9 грудня 2016, п'ятниця

Доля Донбасу. Портников – про те, за що Путін образився на Леніна

Віталій Портников: Якщо ви дійсно переконаний шовініст і імперіаліст, не варто сильно дорікати Леніну

Віталій Портников: Якщо ви дійсно переконаний шовініст і імперіаліст, не варто сильно дорікати Леніну

Творцям нової імперії і на думку не спадало, що може виникнути ситуація, за якої партію заборонять, а держава залишиться

З легкої руки Володимира Путіна радянська історія знову ожила на форумах його прихильників, на сторінках російських газет та на інтернет-форумах. Чому Ленін заклав бомбу під Росію, відстоявши ідею Радянського Союзу як об'єднання рівноправних республік? Або ось Донбас віддали Україні виключно з огляду на логіку збільшення кількості пролетаріату. Невже більшовицькі вожді не розуміли, як погано вони прислужаться співвітчизникам і нащадкам? Словом, що за маячня, - пише журналіст Віталій Портников для Крим.Реалії.

Жодної хвилини не сумніваючись, що політичний геній Володимира Путіна перевершує політичні здібності Леніна, спробую виступити адвокатом диявола. Все ж Володимир Ілліч діяв не за таких сприятливих обставин, за яких доводиться керувати країною Володимиру Володимировичу. Простіше кажучи, він не користувався такою загальнонародною підтримкою. Тобто потім, звісно, користувався – та такою, що з Мавзолею не витягнути. Але для того щоб цю підтримку завоювати, треба було спочатку завоювати країну. Не в переносному сенсі – шляхом підвищення зарплат і пенсій і розповідей про успіхи влади на НТВ, а найпрямішому – шляхом перемоги в громадянській війні.

Сучасна РФ існує виключно за рахунок перерозподілу ресурсів

Ця громадянська війна була аж ніяк не війною тільки між росіянами – "червоними" і "білими". Це була також війна "червоних" і "білих" проти прихильників національної державності на околицях імперії. Власне, саме завдяки цій обставині більшовики зрештою і виграли громадянську війну, бо могли запропонувати частині населення околиць нову привабливу ідею "пролетарського інтернаціоналізму" і боротьби з буржуями, які завжди – експлуататори. Так, більшовики пропонували розореній країні великі потрясіння, а білогвардійці – як і раніше, велику Росію. Здавалося б, вибір очевидний – але тільки не для тих, хто бачив у краху імперії шанс на звільнення власних народів. Якби патріоти Росії були здатні реалістичніше подивитися на її майбутнє, Юденич вже в 1919 році звільнив би Петроград, і Ленін разом із Троцьким і Сталіним так і залишився б страшним епізодом російської історії, безталанним диктатором-царевбивцею. Але реалістом був не Юденич, реалістами виявилися більшовики, визнаючи незалежність окраїн, що прагнули "відпасти", або проголошуючи на їх території формально самостійні – але керовані з єдиного партійного центру – радянські республіки.

Перемога в громадянській війні означала перемогу над мільйонами людей, що воліли національної свободи. Ці люди зовсім не завжди належали до "експлуататорських класів". Українська державність у 1918 році була проголошена Центральною Радою, тобто тими самими Совєтами, в яких більшовики були в меншості. Те, що державність зберігається – тільки "хороша", "народна", "небуржуазна", – і було ленінською відповіддю на найскладніший політичний виклик того часу. Ленін діяв точно за власними поглядами, за три роки до Жовтневого перевороту викладеними у статті "Про право націй на самовизначення". На відміну від багатьох своїх соратників, він беззастережно визнавав це право, але... наполягав на "єдності пролетарської боротьби".

Союзні республіки формально, звісно, існували, але їх реальними керівниками були ЦК республіканських компартій, що повністю і беззастережно підкорялися ЦК у Москві. Ці дуті "держави" не могли обрати ні власного першого секретаря ЦК, ні голову республіки або її уряду – ні-ко-го! І так на всій вертикалі. Все ж демократичний централізм – це демократичний централізм, і в цьому сенсі Україна або Грузія нічим не відрізнялися від Брянської або Тульської областей. Єдиний за всю історію випадок непокори республіканської парторганізації рішенням Москви зафіксований в червні 1953 року, коли пленум ЦК компартії Білорусії відмовився обрати першим секретарем рекомендованого Москвою Михайла Зімяніна. Втім, це така легенда. Насправді саме в дні проведення пленуму в Москві був арештований захисник Зімяніну Лаврентій Берія, і білорусам просто наказали переголосувати.

Дискусія Леніна і Сталіна про те, чи включати окуповані більшовиками околиці до складу Радянської Росії або перетворювати їх на "рівноправні республіки", – це суперечка солоного з кислим. Творцям нової імперії і на думку не спадало, що може виникнути ситуація, за якої партію заборонять, а держава залишиться. Так, після загибелі Російської імперії єдиним стрижнем, на якому трималася її державність, була Комуністична партія. Ну і КДБ, звісно, як же без нього, Володимире Володимировичу! І хіба варто дивуватися, що з дня заборони КПРС до дня остаточного і безповоротного краху Радянського Союзу минуло лише чотири недовгі місяці. Тож якщо ви дійсно переконаний шовініст і імперіаліст, то не варто так вже дорікати Леніну, що подарував Російської імперії цілих сім десятиліть анабіозу. Так, ціною краху самої російської цивілізації, усього того, що було її змістом до 1917-го. Але – сім десятиліть. Для загиблої імперії це багато. Дуже багато.

А тепер давайте поставимо собі питанням: на чому будується сучасна держава, Росія Путіна? Де її стрижень? Може, це особистий авторитет глави держави, але що буде, якщо авторитет зменшиться або глава зміниться? Може, це, не побоюся сказати, "Єдина Росія"? Або Загальноросійський народний фронт? Уже смішно.

Сучасна російська держава існує за рахунок одного-єдиного механізму керування – перерозподілу ресурсів від регіонів-донорів до дотаційних регіонів, яких в країні вже чи не вісім десятків. Це проста схема. Адже Чечню не просто "відвоювали", не просто віддали Кадирову – її ще й утримують. Утримують за рахунок того-таки Татарстану або Тюменської області, яким, утім, залишають достатньо коштів для існування нарівні з іншими регіонами.

У Радянському Союзі в останні десятиліття його існування теж було так. А от коли гроші закінчилися, коли союзний центр став ні до чого, коли його стали називати "16-ю республікою", ненажерливою і безглуздою, – ось тоді, тільки тоді заговорили і про окупацію країн Балтії, і про право союзних республік на самовизначення, і про інші можливості, про які в період більшовицької диктатури страшно було навіть подумати, не те що про це заговорити.

Із Російською Федерацією, яка залишається просто перейменованою РРФСР, може статися щось подібне. І тоді несподівано виявиться, що центр не виконує основні статті забутого поки що Федеративного договору, а Татарстан його взагалі не підписував, а конституційні зміни в республіках ухвалювалися під тиском і не відповідають... Володимир Володимирович, здається, не зрозумів найголовнішого у творчому доробку Володимира Ілліча: поки ти керуєш країною залізною рукою диктатора, абсолютно не важливо, що написано у тебе в Конституції.

А коли хватка слабшає і виникає бажання розійтися, то механізм для виконання цього бажання обов'язково знаходиться.

Друкується з дозволу Радіо Свобода/Радіо Вільна Європа, 2101 Коннектикут-авеню, Вашингтон 20036, США

Більше точок зору тут

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Останні новини

ТОП-3 блога

Читайте на НВ style

Ми рекомендуємо ТОП-10

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: