22 вересня 2017, п'ятниця

Білорусь і вишиванки. Віталій Портников – про те, що задумав Олександр Лукашенко

Віталій Портников: Лукашенко хоче правити до посиніння, і він відчуває, що радянський дискурс його правління вичерпується разом з тими, хто ще пам'ятає
Courtesy Photo

Віталій Портников: Лукашенко хоче правити до посиніння, і він відчуває, що радянський дискурс його правління вичерпується разом з тими, хто ще пам'ятає "справжню" радянську Білорусь

Час гри в Білоруську РСР спливає. Тепер Лукашенко будуватиме свою – тобто білоруську – державу. Так, авторитарну. Але свою, - пише Віталій Портников на «Радіо Свобода»

У Білорусі вперше на офіційному рівні відсвяткували День вишиванки – мабуть, перше свято, яке не викликало жодного антагонізму в білоруському суспільстві, дозволило вбиратися в той самий одяг і адептам режиму Олександра Лукашенка, і найзатятішим опозиціонерам. Звісно, можна було б поставитися до цього святкування поблажливо, як до ще одного етнографічного фестивалю, що ні до чого не зобов'язує, якби тільки в сусідів-українців багато років тому все теж не починалося з етнографічних фестивалів. З вишиванок. Зі з'їздів оповідачів-кобзарів. І сьогодні вишиванка – і в політичному сенсі, й в етнографічному – співвідноситься саме з Україною. Український День вишиванки – саме загальнонародне свято, коли на вулицях Києва чи Львова важче зустріти людину в повсякденному одязі, ніж вбрану у вишиту сорочку.

Здавалося б, що тут такого? Ну вбираються собі, й вбираються. Але якщо подивитися на вишиванку з історичної точки зору, то ми зрозуміємо, що її одягали, протестуючи проти імперської уніфікації: от ми – інші, і одяг у нас інший, у вас такого не носять. І ще це символ остаточної перемоги українського села і маленького містечка над русифікованим мегаполісом. Мегаполіс поки ще говорить російською – і, певно, ще одне покоління розмовлятиме українським варіантом цієї мови, але вже з задоволенням вбирається у сорочки своїх дідусів і бабусь, перетворюючи їх на сучасний одяг і елемент дизайну. Так старовинна вишиванка стає одним із символів сучасної України. Але до чого ж тут Білорусь?

А ось до чого. Слід згадати, під якими гаслами перемагав у 1994 році на перших і останніх справжніх президентських виборах у цій країні молодий Олександр Лукашенко. У своєму протиборстві з очевидним фаворитом цих виборів, тодішнім головою уряду В'ячеславом Кебічем, майбутній "батька" виявив блискучу інтуїцію. Він зрозумів, що його співгромадяни хочуть справедливості та спокою – я б сказав, історичного, радянського спокою. Він був головним пострадянським борцем з корупцією – нинішні борці можуть тільки позаздрити його талантам. І він зрозумів, що жителі Білорусі ототожнюють стабільність і державність з Білоруською РСР, а зовсім не з давно забутим на цих землях Великим князівством Литовським. Для обивателя Велике князівство – це була Литва. А Білорусь – це була БРСР. Опозиція з її біло-червоно-білим прапором і "литовським" гербом – "Погонею" залишалася десь на узбіччі народного сприйняття.

Старовинна вишиванка стає одним із символів сучасної України. Але до чого ж тут Білорусь?

Звісно, якщо б на виборах переміг Кебіч, він вибудував би звичайний пострадянський режим, але під біло-червоно-білими прапорами. Однак такий режим (як показує той-таки український досвід) допускає можливість конкуренції хоча б у віддаленому майбутньому і обстоює право якщо не держави, то принаймні його олігархічної еліти на прийняття суверенних рішень. Лукашенко ніякої такої конкуренції допустити не міг. Йому потрібна була радянська модель, за якої він міг би стати "батьком" і правити до посиніння. А такій моделі потрібен був інший прапор, інший герб, інший День незалежності – і все це було змінено за очевидної громадської підтримки. Республіка Білорусь так і залишилася країною в консервній банці, пародією на БРСР.

У цій бляшанці все білоруське продовжувало вважатися "сільським" та "непрестижним". Згадую, як вражений був кілька років тому мій молодий білоруський колега – між іншим, великий друг України, але і великий модник, – який опинився в Києві на День вишиванки. Гість абсолютно не міг зрозуміти, як його ровесники могли гуляти столицею в сорочках, які в Білорусі можна було побачити тільки в музеї етнографії та народної творчості, та ще на бабусях і дідусях у богом забутих "вьосках". Зараз, перед написанням цього тексту, я спеціально перевірив сторінку колеги в соціальній мережі. Він залишається другом України і залишається модником. Тому його останні фотографії, звісно ж, у вишиванці.

Колега у вишиванці, звичайно, має непоганий вигляд, а його дівчина – ще кращий. Але чому Олександр Лукашенко з його відверто "совковою" системою цінностей має відчувати задоволення, спостерігаючи за тим, як Мінськ або Могильов починають – згідно з його високим указом – уподібнюватися до Києва та Львова?

А тому що Олександр Лукашенко хоче правити до посиніння, як ми вже з'ясували. І він відчуває (саме відчуває, а не розуміє), що радянський дискурс його правління вичерпується разом з тими, хто ще пам'ятає "справжню" радянську Білорусь – і разом з російськими грошима. Час гри в БРСР спливає. Тепер Лукашенко будуватиме свою – тобто білоруську – державу. Так, авторитарну. Так, економічно маргінальну і все ще залежну від Москви. Але свою.

А біло-червоно-білий прапор і герб "Погоня" білорусам поверне їх наступний президент. І він таки підпише з російським колегою угоду про виведення військ сусідньої держави з території Республіки Білорусь. Не здивуюся, якщо люди, які будуть хлібом-сіллю проводжати російських солдатів і офіцерів на перонах білоруських вокзалів, одягнуть святкові вишиванки.

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Останні новини

ТОП-3 блога

Читайте на НВ style

Ми рекомендуємо ТОП-10

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: