4 грудня 2016, неділя

Звільнення по-радянськи. Як СРСР вигнав поляків зі Львова після Другої світової

коментувати
Перенесення вантажу польських репатріантів з радянських ширококолійних вагонів в європейські вузькоколійні на кордоні між СРСР і Польщею, 1946 рік
DR

Перенесення вантажу польських репатріантів з радянських ширококолійних вагонів в європейські вузькоколійні на кордоні між СРСР і Польщею, 1946 рік

70 років тому радянські держоргани взялися активно виселяти поляків зі Львова. Для українського і російського населення, що прийшло на їхнє місце, місто довго не могло стати рідним

Львів для українців означає менше, ніж для поляків. Українці мають інші важливі культурні центри",— говорив польський економіст Оскар Ланге на зустрічі з радянським керівником Йосипом Сталіним у Москві в травні 1944 року. На доказ поляк розповів, що у його батьківщини є п'ять культурних центрів: Варшава, Краків, Познань, Львів і Вільнюс. І втратити два — Вільнюс і Львів — було б, мовляв, дуже важко. "Якщо Польщі доведеться заплатити Львовом, це стане постійним джерелом образи і антирадянської агітації",— підсумував економіст.

Його слова Сталін проігнорував. Хоча раціональне зерно в них було. Адже, крім наукових ступенів, Ланге мав багатий політичний досвід. У довоєнній Польщі він чотири рази обирався депутатом парламенту. В період німецької окупації емігрував до США, де викладав у Чиказькому університеті і підтримував тісні стосунки з польським урядом у вигнанні. До Москви Ланге прибув як його повноважний представник. Втім, як виявиться пізніше, вчений був завербований радянськими спецслужбами ще на початку 1940‑х.


Труппа популярного радиотеатра Львовская веселая волна во время войны выступала перед польскими солдатами, воевавшими на стороне антигитлеровской коалиции. С присоединением Львова к СССР артисты не смогли вернуться в родной город, и театр распался / DR
Трупа популярного радіотеатру Львівська весела хвиля під час війни виступала перед польськими солдатами, які воювали на боці антигітлерівської коаліції. З приєднанням Львова до СРСР артисти не змогли повернутися в рідне місто, і театр розпався / DR


Повоєнна доля східних земель Польщі бачилася основним світовим політичним гравцям по‑різному. Кремль розраховував на повернення їх Радянському Союзу. Так, як це було обумовлено в протоколі Молотова—Ріббентропа, яким Москва і Берлін в 1939 році таємно поділили Польщу, після чого Львів майже на два роки опинився в складі СРСР.

Великобританія як гарант територіальної цілісності Польщі повинна була б наполягти на збереженні кордонів країни до початку Другої світової війни. Однак позиція Лондона на всіх переговорах з Москвою була швидше нейтральною. І це притому, що польські солдати воювали у складі англо-американських підрозділів у Європі і Північній Африці, а британське небо захищали 16 польських ескадрилій.

Голова уряду Польщі в еміграції Станіслав Миколайчик теж відвідав Москву — в серпні і листопаді 1944‑го. До того часу Львів вже був у руках радянських військ. Для польської делегації основним питанням на переговорах у Кремлі була доля цього міста. "Громадська думка Польщі ніколи не погодиться з втратою Львова на користь Росії",— заявив тоді Станіслав Грабський, який виконував обов'язки міністра закордонних справ.

Однак польські комуністи на чолі з Болеславом Берутом, які теж брали участь у переговорах, підтримали план Сталіна. Берут під час московської зустрічі в присутності британського прем'єра Вінстона Черчілля проголосив: "Від імені польського народу ми просимо включити Львів до складу СРСР".

З квартири на другому поверсі постійно течуть нечистоти, - Газета Вільна Україна про комунальні проблеми у Львові, що виникли після приходу радянської влади (серпень 1945 року)

Після того, як Червона армія повністю звільнила Польщу від німців, комуністична версія кордонів цієї країни остаточно перемогла. На заході до неї приєднувалися сильно зруйновані регіони Німеччини — Східна Сілезія з центром у Вроцлаві і Східна Померанія з портом Щецин. А ось довоєнні східні землі остаточно переходили до СРСР.

Залишалося лише переконати етнічних поляків покинути міста, в яких їхні предки жили багато століть. Але з переконанням народних мас в СРСР ніколи не було особливих проблем.

Подалі від раю

1 листопада 1944 року радянська адміністрація Львова провела перепис населення міста. За час війни воно скоротилося — від 312 тис. залишилося менше половини. Поляків серед них було понад 100 тис.— майже 67%. Українців — 26,4%.

Симпатії львів'ян до "Совєтів" на той момент були мінімальні. У пам'яті залишалися репресії і висилки 1939-1940 років. Не особливо допоміг і творчий десант польських письменників-комуністів, які з перших днів присутності радянської влади у Львові розгорнули ідеологічний фронт. Чого тільки вартий лист письменниці Ванди Василевської та публіциста Альфреда Лампе до Сталіна, в якому вони попереджали про антирадянські настрої серед поляків.


В июне 1944 года комитет национального освобождения Польши, основанный коммунистами страны в Москве, издал манифест, которым провозгласил себя единственным органом исполнительной власти на освобожденной от немцев территории. Члены комитета активно отстаивали вхождение довоенных восточных польских земель в состав СССР / DR
У червні 1944 року комітет національного визволення Польщі, заснований комуністами країни в Москві, видав маніфест, яким проголосив себе єдиним органом виконавчої влади на звільненій від німців території. Члени комітету активно відстоювали входження довоєнних східних польських земель до складу СРСР / DR


Незабаром після нього був створений комітет польських патріотів — головний комуністичний рупор на звільнених від німців землях. Спираючись на фінансові вливання Кремля, в Польщі відновив роботу видавничий концерн Czytelnik, який контролював 70% друкарень в країні. Його очолив комуніст Єжи Борейша. Пропаганда сталінізму полилася на поляків потужним потоком.

Однак на львів'ян прокремлівське словоблуддя діяло слабко. Їх насторожили арешти понад 17 тис. підпільників з польської Армії Крайової і тих, хто їм співчували. Цей рух діяв на окупованих німцями територіях, але після звільнення не планував співпрацювати з радянськими військами.

Навіть коли в лютому 1945‑го по радіо повідомили про Ялтинську конференцію, за результатами якої Львів беззастережно переходив СРСР, мало хто в місті поспішав виїздити. Софія Левартовська, яка працювала референтом в бюро репатріації у Львові, що відкрилося в травні 1945‑го, згадувала: “Спочатку ніхто не поспішав — думали, раптом ще все зміниться. Кому сподобається прощатися з рідним огнищем, звичним життям та устроєм, з предками на кладовищах. Потім в бюро стали реєструватися за документами про всяк випадок".

В кінці липня по Львову пройшла чутка про те, що "Совєти" закриють кордон, а поляків виселять в Казахстан або Сибір. З ранку до пізнього вечора бажаючі покинути місто стали осаджувати бюро репатріації. Тиснява в будівлі була така, що в підсумку вона втратила двері — їх просто зняли з петель.

У самому бюро стояло всього кілька столів, за якими працювали по 12 співробітників з польської і радянської сторін. Не було навіть телефону.

Про радянське начальство бюро Левартовська писала: “Товариш Булгаков був схожий на Хрущова, майор Заплатін — людина без усмішки. Лише одного разу, коли вкотре довелося працювати до пізньої ночі, вони розвезли на своєму службовому авто жінок, співробітниць бюро, по домівках".


В праздники над центром послевоенного Львова взмывал дирижабль с советской символикой, 1947 год / DR
У свята над центром повоєнного Львова злітав дирижабль з радянською символікою, 1947 рік / DR


Ажіотаж від'їжджаючих досяг піку восени 1945‑го. Ті, хто був багатший,— а таких, незважаючи на війну, серед львів'ян виявилося достатньо — вимагали більше місця у вагонах. У багатьох був дорогий одяг, посуд, твори мистецтва. Деякі намагалися вивезти старовинні меблі. Але вагони першого класу дісталися лише архієпископу Львівському Євгеніушу Базяку та його супроводу. Він довго чинив опір депортації. Поступився лише у квітні 1946‑го під натиском радянських погроз відправити львів'ян на роботи вглиб Союзу.

Слідом за архієпископом місто залишали історичні цінності. Польським дипломатам вдалося виторгувати у "Совєтів" панораму Рацлавицької битви 1794 року, в якій Тадеуш Костюшко розбив російські війська генерала Олександра Тормасова. Разом з нею влада Союзу дозволила забрати старовинні книги та антикваріат з дому меценатів Оссолінських. Зате заборонили вивозити документи й артефакти, що відносяться до історії України, Білорусі, Литви та Туреччини.

Радянська адміністрація насамперед намагалася спровадити власників дорогої нерухомості. Останню націоналізували без усяких компенсацій. Довідки видавали тільки тим, хто володів невеликими будинками вартістю до 25 тис. рублів. За цими паперами репатріанти на новому місці повинні були отримати житло або грошову компенсацію.

Ремісникам видавали ще й документи на залишені ними майстерні з зазначенням кубатури приміщень. А селянам — на поля. Але лише в тому випадку, якщо ті були засіяні озимими і урожай з них діставався новим власникам.

Поляків депортували з розрахунку 34 людини на вагон, тому багато речей взяти не вдавалося. Хоча поляки-селяни спочатку намагалися забрати з собою худобу та сільгоспінвентар. У підсумку на львівських базарах і навіть прямо на вокзалі в ті дні можна було придбати що завгодно за безцінь.

З подивом польські співробітники бюро репатріації дізнавалися, що радянська адміністрація не дозволяла виїжджаючим узяти ліжко для хворого. Зате за підписом уповноважених чинів деякі родини вивозили з собою, наприклад, роялі.

Чуже місто

Пізніше всіх Львів залишили люди технічних професій, які забезпечували функціонування міської інфраструктури — інженери, механіки, електрики, слюсарі. Радянська адміністрація навмисно зволікала з оформленням документів на від'їзд таких людей. Двірники та сантехніки і зовсім залишалися доживати свій вік у рідному місті. Для "нових" львів'ян їхні навички виявилися життєво необхідними. Адже в першій хвилі переселенців — переважно військових, співробітників спецслужб, судів, прокуратур — ніхто не міг підтримувати порядок у дворах та під'їздах.


Открытие памятника Ленину в центре Львова в январе 1952 года. Монумент простоял до 1990‑го / DR
Відкриття пам'ятника Леніну в центрі Львова в січні 1952 року. Монумент простояв до 1990‑го / DR


За першою хвилею на місто рушила наступна — селяни з навколишніх сіл. Вже в грудні 1944‑го Центральний комітет компартії України видав постанову "Про відновлення і розвиток промисловості Львова". До середини літа наступного року в місті працювали 283 великих і дрібних підприємств, для яких постійно були потрібні робочі руки. Ними стали селяни. Їх гнала в місто не тільки потреба промисловості, але й політика нової влади, що позбавляла селян паспортів, заганяла людей у колгоспи, де працювали за трудодні.

Але ці нові львів'яни зненавиділи місто з перших днів. Отримавши паспорти і житло, сільські жителі вже не мали права повернутися додому. Вони потрапляли в своєрідну ментальну пастку. Всі будинки в місті їм здавалися однаковими. Вони плуталися в вулицях. Не селилися вище другого поверху, оскільки боялися висоти. Відчували постійний дискомфорт через обмеженість житлового простору. Соромилися зайвий раз вийти на вулицю через бідний одяг або взуття. У Львові, що колись славився своїми театрами, найпопулярнішою розвагою стало кіно.

Багато хто з селян-переселенців не вміли навіть нагріти воду в умовах міських квартир. Історик Галина Боднар, яка зібрала більше сотні спогадів про повоєнний Львів, описує ситуацію, як одна з нових львів'янок, намагаючись помити дитину, змусила сім'ю набирати в рот холодну воду і таким чином підвищити її температуру.

Після виїзду поляків — до кінця 1946‑го їх залишилося менше 3% — місто деякий час стояло напівпорожнім. Новоприбулі могли заселитися в будь-яку квартиру. З побоюванням ставилися тільки до добре обставлених. З них могли швидко виселити або навіть заарештувати.

Хоча комунальники-поляки покинули місто пізніше всіх, без них центр Галичини відразу ж опинився на межі колапсу. Все почалося з елементарних грабунків заможних квартир. Часом люди, які називали себе представниками влади, конфісковували у мешканців коштовності або старовинні меблі, після чого зникали.

Адміністрація видала постанову про добровільну здачу майна колишніх мешканців Львова на спецсклади. Звідти речі вирушали вглиб СРСР, рідше — видавалися за необхідності новоприбулим. Часто організації, що переїздили в місто, тишком і безкарно вивозили в невідомому напрямку львівські меблі цілими вагонами.


При острой нехватке продуктов в послевоенном Львове власти не жалели денег на организацию советских праздников. На фото — салют в честь Дня победы, 1950‑е годы / DR
При гострій нестачі продуктів у повоєнному Львові влада не шкодувала грошей на організацію радянських свят. На фото — салют на честь Дня перемоги, 1950‑ті роки / DR


Відразу ж виникли проблеми з водопостачанням і каналізацією. У серпні 1945 року газета Вільна Україна писала, що повз будинок №33 по вулиці 1 Травня (нинішній центральний проспект Свободи) "неможливо ходити, бо з квартири на другому поверсі через наглухо забиті двері постійно течуть нечистоти".

У дворах, де нікому було підтримувати порядок, місяцями накопичувалося сміття, яке нові мешканці просто не знали, куди подіти. Каналізація в більшості будинків працювала суто умовно, тому з приходом "Совєтів" у місті встановився всюдисущий сморід.

Новим мешканцям міста довелося пережити культурний шок. Майже незруйнований під час війни Львів зачаровував своєю архітектурою. Старі двірники, хоча й не говорили російською або українською, були дуже ввічливими, на відміну від радянських вахтерів і прибиральниць. У багатьох львівських будинках, навіть цілком демократичних, сходи були вистелені килимовими доріжками.

Досі в них на сходах залишилися металеві петлі для прутів, якими колись закріплювали килими. Однак радянські люди не мали звички носити калоші в сльотаву погоду. Тому розкіш під'їздів швидко обернулася брудом, а потім килими зі сходів стали викидати або їх розтягнули спритні мешканці.

Майже в кожній львівській квартирі від колишнього життя залишилися каміни або печі. Новосели почали їх розбирати — а все через те, що мало хто розумів, як чистити димарі.

Історики міста погоджуються, що для перших поколінь його нових жителів Львів так ніколи і не став рідним. Тим не менше вже до кінця 1945 року в місті проживало 186 тис. осіб — більше, ніж під час німецької окупації. А до 1959 році львів'ян стало вже більше 400 тисяч.

Матеріал опубліковано в НВ №27 від 31 липня 2015 року

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Останні новини

ТОП-3 блога

Фото

ВІДЕО

Читайте на НВ style

Статті ТОП-10

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: