26 квiтня 2017, середа

Чому українцям подобається бути жертвами, - письменник

коментувати
Юрій Винничук: Є ті, хто не заспокоїться, доки не побачать переставлені місцями барви на прапорі та зредагований гімн

Юрій Винничук: Є ті, хто не заспокоїться, доки не побачать переставлені місцями барви на прапорі та зредагований гімн

«В давні віки літописці завжди перебільшували жертви ворогів, а свої якраз применшували. У нас усе навпаки», - підкреслює письменник Юрій Винничук у колонці для Збруч

Я колись писав, що залишилося в світі лише дві нації, які ніяк не годні порахувати свої жертви. Увесь час їм здається, що жертв замало. Це українці і поляки. Євреї вже порахували Голокост. Правда, жертви Хмельниччини і Гайдамаччини досі тасують в різні боки.

Багатьом українцям чомусь дихається легше, коли вони відчувають себе страшною жертвою. Тому їх не задовольняє близька до реальності цифра жертв Голодомору в 3,5–4 мільйони, вона в різних публікаціях чи промовах публічних людей виростає до семи й десяти мільйонів.

Взагалі, це цікавий феномен. В давні віки літописці завжди перебільшували жертви ворогів, а свої якраз применшували. У нас усе навпаки.

Багатьом подобається жити в казці, і не має значення, страшна вона чи добра

В нагоді стають різноманітні фейки, які люблять множити патріоти. І тут уже треба скрушно зітхнути над рівнем інтелекту навіть публіки, яка користується інтернетом, а що вже говорити про маси, приковані до телевізорів? Чи тих, хто читає «Сільські Вісті» або «Літературну Україну»? Адже там можна власне й прочитати, про ще грандіозніші цифри жертв, бо, виявляється, нас було – страшно подумати! – 81 мільйон у 1926 році (інша версія — в 1931-му році, бо саме цього року була видана книга «На великой стройке. Рабочая книга для третьего года обучения в сельской школе» з одруківкою в даних перепису 1926 року).

І тупа маса, навіть інтернетова, вірить і поширює, бо так хочеться покласти на вівтар нашої Незалежності якнайбільше жертв. А при цьому мізки чомусь не вмикаються, і ніхто не замислюється над тим, що цього не могло бути. Адже сотні книг і довідників (виданих, в т.ч. в Галичині й за кордоном) подають точне число – 31 194 976 українців, офіційні видання перепису розписують ці цифри по містах і селах: 23 218 860 — в УСРР, 7 873 331 — в РРФСР, ще 102 785 — в інших чотирьох республіках.

Але фейки живучі, вони напливають хвилями. Ось нова хвиля пішла катуляти таємний указ Берії і Сталіна про виселення усіх українців на Сибір. На цю фальшивку багато вже повелося відомих людей, серед них і Левко Лук’яненко.

Якщо є бажаючі сприймати фейки, то завше знайдеться хтось, хто їх буде постачати. Колись Ірина Фаріон у статті на “Українській Правді» писала: «1951 року, коли студенти Харківського університету відмовилися складати іспити російською мовою, то 800 із них – репресовано, а 33-х на відкритому судовому засіданні засуджено до смертної кари». Вона це не вигадала, а взяла бездумно з преси.

Прочитавши це, я ані на мить не засумнівався, що це фейк.

Знаючи тодішні історичні реалії, у це просто неможливо було повірити. Чому? Та тому, що совєтська преса завжди справно писала про різних шпигунів, ворогів народу, шкідників і публікувала вироки. У післявоєнний період преса також описували усі судові процеси як над українськими патріотами так і над єврейською інтелігенцією. «Дєло врачєй-врєдітєлєй», суди над багатьма єврейськими письменниками у період з 1948 по 1953 широко висвітлювалися в газетах.

То чи міг проскочити непомітним розстріл аж 33 студентів? Адже ж якщо 33 розстріляли, то якусь частину мусили покарати менш суворо. При цьому частина, покарана менш суворо, завжди була більшою за розстрільну. Однак жодні суди про цю подію нам невідомі.

І ще. Якби це справді відбулося, то мусили б бути й свідки – родичі загиблих студентів. Але й про них нам нічого невідомо.

Перед Іриною Фаріон цю ж «качку» запустив львівський професор В.Лизанчук. У нього число студентів-бунтарів виросло до 800, з яких 33 було розстріляно. 

(…) Бо є люди, яким хочеться вірити в страшну казку. Їм мало того, що історія наша й так страшна. Їм хочеться страшнішого. Вони завжди чимось незадоволені. Їм здається, що коли нагромадити гекатомби жертв, а ще й внести певні зміни в національну символіку, все впорядкується, і ми заживем. Тому вони не можуть заспокоїтися, доки не побачать переставлені місцями барви на прапорі, гімн зредагований і герб зі снопами та калиною.

А коли замало страшної казки, то вигулькує казка добра. І тоді ці самі люди радо постять феноменальну вість про аеропорт Орлі на честь Орлика, про Десняка-Діснея, і тішаться, що жодному письменникові у світі не поставлено стільки пам’ятників, як Тарасові Шевченкові. І вони ж не замислюються над тим, що насправді це нічого не означає. Бо від цього Шевченко не став для світу відомішим за Данте, Петрарку, Байрона, Шекспіра чи Гюго, пам’ятники яким можна порахувати на пальцях.

Так виглядає, що багатьом подобається жити в казці, і не має значення, страшна вона чи добра.

Повну версію колонки Юрія Винничука читайте на сайті  Збруч

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Останні новини

ТОП-3 блога

Читайте на НВ style

Ми рекомендуємо ТОП-10

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: