4 грудня 2016, неділя

Не діставайся нікому. Чим небезпечна Росія, - точка зору

Андрій Любка: Конаючи, росіянин випустить автоматну чергу, щоб убити всіх навколо. І відчує зловтішне задоволення

Андрій Любка: Конаючи, росіянин випустить автоматну чергу, щоб убити всіх навколо. І відчує зловтішне задоволення

Розташування військових баз на Сході Європи – сильний меседж, але не усуває головної проблеми – існування збожеволілого ворога

«Так нє даставайся ж ти нікаму!», каже герой п’єси Ніколая Островського «Бєспріданніца». І потому вбиває головну героїню. Цими словами й описаною сценою можна достатньо точно проілюструвати загадкову російську душу, а ще точніше – кремлівську політику. Боягузливо втікаючи з Києва перед приходом німців, совєтські війська керувалися саме такою логікою. І висадили Хрещатик у повітря. Сьогодні, втративши із «зони впливу» країни колишнього Варшавського договору, й поступово втрачаючи сателітів (Прибалтика, Грузія, Україна) навіть серед постсовєтських держав, екзистенціальним завданням загадкової російської душі стало псування життя колись поневолених республік. Конаючи, росіянин випустить автоматну чергу, щоб убити всіх навколо. І відчує зловтішне задоволення, - розповідає письменник Андрій Любка у колонці для Zbruc.eu.

Щоб почуватися в безпеці, треба не вдягнути бронежилет, а позбутися ворога

Безапеляційно добрі новини, що їх достарчив Варшавський саміт НАТО, у цьому контексті видаються половинчастими. Військові підрозділи наймогутніших членів Альянсу в Прибалтиці й Центральній Європі – це, безумовно, «сильний сигнал», попередження Кремлю, що атака на колись поневолені ним народи дасться дорогою ціною. Втім, ключовим словом у цій гіпотезі є не «дорогою», а таки «дасться». Адже дислокуючи нові сили на сході Європи, НАТО визнає реальну загрозу з боку Російської Федерації. Це вже добре, і навіть краще за політичну сліпоту українських еліт, які досі не спромоглися побачити війну у власній країні. Та кажучи «А», НАТО не каже «Б»: якщо Росія є агресором, що намагається дестабілізувати континент, то просто укріплювати оборону недостатньо. Барикади з дерева швидко згорають під час ворожої атаки, а ворог від цього нікуди не зникає. Іншими словами, для того, щоб почуватися в безпеці, треба не вдягнути бронежилет, а позбутися ворога. 

Спробуймо лишень поглянути на ситуацію відсторонено, без емоцій: якщо у першому акті п’єси на сцені з’являється пістолет, то в другому він обов’язково вистрелить. Мілітаризація покращує шанси Центральної Європи під час евентуальної війни, але аргументи про «дорогу ціну», яку доведеться заплатити Росії за атаку, не зовсім посутні, адже загадкова російська душа й її недоросле втілення в Кремлі керуються аж ніяк не раціональними умовиводами.

(…) Під час минулорічних військових навчань російська армія відпрацьовувала ядерний удар по Варшаві, тож, як бачимо, ідея створення «центральноєвропейського моря» й досі живе в закапелках загадкової російської душі.

Справжньою проблемою відтак є не недостатня озброєність східноєвропейських країн, а існування ворога – Росії. Усвідомивши цю аксіому, базування натівських підрозділів від Констанци до Таллінна видається доречним, але невирішальним кроком. Безпечно в нашій частині світу може стати тоді, коли над нею припинить літати двоголовий орел кремлівського імперіалізму, тобто після дезінтеграції Російської Федерації. Тож паралельно зі збільшенням мілітарної присутності на сході Європи, Заходу варто б активізувати всі наявні інструменти soft power: підтримку неурядових організацій і громадянського суспільства республік РФ, надання стипендій і грантів майбутнім елітам вільного Кавказу, створення й фінансування мас-медій (на кшталт Радіо Свобода), що доноситимуть правду в поки що уярмлені  Росією республіки. Підтримка незалежницьких ініціатив поневолених народів і виховання нових свідомих еліт на периферіях Росії може переключити увагу Кремля із зовнішніх на внутрішні проблеми, а в довшій перспективі – стати запорукою мирної (безкровної) дезінтеграції Росії.

«Как ви мнє пратівни, каби ви зналі!», каже героїня «Бєспріданніци» головному героєві, який за мить її вб’є. Розташування військових баз на Сході Європи надсилає такий самий месидж Росії: ми тебе не любимо, ненавидимо, боїмося, вважаємо небезпекою й ворогом. Месидж сильний, але не усуває головної проблеми – існування збожеволілого ворога.

Повну версію колонки Андрія Любки читайте на сайті  Zbruc.eu

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Останні новини

ТОП-3 блога

Читайте на НВ style

Ми рекомендуємо ТОП-10

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: