Атомна станція продовжувала працювати, приїхали московські вчені і сказали, що, так, доза радіації невисока, тому нехай Киндзельський тут не вигадує, все це нісенітниця, ніякої небезпеки немає, Україна не постраждала, і для українців, мовляв, навіть корисні малі дози радіації.

Стараннями московських медиків всесвітня організація МАГАТЕ (Міжнародне агентство з атомної енергії) заявила, що все тут гаразд.

Все засекретилось 5 травня, коли до нас у відділення прийшли сірі піджачки і заборонили працівникам АЕС розповідати, що там сталося. Нам же треба було знати, що сталося, щоб розуміти, яких вживати заходів. Але працівники замовкли й перелякалися. Однак вони постраждали найменше.

Приїхали московські вчені і сказали, що доза радіації невисока, все це нісенітниця, ніякої небезпеки немає, Україна не постраждала

Під час вибуху перебували в бункері, тому що відбувалося випробування атомної електростанції. Наскільки мені відомо зі слів Киндзельського, а йому – зі слів військових, тоді з Москви приїхав якийсь науковець, який хотів довести, що атомний реактор можна зупиняти швидше. Не вдалося, кришка перекосилася, температура почала підніматися, все почало нагріватися. Налили туди води, щоб охолодити, вода теж стала радіоактивногю. Все це викинулося в Прип'ять, а потім – до Дніпра, а реактор все одно вибухнув, почалася пожежа.

Нинішня держава, якщо б сьогодні вибухнув Чорнобиль, так би і зробила. Були б оце ті кілька автопарків, які стояли під відкритим небом 27 числа і чекали, поки дозволять евакуацію Прип'яті. Однак зараз би Прип'ять ніхто не евакуював. Міста спеціально для чорнобильців, для переселених людей, ніхто б зараз не побудував. Тоді нам вистачало грошей на їжу, ми вірили в державу і сподівалися, що вона нас не залишить.

- Наскільки важкою була ситуація насправді?

- Насправді, все було не так добре. Вибух був силою близько 30-ти Хіросім (тобто, бомб, які вибухнули над Хіросімою). І там були не тільки гамма-випромінювання, як при бомбі, там ще і викинулася велика кількість ізотопів – активних частинок, альфа і бета, які потрапили в атмосферу, потрапили в хмари, вони рознеслися по всій Україні і впали дощем.

У Києві в той день дощу не було і це врятувало. Потім ми дізналися, що військові піднімалися в небо і розганяли хмари над Києвом, тому рівень радіації в північній частині був трохи вище, а в самому Києві – трохи нижче.


Медики обследуют ребенка, который был эвакуирован из зоны катастрофы 11 мая 1986

Медики обстежують дитину, яка була евакуйована із зони катастрофи 11 травня 1986 року.


- А що з льотчиками, які розганяли хмари?

- Хто це знає? Це секретні дані, які не розголошувалися. Скільки солдатів – вся країна бачила – практично голими руками, з лопатою, розгрібали радіоактивну речовину. Природно, основна маса з них якщо не загинули, то померли від загострень різних захворювань. Вони не отримували тієї дози, яка викликає відразу смерть. Наслідки проявилися пізніше.

Я можу сказати, що тоді все було оперативно. Туди пригнали дуже багато військових. Але, можливо, не варто було везти туди стільки людей. Незважаючи на весь страх і небезпеку, людей потрібно було евакуювати як можна далі. Але туди їздили вахти, їздили солдати, гасили цей рудий ліс. Можна було задіяти набагато менше людей. Адже ці люди постраждали більше. Ще – шахтарі, які потім відкачували цю радіоактивну воду. Ніхто їм не надавав медичну допомогу у такому розмірі, як цим хлопцям, які надійшли до нас в першу добу.

- Що сталося з тими, кого забрали лікуватися в Москву?

- Там вони померли. У Москві сиділи і чекали, поки почнуться прояви гострої променевої хвороби – тобто, прояви вже в крові.

Потім приїхав Гейл (доктор Роберт Пітер Гейл з Америки в той час брав активну участь у лікуванні хворих гострою променевою хворобою після Чорнобиля). Він почав вбивати кістковий мозок цих хворих і підсаджувати їм чужий. Помилка була в тому, що для того, щоб трансплантувати чужий кістковий мозок, потрібно 36 параметрів, і щоб хоча б по 18-ти з них вони (кістковий мозок донора і реципієнта) збігалися. А там було 5-6 [параметрів]. Природно, він не приживався.

Ми теж так робили. В Україні був найстаріший банк кісткового мозку – це була перша республіка у СРСР, яка мала гроші, можливості і здорових донорів, у яких брався цей кістковий мозок і зберігався ще з 1936 року. Тому всі залишилися живі. Там – ні.

Самі ж москвичі казали, що так вийшло, тому що туди потрапила більш важка, сильніше опромінена група. Але це не так.

У нас є випадок – три брата Шаврія. Одного з них показали в московській передачі, в програмі Час, як померлого. Просто переплутали братів. Але ці брати стояли в одній зміні, вони разом піднялися на цей дах, один праворуч, другий – ліворуч, тримали брансбойт на одному рівні. Як один міг отримати дозу радіації більше, а інший – менше? Теоретично, могли, звичайно, тому що різні організми по-різному накопичують, хтось швидше, хтось повільніше. Але різниця була б не настільки істотною, не мала б ніякого значення.

Цей чоловік побачив свою фотографію як померлого, був дуже вражений цією ситуацією, але перед ним навіть не вважали за потрібне вибачитися.


Роберт Гейл (второй справа) во время встречи с киевскими врачами. Фото: УНИАН

Роберт Гейл (другий праворуч) у Республіканській дитячій лікарні в Києві, літо 1986 року. Фото: УНІАН


- Ви ділилися досвідом з Москвою?

- Коли виявилося, що там 19 осіб померло, а у нас – ні одного, почали розбиратися, чому.

Ми ж тоді сиділи з цими хворими цілодобово, вручну малювали графіки, кольоровими олівцями від руки – показники лейкоцитів, тромбоцитів. Все це на ватмані, вночі, щоб показати це Гейлу. У червні до нас приїжджав Гейл. В туфлях сабо з голими п'ятами, в штанях на зразок довгих шортів. Було, звичайно, жарко, але у нас всі були одягнені в халати. Знайшли йому якийсь халат, накинули на Гейла. Це потім ми зрозуміли, що він не лікар, – у нього не було медичної освіти, він просто військовий фізик. Але тоді ми йому показували все, спілкувалися через перекладача, пояснювали свої ідеї, чому ці люди вижили. Він все слухав.

Він розповів, і тоді ми зрозуміли, в чому його помилка. Не треба було вбивати здоровий кістковий мозок пацієнта. Так роблять при лейкозах – якщо пояснювати зовсім простими словами, то вбивають кістковий мозок, потім повертають здорові клітини, які їх заміщають, і людина може жити вже без лейкозу.

Коли медики, професори, гематологи ставили Гейлу питання, він не зміг відповісти практично ні на одне питання. І ми були дуже вражені. Потім, через кілька років, з'ясувалося, що цей чоловік не мав медичної освіти і не мав права взагалі торкатися до наших хворих.

Пізніше весь матеріал щодо цих загиблих в Москві людей був відправлений в Америку для вивчення. Ми ж свої матеріали нікому не давали.

- Як все це позначилося на вас – на медиках, які працювали з цими людьми?

- Після того, як був виписаний останній хворий, в картці якого було написано «здоровий», ми повернулися до колишньої роботи. Стали відділення системних пухлинних захворювань, як були до того. Продовжували лікувати хворих лімфомами. Особливо нічого не знали. Потім порахували себе на гамма-камері. Нам говорили, не смертельно, але ми «клацали» більше, ніж інші мешканці Києва.

Є певні схильності до онкопатологій, до ендокринних захворювань, цукрового діабету, гіпертонічної хвороби або гіпотонії. В моєму ж роду не було ні в кого онкопатологій, але у мене вже друга [онкопатологія]. Природно, вона пов'язана з роботою тоді, 30 років тому.

У Леоніда Петровича [Киндзельского] згодом знайшли метастази в легенях, від чого він помер в 1999-му році. Хоча, у нього в родині брат помер від раку легені майже в такому ж віці, але, все одно, якщо б він туди не їздив, можливо, це проявилося б у більш пізньому віці. У Валентини Петрівни – це була старший науковий співробітник – знайшли рак молочної залози. Але вона була вже досить літньою і померла від судинної патології.

Решта лікарів були молодші. У завідуючої відділенням і у доктора знайшли цукровий діабет, вони загинули від ускладнень діабету, одна з них – незабаром, десь через 7 років після цього. У багатьох наших сестричок також розвинувся цукровий діабет, але вони лікувалися, все досить благополучно, вони живі до сьогодні. У завідуючої відділенням – важка форма цукрового діабету, вона померла в 68 років.

З семи лікарів, які лікували тих хворих, нас залишилося троє. Я, Сівкович Світлана Олексіївна – зараз працює в Інституті гематології, це головний гематолог Києва, і Бутенко Андрій Костянтинович. Ми тоді були молодими, нам було десь по 30.


 В Москве оперерируют пострадавшего от аварии на ЧАЭС в 6 больнице. Август 1986. © Владимир Вяткин / Sputnik

У Москві оперують постраждалого від аварії на ЧАЕС в 6 лікарні. Серпень 1986. Фото: Володимир Вяткін / Sputnik


- Як проявляються наслідки катастрофи зараз, через 30 років?

- Найстрашніше полягає в тому, що завдяки цьому опроміненню малими дозами радіації відбулися мутації в усього населення України: Київська область, особливо – Чернігівська, Житомирська (там найбільша маса людей, які були переселені). Постраждали особливо молоді – у них відбулися клітинні мутації, які будуть проявлятися у третьому, четвертому поколінні.

Завдяки цьому опроміненню малими дозами радіації відбулися мутації в усього населення України

Саме тому ми зараз стикаємося з високою дитячою смертністю, коли лікарі не можуть врятувати дитину. Це не тому, що лікарі стали гірше ставитися до дітей, а тому що ті мутації, які були в організмі, були передані нащадкам, і вони будуть передаватися ще. Це вже почало проявлятися у вигляді слабкого імунітету. Діти вмирають від грипу, поліомієліту, від того, що організм ослаблений, тому що опірність організму – низька. Але про це якось не прийнято говорити.

Так само, як Хіросіма – через 30 років почали проявлятися наслідки: діти з лейкозами, наприклад. У нас щось схоже – зайдіть в дитяче відділення, там страшно дивитися. Імунітету у дітей немає.

- Раніше знали, що так буде?

- Це ще тоді вчені-радіологи, фахівці, говорили, що реалізація наслідків цього вибуху настане через 20-30 років. Те, що зараз відбувається – це реалізація сублетальних, або нижче, ніж смертельні, доз радіації. Захворювання проявляються через 10-20 років. Так як дози були малі, вони проявляться трохи пізніше, через 30 років. Ми бачимо це зараз.


Эвакуация населения из зоны радиационного заражения Чернобыльской АЭС. Многие уезжали без вещей. Фото: timer-odessa.net

Евакуація населення із зони радіаційного зараження Чорнобильської АЕС. Фото: timer-odessa.net


- Наскільки збільшилася кількість онкозахворювань в Україні після Чорнобиля?

- Зараз наша країна перетворилася з індустріальної на таку, що трозвивається. Закриті заводи, немає і колгоспів, які могли б закуповувати якісь шкідливі канцерогени типу нітрогенів, щоб розпорошувати з літаків над полями – цього зараз немає. Екологія України краще, чистіше. По ідеї, ми повинні перестати хворіти. В таких умовах рівень не повинен був би зростати, ми хоча б повинні були б залишитися на одному рівні. Але у нас зростання онкозахворювань така ж, як в Німеччині, в США. Ступінь приросту щороку досить велика. Щороку все більше жінок хворіють на рак молочної залози. Це говорить про віддалені наслідки того, що було раніше. В тому числі, і того вибуху.

Найтриваліший період напіврозпаду – 92 роки

Коли я раніше чула, що хтось когось після Чорнобиля змушував робити аборти, я погоджувалася – правильно зробили. Тому що невідомо, які б діти народилися. І ось зараз народжуються діти тих дітей, чорнобильських, які були народжені в той період часу. І вони будуть розплачуватися за те, що були народжені діти в 1986-му.

Так, ніхто не говорить, що людина мутант, у неї якісь не такі вуха або дві голови. Зовнішні ознаки мутації – не найстрашніше. Від того, що у людини три соска або три вуха, нічого страшного не буде, це дрібниці життя. Вони практично не небезпечні для нормальної людини. Справа ж полягає в тому, що мутації відбуваються на клітинному рівні, що може виявлятися, наприклад, в омолодженні хвороб.

Раніше ніхто з молодих людей на остеохондроз не скаржився – так, були викривлення хребта. Зараз же кожна друга молода людина до 35 років має ознаки остеохондрозу – кісткові зміни, як у людей похилого віку. Всі хронічні захворювання помолодшали. Раніше це була прерогатива літніх людей. Так, це не небезпечні хронічні хвороби. Але якщо вони розвиваються в молодому віці, і, наприклад, печінка і жовчний міхур погано функціонують, то рано чи пізно, до 70 років, невідомо, що погане розвинеться.

- Наскільки безпечно відвідувати зону відчуження зараз?

- І тоді поїздки були не небезпечні – воно не спричиняє смерті відразу. Воно викликає мутації, і зараз теж.

Я дивилася по телевізору передачу про «чорних туристів», молодь, яка з цікавістю розглядала кинуту техніку, яка фонить досі. А скільки цієї техніки було скинуто в металобрухт, скільки перероблено на металургійних заводах. Але ці ізотопи нікуди не діваються. Ця таблиця Менделєєва, яка була викинута в повітря, ці 30 Хіросім, вони розповзлися по всій Україні.

Ті ж ліквідатори їхали в Прип'ять, забирали свої меблі, пожитки і разом з цими радіоактивними частками тягли це на Троєщину – район, де оселилося найбільше чорнобильців у Києві. Ці бабусі з Дитяток (зараз – КПП на в'їзді в зону відчуження) тягнули все в Київ на базар.

Найтриваліший період напіврозпаду – 92 роки. Це не небезпечно, ви можете туди поїхати. Можливо, ваш організм цього і не накопичить, адже все індивідуально. Але краще не потрібно. Особливо дівчатам у дітородному віці.

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Останні новини

ТОП-3 блога

Читайте на НВ style

30 років чорнобильської трагедії ТОП-10

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: