8 грудня 2016, четвер

Золото Стрілка та інші таємниці війни: одкровення слов'янських партизан з групи Лісника

Золото Стрілка та інші таємниці війни: одкровення слов'янських партизан з групи Лісника
Члени групи Лісника були вхожі в кабінети Стрєлкова і Пономарьова, брали участь у визволенні Слов'янська і десятка інших міст і досі працюють у тилу ворога

Партизанська група Лісника – загін, що складався переважно з корінних донеччан. Працюючи під прикриттям на території ворога, проникаючи в оточення Стрєлкова і "народного мера" Слов'янська Пономарьова минулого року, вирушаючи сьогодні на вилазки в окуповані Донецьк, Горлівку або Єнакієве, ці хлопці примудряються залишатися в тіні.

У загоні Лісника – колишні опери, СБУшники і військові. Зі знанням військової справи, навичками стрільби з різних видів зброї та вмінням вести розвідницьку діяльність. Їхня відмінність від інших спецпідрозділів – це добре орієнтування в донбаських степах, слов'янських і червонолиманських лісах, шахтарських селищах.

Кістяк групи – вихідці з міст Донецької області, зокрема і нині знаходяться під управлінням бойовиків самопроголошеної ДНР. На окупованій території у них залишилися домівки, рідні та знайомі. Про деяких розвідників, які діють у ворожому тилу, звісток іноді не буває по кілька місяців.

За весь час війни на сході України єдина згадка про Лісника та його партизанів ще в липні 2014 року прозвучала з вуст воєнного журналіста Юрія Бутусова. Тоді він зацікавився сивочолим літнім чоловіком, котрий сидів у першій машині на чолі колони з міністром МВС Арсеном Аваковим, що заїхала до Слов'янська відразу після відходу банди Стрєлкова-Гіркіна.

Ця ж група забезпечувала перший візит до звільнених міст президента України Петра Порошенка, консультувала тодішнє керівництво Міноборони та СБУ.

З Лісником ми зустрілися в краматорському готелі. Незважаючи на вік, він виглядає підтягнуто, справляє враження людини у формі, пишається своїм загоном, сформованим з людей, які прийшли до нього за покликом серця, але поки не готовий відкрити обличчя. Причина – невизначеність на Донбасі та чимала кількість ворогів, начуваних про операції, в яких партизани брали участь.

У самого Лісника проблеми з серцем: колись йому робили аортно-коронарне шунтування, тому його постійно супроводжує один з бійців. Він залишається в строю, хоча зараз уже не так активно бере участь у бойових операціях, як навесні-влітку минулого року.

"Не для преси" готовий годинами розповідати. "Для преси" просить зустрітися зі мною "старійшину" свого партизанського загону – Сергія Івановича Приймачука, в минулому – оперативника, який тривалий час пропрацював у карному розшуку.

В околицях Слов'янська, Святогірська та Червоного Лиману він знає кожну стежку і собаку. На підставі зібраного ним досьє писалася скандальна книга Донецька мафія – про банди, які роками грабували Донбас.

Про Приймачука у Святогірську ходять легенди. У групі Лісника у нього позивний Дід.

Він одним з перших узяв зброю до рук – ще в ті дні, коли запах наближення війни практично не вчувався. До автобуса, що приїхав для захоплення мерії Святогірська і забитого тітушками, Сергій Іванович підійшов з рушницею, загорнутою в рушник.

- Тільки автобус під'їхав, я вийшов до них, а хлопці з нашої групи сиділи в засідці, вони не повинні були проявитися. Я вийшов і запитав: "Чого ви приїхали сюди?" На екскурсію? З бітами? З георгіївськими стрічками? І одразу попередив: "Якщо хоч одна людина вийде...", а для залякування показав зброю. Вони дві години думали, виходити з прапорами чи ні. Потім я підкликав водія і кажу: якщо не хочеш свій автобус виносити на руках, їдь звідси, інакше буде лихо і навів ствол. Зрештою вони поїхали, - розповідає Сергій Іванович, сидячи на лавочці біля берега Сіверського Дінця.

Пізніше, розмірковуючи, чому сепаратисти не захопили Святогірськ, він не стільки розповідає про заслуги партизанської групи, скільки зазначає: тут розташована Святогірська лавра Московського патріархату і, швидше за все, були домовленості не розпалювати вогонь у центрі православ'я.

Іванич знає кожну стежку в тутешніх місцях і прекрасно обізнаний, хто з земляків взяв зброю в руки і воює зараз за примарну "республіку".

На десятирічній Ниві, що заїжджала колись в окупований Слов'янськ, Сергій Іванович везе нас на свою базу. Дорогою зізнається, що коли їздив на "сепарську" територію, то на машині міняв номери, а в кишені носив підроблений паспорт – зі своєю фотографією, але іншими ініціалами. Його портрети, розмножені на ксероксі, тоді вже висіли на блокпостах.

Дід не церемониться у виразах, відповідаючи на мої запитання. Силовиків, які здавали Слов'янськ, знає особисто. І дуже шкодує, що частина з них і зараз залишилася в системі.

- А начальник слов'янського СБУ в бігах?

- Кажуть, працює в Києві. Подейкують, що він успішно вивіз документацію з захопленого відділу СБУ. Хоча я йому особисто казав: візьми застрілися, а то я тебе приїду сам знищу, - Приймачук змінюється в обличчі, коли розповідає про силовиків-зрадників. У його розумінні всі розмови про те, що не було наказу з Києва – доля пустомель, не готових відбивати наступ диверсантів.

Будинок Приймачука – його фортеця. У прямому сенсі. У дні окупації тут містилася група Лісника і планувалися операції.

- Ходімо, покажу, де хлопці жили, - відчиняючи хвіртку, запрошує Сергій Іванович.

Це міні-військова частина в домашніх умовах. Зі своєю казармою. З приміщеннями, де зберігалася зброя та обмундирування. І навіть дозорним пунктом.

Заходимо в будинок. Навіть через рік після звільнення Слов'янська в кожній кімнаті зброя.

- У мене досі скрізь зброя мисливська стоїть. Я і дружину навчив, і діти мої стріляти вміють. Ось бачите, стоїть. У кожному кутку. В кожній кімнаті і при вході теж, - крокуючи з кімнати в кімнату, показує він.

Під час окупації Іванич вивіз з міста дружину з двома дітьми. Допомогли друзі, прихистили його родину в Туреччині. На його робочому столі розкидані різні документи та нагороди. Обурюючись, він показує медалі та грамоти, колись видані йому росіянами за "зміцнення дружби між Україною і Росією".

- Це все виявилося блефом. Як і договір про нашу дружбу, і Будапештський договір, - каже Приймачук, розглядаючи в руках ордени й показуючи посвідчення до них.

На столі помічаю фотографію хлопця в американській військовій формі. Це син Сергія Івановича від першого шлюбу, він отримав громадянство США, воював в Іраку, а зараз повернувся на батьківщину.

Дід розповідає, що коли Слов'янськ захопили російські диверсанти, партизани проникли в ополчення. Вони були вхожі в кабінети Стрєлкова і "народного мера" Пономарьова.

- Ми заїжджали на двох машинах. На Великдень їхали вітати Пономарьова, ікона у нас була велика, ми спеціально придбали. Два пости проїхали, а на повороті на Мирний один ополченець з переляку почав стріляти з автомата вгору, а потім мало не по машині й істерично кричати: "Стояти". Ми у відповідь: "Куди ти стріляєш, ми їдемо Пономаря вітати". Підійшов їхній командир, зав'язалася розмов, і ми поїхали далі. Не було у нас ніяких документів ДНРівських, просто зненацька йшли, - посміхаючись, ділиться Дід подвигами.

В усіх поїздках вірними супутницями Приймачука були його Нива і пара гранат у кишенях. Здаватися він не збирався.

- Коли їздили в Слов'янськ, було дві гранати. Для самознищення. В полон я не збирався здаватися, ну і була фінка, звісно, у шкарпетці, - додає він.

Групі Лісника довірили операцію з викрадення Пономарьова. Впроваджені в ополчення партизани обіцяли "народному меру" зелену дорогу на Москву і можливість вивезти награбоване.

- Ми повинні були викрасти Пономарьова. Розроблялася операція з його вивезення. Наш чоловік передавав йому привіт від Путіна, заходив у кабінет, той схоплювався, кричав: "Слава Путіну". Ми обіцяли йому з усіма награбованими ресурсами вивезти в Москву, а по дорозі нас мали перехопити СБУшники. Але він чи з перепою, чи обколотий, обмовився комусь і наступного дня його заарештували, - згадує Сергій Іванович.

На рахунку групи затримання заступника начальника Слов'янської міліції Олександра Беляніна, котрий здав міськвідділ бойовикам. Його взяли з золотом і значною сумою по дорозі до коханки.

- Він виїхав зі Слов'янська, місто було окуповане. Вважав, що вже вхопив Бога за бороду, - Приймачук знав його особисто, тому і брав участь у затриманні. - Виїхав на хорошій машині, з великою сумою грошей, з золотом. Виїхав до своєї коханки, яка в нього тут була у Святогірську. Взяли дуже чітко, без стрілянини і побиття.

Щоправда, згодом Беляніна відпустили з-під варти. Він навіть проходив як свідок у харківському суді по справі Штепи, але зрештою втік до Криму.

Знає Дід і як залишав Стрілок Слов'янськ. Відходили "стрілковці" не однієї і не двома колонами, як стверджували.

- Ніяких днів не було, все вирішувалося за кілька годин. Ми дізналися буквально ввечері, що планується відхід. Але для того, щоб встановити – це пастка чи дійсно йдуть (достовірно ніхто не знав), ми, звичайно, проникли в Слов'янськ. Десь о першій ночі ми зайшли. Там була проведена операція зі звільнення заручників. Можливо, житель Слов'янська відгукнеться, якого я просив, щоб він їх на своєму транспорті відвіз на українську територію. Спочатку він відмовлявся, казав, що бензину нема, а коли зрозумів, що ми свої, не сепаратисти, погодився переправити хлопців.

"Стрілківці" йшли рано-вранці. Їх було три колони. Одна пішла взагалі через Біленьке, це південна околиця Слов'янська. Друга колона пішла по основній дорозі, там, де прийняли бій. Третя колона пішла з боку Рай-Олександрівки.

По якій дорозі виїжджав російський ГРУшник, невідомо навіть через рік. З ним їхали тільки близькі бойовики. Решту навіть не попередили про звільнення і залишили на забій.

- Коли відходив Стрєлков, він не попереджав своїх "драпокурів". Більш того, вже був полудень, і раптом з району цегельного заводу почали бити міномети по селищу Цілинному. Це ті непопереджені обкурені почали стріляти. Спалили 16 будинків. За весь час бойових дій у Слов'янську стільки не постраждало, - каже партизан.

Стрілок пішов, але залишив українцям не тільки коробки зі зброєю, які показували по всіх телеканалах.

Через кілька годин після відходу бойовиків у Слов'янську знайшли мільйон доларів і кілька кілограмів золота, розповідає Дід. Про це було відомо одиницям.

- За нашими розвідданими, в банку Росія було понад 3 мільйони грошей, щось під мільйон доларів і три кілограми золота. І вони це все кинули. Ми доповіли керівництву і біля банку відразу поставили охорону, - Сергій Іванович вперше через рік після звільнення Слов'янська ділиться цим.

Можливо, гроші й золото були відкупними за відхід живими з міста. Адже колону на порожній трасі так ніхто і не чіпав. Невідомо. "Золото Стрілка" – одна з таємниць цієї неоголошеної війни. Але Сергія Івановича більше хвилює інше – доля земляків, про яких давно нічого не чути.

- За нашими підрахунками, десь 2.500 жителів Слов'янська не враховані. Де вони, ми не знаємо. Або виїхали в Росію і там живуть, або знаходяться в "ДНР", або в числі зниклих безвісти, або в числі закопаних, - каже Дід.

Після звільнення цієї частини Донбасу Приймачука повернули на посаду директора національного парку Святі гори. Він, Почесний житель Святогірська, обіймав цю посаду до обрання Януковича президентом України. При Януковичі Приймачука звільнили і поставили "якогось родича Баті".

А група Лісника продовжує партизанити...

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Останні новини

ТОП-3 блога

Фото

ВІДЕО

Читайте на НВ style

Статті ТОП-10

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: