6 грудня 2016, вівторок

Андрухович – про те, як змінилася Україна

Юрій Андрухович: Як не любити цю публіку? Ту, що виявляла аж стільки любові до українських віршів, аж таке захопленням ними.

Юрій Андрухович: Як не любити цю публіку? Ту, що виявляла аж стільки любові до українських віршів, аж таке захопленням ними.

Запаморочення від успіхів поступово влягається. Нічого ще не досягнуто. Живемо і працюємо далі

Минулі субота і неділя пройшли під знаками поезії (української вибраної), товариськості, спільної мандрівки й «Абабагаламаги». В суботу ми читали вірші в Києві, а в неділю в Харкові. Ми були вчотирьох і презентували Малковичеву «Українську поетичну антологію» (УПА) з найновішою «Антологією української поезії». Про останню ще писатиметься й не раз, бо вона того надзвичайно варта. Достатньо лиш уявити собі цей компактний перфектний томик на 1280 сторінок, увесь виповнений найкращими поетичними рядками ХХ сторіччя. Іван Малкович створив диво, значення якого, розкриваючись плавно і поступово, ростиме на наших очах і перевершить усі дотеперішні очікування, - розповідає поет і письменник Юрій Андрухович в колонці для zbruc.eu.

На вихідних люди йдуть слухати поезію, купують на неї квитки, заповнюють зали

Він, Іван, і був одним із нас чотирьох. Двоє інших – Сашко Ірванець та Сергій Жадан. А також, як ви вже зрозуміли, автор цих нотаток. Ми тільки й робили, що читали вголос вірші, свої й несвої. За посередництвом наших голосів на обох сценах звучали Сосюра й Антонич, Рильський і Плужник, Стефанович, Рубчак і Тарнавський, Вінграновський і Ліна Костенко, Леонід Кисельов, Неборак, Позаяк, Назар Гончар і Аттила Могильний. Щойно тепер я помітив, що, здається, ніхто не зважився читати Тичину. Але це так собі, принагідно.

Тепер одне цілком несподіване риторичне запитання: як не любити цю країну? І в Києві, і в Харкові зали (харківський дещо менший) було заповнено до останнього місця. Там не було нічого, крім поезії, тобто елементарного читання віршів уголос. На це продавалися квитки – і їх розкупили. Так само розкупили всі примірники всіх книжок, до останньої. Публіка поводилася надзвичайно чутливо. Вибухала де треба оплесками й де треба сміхом. А як вона слухала! Разом із тим вона була шалено різною. Дуже помилково вважати, начебто в тих залах позбиралися винятково студентки, німфетки чи сентиментальні вчительки. Звичайно, всі ці обов’язкові категорії були так само присутні, але далеко не тільки вони.

(…) Отже, моє друге риторичне запитання: як не любити цю публіку? Ту, що виявляла аж стільки любові до українських віршів, аж таке захопленням ними. Виявляється, вже можна говорити про зрілу культурну ситуацію. Ніяких стогонів, жодних нарікань чи плачів – нещасна нація, занапащена культура, знищена мова. На вихідних люди (не фріки й не т. зв. «півтора каліки», а цілком собі притомні гарні люди) йдуть слухати поезію, купують на неї квитки, заповнюють зали, віддають решту грошей за видані в Малковича елеґантні томики, а потім ще довго стоять у черзі по автографи. При цьому більшість із них – ну принаймні в Харкові – а пріорі російськомовні.

(…) По завершенні харківських читань екс-львів’янин Місько Барбара веде мене до «Арабесок», де того ж таки вечора актори кількох місцевих театрів читатимуть зі сцени «Ромео і Джульєтту». Вони, знову ж таки, здебільшого російськомовні, вибрали саме мій переклад. Я ділюся з Міськом нашою спільною трохи дивною радістю: «Слухай, невже ми таки стали нормальною країною?». «Довелося пару десятків років на це покласти», – нагадує Місько.

Але добре, що недаремно. Чорт забирай, невже в усьому тому пробиванні таки був сенс?

Щоб життя не здавалося мені суцільним тріумфом, з понеділка починаються будні. Молодий харківський поет розповідає, що на святкування Днів Європи влада й адміністрація зобов’язувала студентів їхнього вишу маршувати колоною під прапорами Євросоюзу. За «неявку» студентам обіцяно купу неприємностей з незарахуваннями й відрахуваннями включно.

Ну так, ті самі методи. Тільки прапори були радянські, я пам’ятаю. А потім  і якоїсь там чергової партії регіонів. І на що лиш пішли два з половиною десятиліття?

Моє запаморочення від успіхів поступово влягається. Нічого ще не досягнуто. Живемо і працюємо далі.     

Повну версію колонки Юрія Андруховича читайте на сайті zbruc.eu

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Останні новини

ТОП-3 блога

Читайте на НВ style

Ми рекомендуємо ТОП-10

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: