11 грудня 2016, неділя

Журналіст Юлія Мостова називає головні проблеми перших осіб держави

коментувати
Журналіст Юлія Мостова називає головні проблеми перших осіб держави
Зірка української політичної журналістики і головред тижневика Дзеркало тижня розповідає, чому закінчується ера олігархів і чому хороший бізнесмен не може бути хорошим президентом

У кабінеті Юлії Мостової, головного редактора вітчизняного тижневика Дзеркало тижня й авторитетного аналітика, погляд відразу притягує картина біля входу. На ній зображений синій птах щастя з несподіваним і непомірно великим червоним вим'ям.

“Багато доять і потріпали,— пояснює Мостова.— Висить як нагадування, що зі щастям так не можна".

Як можна зі щастям, національним і особистим, Мостова розповідає НВ за кілька годин і одну пачку сигарет.

П'ять запитань Юлії Мостовій

Ваше найбільше досягнення?

Я щаслива людина. Люблю свою справу. Кохаю свого чоловіка. Мене кохають. Живі мої батьки. У нас класні діти. І вся ця сукупність є щастям.

Ваш найбільший провал?

Я поганий бізнесмен. Ми завжди заробляли гроші, щоб випускати газету, а не випускали газету, щоб заробляти гроші. Я не змогла знайти компроміс між зароблянням і Справою з великої літери. І через це страждають люди, які працюють в Дзеркалі тижня. Вони висококласні фахівці на дуже маленьких зарплатах.

На чому ви пересуваєтеся містом?

Дев'ять років я їздила містом на Chevrolet Lacetti. Ось буквально на травневі свята ми її продали. І тепер це Toyota RAV4.

Остання прочитана книга, яка справила враження?

Я дуже люблю Людмилу Улицьку. Її книга Медея і її діти — просто приголомшлива історія. Я про це говорила ще з 1991 року. Крим не український і Крим не російський. Крим — татарський.

Кому б ви не подали руки?

Багато кому. Я це вмію робити.

 

  
 

 

Як політичний журналіст, вона — ровесник української державності, фігура помітна і впливова, а засноване нею Дзеркало тижня всі ці роки зберігає амплуа неангажованого видання для людей, що мислять.

Вже два десятиліття статті Мостової читають всі без винятку політики у владі, опозиція і олігархи, боячись пропустити те, що вона напише про них самих або їхніх головних конкурентів. Причому нерідко ці тексти стають предметом емоційних дебатів, образ і одкровень — як в урядовому трикутнику, так і в суспільстві.

Жестом запрошуючи мене сідати, Мостова запалює цигарку і занурюється в розмову.

Новітня історія України — це низка виниклих та втрачених шансів. Проголошення незалежності, обрання Леоніда Кучми на другий термін, коли він задекларував різкий розворот у бік ЄС, але виник касетний скандал; власне касетний скандал; Майдан 2004 року, революція гідності, обрання Петра Порошенка — все це втрачені шанси. Навіть обрання президентом Віктора Януковича було шансом, бо, як я собі уявляю, немає особливої різниці в якості усіх п'яти президентів, але в оточенні Януковича були люди, які хотіли використати цей шанс зокрема й для країни.

Аналіз причин виникнення і втрати шансів оголив би відповідальність не тільки політикуму, але і суспільства. Але навіщо аналіз? Ми просто любимо вухами, а потім розплачуємося хребтом.

Пасіонарність і жага якісних змін малої частини українського суспільства поки що не може зрівнятися за вагою із загальною байдужістю. Ми зациклені на тому, що є в нашому подвір'ї, і нам абсолютно все одно, якими ми здаємося всі разом. Порівняйте українське село з австрійським. Нехай навіть хати підмазані та прибрані подвір'я — у австрійців є єдиний стиль, а у нас — хто на що здатний. Наші різноманітні огорожі — символ нашої роз'єднаності. Століттями над нами була чужа влада, а своєї держави не було. Це навчило не довіряти незнайомим людям, не об'єднуватися заради спільної мети. Звідси і тотальне кумівство в політиці (так безпечно), і складнощі з побудовою громадянського суспільства.

Тривала відсутність державності накладалася на багату землю, яка могла прогодувати сім'ю. Не потрібно будувати греблі, перевертати каміння, ні з ким об'єднуватися, щоб вижити. Ти сам можеш все зробити зі своєю сім'єю. З наслідками цього ми зараз стикаємося.

Ера олігархів в Україні закінчується через зношування засобів виробництва, на яких вони збудували свій капітал. Хто прийде після них — велике питання, яке ніхто не поспішає собі ставити. А відповідь потрібна швидко, бо олігархи — не тільки корупція і монополія. Це мільйони робочих місць, дотація найрейтинговіших ЗМІ; практично всього спорту. Також це благодійні внески в медицину, фінансування провідних політичних партій, величезні групи людей різних професій, які реалізують олігархічні проекти або обслуговують їхнє виробництво. Проблема українського олігархату в тому, що, образно кажучи, якщо разом відстригти голову, то розвалиться й усе тіло. Я не знаю, як з цим бути, але не бачу серйозної дискусії щодо пошуку відповіді.

Що реформував Порошенко, коли був міністром економіки?

Підступність Путіна в тому, що він вдарив у момент зміни еліт, коли попередні вже не адекватні змінам країни, а майбутні — ще не адекватні. Повільно, але йдуть люди, які прийшли в політику з бізнесу 90‑х. Вони сформувалися в особливій моралі, де треба було рвати, гризти і ходити по трупах. Вони аморальні не тому, що багаті. Вони багаті, тому що аморальні. Їхня нездатність керувати державою з нинішніми викликами очевидна. А ми котрі вибори поспіль віримо, що вовки можуть стати пастухами.

Люди, які прийдуть їм на зміну, поки не в змозі впоратися з викликами. Вони вже читають The Economist [авторитетний британський журнал] і бачили вітрини європейських демократій. Але вони ще не розуміють, як працює державна машина. Теорія і практика — різні речі. Політик — така само професія, як лікар. Оперувати може фахівець, а не просто хороша людина. Необхідно в стислі терміни створювати школи кадрів, проходити інтелектуальне змужніння, протистояти спокусам. Утім, і перше, і друге ріднить спільна національна хвороба — тотальна, патологічна самовпевненість.

Шапкозакидництво притаманне, практично, кожному з кандидатів на вищі посади. Хтось приходив з планом хоча б на перші 100 днів? Це хвороба кожного кандидата в прем'єри і президенти, який приходить до влади. Від такої самовпевненості страждає і нинішній прем'єр Володимир Гройсман. Він не стратег — це очевидно. Він може бути впертий у певних напрямках. Йому ще доведеться зрозуміти, де він може зайняти позицію і впертися. Перебуваючи у званні максимум майора, він намагається командувати всіма арміями. Коли він обговорював зі своїм оточенням питання підвищення тарифів, то прекрасно знав, що не можна це робити так, як пропонує МВФ, але для цього треба було запропонувати альтернативу, яким чином заробляти гроші й обслуговувати борг. Потенційно Гройсман здатний на слово, але йому бракує досвіду і "вертолітного" погляду.

"Комірна книга" Партії регіонів — знакова історія нашої політичної культури. Замість того, щоб розібратися, що ця історія не про вчора, а метастази поширюються і на сьогодні, всі розбираються "з‑за якого паркану і кому це прилетіло" — кому вигідно. Зараз важливо не сліпо вірити НАБУ [Національне антикорупційне бюро України], а дати йому шанс. Для голови НАБУ Артема Ситника — це справа репутації. Для країни — можливість пролікувати корупційну коросту.


В ОППОЗИЦИИ К ВЛАСТИ: Юлия Мостовая замужем за Анатолием Гриценко, лидером партии Гражданская позиция
В ОПОЗИЦІЇ ДО ВЛАДИ: Юлія Мостова одружена з Анатолієм Гриценком, лідером партії Громадянська позиція


Проблема і в тому, що ми живемо в стані тривалого політичного склерозу. Кожен політичний струс викликає до життя новий пласт автономних політичних аналітиків і читачів. Їм здається, що політичне життя в країні почалося з моменту їх зацікавленості нею. Наприклад, для молодих людей Юлія Тимошенко в 2004 році була незаперечним авторитетом, бо вони ніколи не чули про ЄЕСУ [Єдині енергетичні системи України], а справа Лазаренка — це взагалі палеозой.

Людям, які прийшли після революції гідності, здавалося, що Ігор Коломойський — це реальний патріот і рятівник країни. Вони й чути не хотіли про те, що за гроші, виведені ним з країни, можна було переозброїти всю українську армію. Згадайте хоч якісь реформи міністра економіки Арсенія Яценюка? Але прем'єрство йому вручили свідомо після осінніх виборів. Що реформував Петро Порошенко, коли був міністром економіки? Або що йому не дали реформувати, а він хотів? Немає відповіді на ці питання. Але ж він не на грейдері 1 грудня 2013 року матеріалізувався. Що було до того? Що він робив? Він вибудовував Рошен або був лише політичним лобістом цього бізнесу? Може бути, В'ячеслава Москалевського [гендиректора корпорації Рошен] потрібно було обрати чи призначити прем'єром? То чому ми зараз очікуємо від усіх цих людей реформаторства і самопожертви? Вони непогані майстри розмовного жанру.

На цьому етапі хороший політичний лідер не може бути хорошим бізнесменом, але має бути хорошим менеджером. Бізнес орієнтований на отримання постійної особистої вигоди, політика — на суспільне служіння. Влада має дослухатися до бізнесу, але не бути ним.

Хороша політична влада від поганої відрізняється тим, що вона робить добрі справи для людей, яких не знає особисто. А погана — тільки для тих, кого особисто знає. Взагалі, всі люди діляться на два типи: тих, хто любить отримувати подарунки, і тих, хто любить їх дарувати. До влади мають іти другі.

Сьогодні країна потребує зовсім не завзятих підходів до реформ. Не підходів МВФ чи польських — Польща робила свої реформи геть за інших обставин. У нас вже немає ні часу, ні того стану, з якого вони починали. Немає тієї допомоги від ЄС, і ніколи не буде. Країни Європи, навіть якщо захочуть, не зможуть нам її надати.

Тому нам вже сьогодні потрібна своя бізнес-модель розвитку. Без неї ми постійно стаємо заручниками вимог МВФ, інших міжнародних структур і не в змозі запропонувати їм своїх варіантів. Ми могли б вже давно визначити ті точки зростання, де наша продукція конкурентоспроможна на світових ринках, де ми можемо заробляти, де держава може захистити виробника.

Найбільша проблема України зараз — навіть не корупція, а професійна деградація. Скрізь. Від спецслужб і медицини до освіти, держуправління і журналістики. Якщо ми хочемо жити, а не виживати, важливо починати з якості людського матеріалу. А це реформа всіх рівнів освіти, коли людина робить правильний вибір спеціальності, із задоволенням вчиться й із задоволенням працює. На жаль, МВФ це не вписує в меморандум.

Коли людина робить свою справу, вона, по‑перше, максимально ефективна. По-друге, вона позитивна й щаслива. По-третє, вона може бути корумпована лише з докладанням колосальних зусиль. Бо немає сенсу міняти щастя самореалізації на виразку від страху викриття. Тобто професійне тестування дітей, яке зможе допомогти зорієнтувати їх не туди, куди батьки захотіли, а туди, куди веде їх талант, вже рятує суспільство. Уявіть собі, якщо б цей чинник був урахований. Скільки б ми отримали ефективних і щасливих людей!

 

 

Матеріал опублікований в НВ №21 від 10 червня 2016 року

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Останні новини

ТОП-3 блога

Фото

ВІДЕО

Читайте на НВ style

Статті ТОП-10

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: