6 грудня 2016, вівторок

Театр абсурду. Письменник Тарас Прохасько – про військове життя

Тарас Прохасько: Військо – це стихія. Дурна і велична краса великої хвилі

Тарас Прохасько: Військо – це стихія. Дурна і велична краса великої хвилі

Тих, хто повертається, стає все більше, а буде ще більше. З абсурду повертаються в абсурд, додаючи свого абсурду

(…) Звичайно, армія – це абсурд. Військове життя – театр абсурду, нонсенс, якщо дивитися на це тверезо. Але – якщо подивитися ще тверезіше – властиво, нічим не абсурдніше від футболу, великого спорту, олімпійського руху, середньої школи, оцінки вартості творів мистецтва, важких наркотиків та інших загальноприйнятих систем. Зрештою, недаремно абсурдні радянські пропаґандисти вигадали таку формулу: армія – це школа життя. Може, вона і школа, може, вона і життя, але в жодному разі не «школа життя», - розповідає письменник Тарас Прохасько у колонці для Zbruc.eu.

Головне – не щадити себе, вивільнитися і не уникати тиску

Хоча у мене після неї сформувалося таке переконання: я нікому не бажаю туди потрапити, але дуже радий, що сам це перейшов. Правдоподібно, існує якась дивна віра у людей – чи у частини людей – що там, де присутня вона сама, нічого поганого статися не може. Більше того, з часом усе найгірше починає видаватися найкращими спогадами і життєвими враженнями.

Особливо це стосується якраз тої можливості максимального навантаження, яке виявляється і у машин на повній швидкості, і у всіляких ненормальних спортах. У цьому сенсі військові пережиття перетворюються з непотрібного абсурду на колекцію справжніх окрас цілого стриманого життя, гнітючі проблеми якого не мають нічого спільного з тим диким і безсенсовним напруженням «безмежних людських можливостей», які дарують незбагненну радість незаперечної присутності у світі.

Військо – це стихія. Дурна і велична краса великої хвилі, яка дарує кожній краплі відчуття того, що саме вона є найнищівнішою. Головне – не щадити себе, вивільнитися і не уникати тиску, який іде ззовні і зсередини. Відчути натягнутість і критичну перенатягнутість шкіри, оболонки. І щільного контакту з такими самими напруженими тілами і механізмами. Радіти від такого – це єдине, чого треба досягти у цій ускладнено-спрощеній школі життя. А ще викинути з голови все те, чого тепер тут нема, очиститися від ностальгії за абстракціями. І навчитися робити всі ці абсурдні речі вправно. Від навченості і вправності насолоди множаться у кілька разів. І тоді вдається все. А коли вдається все, навіть те, що здавалося неможливим, то будь-який абсурд перетворюється на віднайдений сенс буття.

Коли вмієш не спати і спати так, як ніколи, довго не їсти нічого або нічого смачного, а потім смакувати якимось шматочком, коли болять руки, ноги і спина, а ти знаходиш положення, в якому біль кудись витікає, коли пахне землею, гілками, травою, порохом, болотом, ніччю, потом, залізом, світанком, і ти розумієш, що перед цим жив у світі без запахів, коли за кожним найменшим звуком можеш виразно і докладно вибудувати ціле кіно, яке цей звук означує. Холод, тепло і взагалі усі доторки також набувають особливої повноти. І робота в парі, і робота в групі, і автономний рейд, і андрогінність переслідувача і втікача, і очевидність скінченності. І багато всякого іншого. Включно з жахом.

В кожному разі повернення буває болісним. Бо втрачається тургор, наповненість. Оболонка мусить зморщуватися, а це завжди пов'язано із болем, про який неможливо адекватно розповісти. Тих, хто повертається, стає все більше, а буде ще більше. З абсурду повертаються в абсурд, додаючи свого абсурду. Школа життя виявляється невжитковою. Порозумітися ще важче, ніж розповісти.

Повну версію колонки Тараса Прохасько читайте на сайті Zbruc.eu

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Останні новини

ТОП-3 блога

Читайте на НВ style

Ми рекомендуємо ТОП-10

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: