9 грудня 2016, п'ятниця

Маринович: Путін перевернув шахову дошку. Що далі

Мирослав Маринович: Кожна криза – це водночас шанс, яким ми можемо скористатися, але який можемо й занапастити

Мирослав Маринович: Кожна криза – це водночас шанс, яким ми можемо скористатися, але який можемо й занапастити

Сильна армія, справедливий порядок і модернізована економіка потрібні Україні, щоб не бути поглинутою Росією. Але подолати її можна лише утвердженням нової цивілізаційної альтернативи

(…)Віра в ефективність дотеперішнього modus vivendi занепадає, а формула нової віри ще не визріла. Скриню Пандори відчинив, звичайно ж, Путін. Його команда, здається, втямила, що коли події котитимуться самоплином, Росії через кільканадцять років – кінець. Вона сама западеться під власним тягарем. До того ж у Кремлі інстинктивно відчувають: кожне піднесення Києва автоматично означає занепад Москви. Тому порятунок путінського режиму – в тому, щоб «перевернути шахову дошку» взагалі, - пише український правозахисник Мирослав Маринович у колонці для Zbruc.eu.

Перелік світових подій, які ілюструють порушення дотеперішніх табу, буде продовжений

(…) Всюди у світі ліберально-демократичні формули сили й безпеки поступаються місцем формулам націоналістично-авторитарним. Центральна теза «гри з позитивною сумою» – а саме: від співпраці виграють усі учасники, – перестала бути аксіомою: її тепер знову треба доводити. А тим часом усі гравці з особливою насолодою освоюються в уже призабутих, але по-свіжому привабливих правилах «гри з нульовою сумою»: дбай про свої власні інтереси, а проблеми інших – це їхні проблеми.

Біда не в тому, що вичерпується віра у брюссельську бюрократію, – вона, бюрократія, давно заслуговує на доброго прочухана. Й американці навряд чи даремно сердяться на бюрократію вашингтонську. Тобто криза, як завжди, може стати підставою для виходу на новий виток розвитку. Біда лише в тому, що в нинішньому глобалізованому світі кожний різкий крен у бік від принципу «доданої вартості» до принципу «нульової суми» загрожує війною всіх проти всіх, тобто врешті-решт – черговою світовою війною. Адже чим закінчилася азартна європейська гра в національні егоїзми в середині ХХ століття добре відомо.

Народи довго повторювали гасло: «Ніколи більше!» – так довго, що воно й приїлося. А зараз, схоже, закортіло гасла прямо протилежного: «Тепер – і негайно!».

Тому перелік світових подій, які ілюструють порушення дотеперішніх табу, буде ще, напевно, продовжений. Адже порушення табу не лише солодке – воно й заразне. У тих, хто його порушив, з’являється розкішне почуття суб’єктності: «Теперь рулить парадом буду я!». А в тих, хто на порушення табу ще не зважився, з’являється острах, що до моменту «ділення пирога» він може не встигнути.

Що відбувається далі, добре видно з ритуального танку так званих первісних племен, в якому відображаються наслідки порушення табу: суперництва наростають в геометричній прогресії, рухи «танцюристів» стають щораз агресивнішими, ворожнеча «всіх проти всіх» заполонює уми й душі та врешті розряджається всеохопним насильством.

(…) Яка в цій реконструкції роль українського Євромайдану? Адже Путін «перекинув шахову дошку» не знічев’я, а в момент гострої загрози для нього, коли український Майдан здобув перемогу. У філософському плані Майдан був апофеозом національної згоди українців через подолання дотеперішніх мовних, релігійних та регіональних суперечностей. Всю їхню дотеперішню логіку «нульової суми» увібрала в себе «нульова толерантність» щодо Януковича (а ще більше – до Путіна на початку його агресії). Відтак у всьому іншому проявилася неймовірна для України співпраця за формулою «доданої вартості», або «позитивної суми».

Майдан був апофеозом європейської ідеї: долати суперечності шляхом співпраці. Недарма Адам Міхнік назвав Євромайдан «найвеличнішим моментом прояву сенсів європейських цінностей» . Це була феєрична перемога класичних цінностей – любові, самопожертви, прагнення справедливості, готовності підтримати слабшого. Вона була нестерпною для «колективного Путіна», який у відповідь задіяв, навпаки, усе диявольське: ненависть, облуду, агресію, гординю, підступність. Усі два з чубком роки він намагається довести, що саме його лінія зневаги до загальноприйнятих табу й буде врешті-решт успішнішою за натхненний ідеалізм Майдану.

Тому заявку на інші принципи буття, на інший modus vivendi, першим зробив у листопаді 2013 року саме український Майдан. Це була заявка зі знаком «плюс»: Майдан відхилив завісу, за якою ми побачили світ любові й самопожертви. Проте цей світ смертельно небезпечний для вселенського Зла, а тому воно мусило негайно розпочати контратаку. Його обранцем став режим Путіна, і саме він зробив альтернативну заявку на інший modus vivendi– зі знаком «мінус».

(…) Отож тупцювання України на місці може бути еволюційно виправданим, якщо воно передбачає поки що невидиме визрівання радикальної пропозиції, яка відображатиме саме глибинну ідентичність нашої землі. В цьому сенсі нинішня Україна – це поки що лише цивілізаційний бульйон, в якому формуються «амінокислоти» нового культурного організму. Втім нова альтернатива визріти може, але не мусить. Це як дитя в лоні матері: воно має народитися живим, але не мусить.

Сильна армія, справедливий порядок і модернізована економіка потрібні Україні, щоб не бути поглинутою ненависницькою Росією. Але переможно подолати кремлівського Чорномора можна лише утвердженням нової цивілізаційної альтернативи. Для цього потрібні не так брюссельські гроші, як мобілізація власних українських інтелектуальних і духовних ресурсів. Зокрема, потрібна мобілізація молодого покоління нашої країни, яке є поки що хаотичним скупченням атомів, що ще не знають, як солідарно зібратись у молекулу. Проте саме цій «молекулі» під силу було б сказати нове цивілізаційне слово, з якого для України (а то й для всієї Європи) почнеться новий відлік часу.

Моя віра в Україну спирається не на те, що це моя рідна земля, а на той очевидний факт, що саме тут принаймні двічі було зроблено серйозну заявку на повернення до ціннісних підвалин цього світу. Попри моральний безлад у державі, вектор національних устремлінь дуже чіткий. В інших державах, навіть попри їхні економічні успіхи, ціннісна платформа щораз помітніше деградує.

На жаль, поки що для більшості українців згадані геополітичні лещата – це безвихідь, черговий історичний фатум, це кара Божа, що періодично нависає над нашим нещасним народом. Проте пам’ятаймо: кожна криза – це водночас шанс, яким ми можемо скористатися, але який можемо й занапастити.

Повну версію колонки Мирослава Маринович читайте на сайті Zbruc.eu

 

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Останні новини

ТОП-3 блога

Читайте на НВ style

Ми рекомендуємо ТОП-10

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: