9 грудня 2016, п'ятниця

Загублені люди. Як повертають окуповані території та довіру їх мешканців Грузія та Молдова

коментувати
Кордон на замку. Грузинам заборонено перетинати лінію, за якою лишилася після війни 2008 року Південна Осетія

Кордон на замку. Грузинам заборонено перетинати лінію, за якою лишилася після війни 2008 року Південна Осетія

Одна за одною, три пострадянські держави – Україна, Грузія та Молдова – постали перед проблемою повернути тимчасово втрачені території – фізично і морально. Всі три пішли різними шляхами

За інформацією соціологічного дослідження групи Рейтинг, яке проводили в листопаді 2015 року, майже 80% українців хотіли б бачити окуповані території Донецької і Луганської областей у складі України. Лише 7% обрали варіант, за яким «республіки» мають стати частиною Росії або незалежними країнами. Однак у державі політика «повернення» поки що не розроблена, як і не представлена стратегія інформаційного впливу на окуповані території.

Грузія, аби привабити окуповані території, продумала систему доступної медицини й вищої освіти. Молдова намагається зацікавити жителів Придністров’я безвізовим режимом з Європою. Україна – продовжує виплачувати пенсії і надавати комунальні послуги. Що роблять і можуть зробити ці країни, щоб бути принадливими для тимчасово «несвоїх».

Некаталонський сценарій

Торік у середині серпня Барселона перемогла Севілью у матчі за Суперкубок УЄФА. Грали на тбіліському стадіоні. Тоді на грузинській Динамо-арені російська мова лунала не рідше, аніж грузинська. Грузинський журналіст Таріель Цецхладзе розповідає, що мешканці Південної Осетії, яку грузини за часів Саакашвілі визнали територією, окупованої Росією, можуть безперешкодно приїхати на будь-який захід, що відбувається на території, підконтрольній Тбілісі. Так було і з матчем Барселона – Севілья. Відстань між грузинською столицею і найближчим містом Південної Осетії, Ахалгорі, автомобілем можна подолати трохи більше ніж за годину. Це співмірно зі шляхом, який відділяє східний форпост, підконтрольний Україні, Маріуполь, від самопроголошеної ДНР. «У тих, хто приїжджає з окупованих територій, можуть виникнути проблеми вдома. Їхні органи, які виконують функції МВС чи КДБ, почнуть перевірки. Цих людей можуть сприймати як ворогів», – зазначає Цецхладзе.

Грузинам відвідувати окуповану територію заборонено законом. Не можна туди їздити і журналістам. Іноземцям перетин кордону з невизнаними республіками загрожує депортацією або позбавленням свободи. Натомість Тбілісі намагається бути максимально привабливим для тих, хто залишився по той бік штрих-пунктирної лінії на мапі. 2% грузинського бюджету витрачають на допомогу переселенцям із окупованих територій. Мешканці Південної Осетії можуть безкоштовно лікуватись у грузинських лікарнях і здобувати освіту в грузинських вишах за умови знання грузинської мови. Переселенці, які залишаються в Грузії, щомісяця отримують державну підтримку, яка, однак, майже вшестеро менша від мінімальних доходів громадян цієї країни.

Усі, хто бажає покинути окуповані території, можуть отримати житло у містечку, що розташоване неподалік Тбілісі. Через кілька місяців після закінчення грузинсько-російської війни 2008 року грузинська влада розбудувала там інфраструктуру з гіпсокартонових будинків, кількох шкіл та лікарні. Деякі родини за вісім років так нікуди і не змогли переїхати. Переселенці можуть їздити додому, бо мають спеціальні картки, отримати які «звичайні» грузини не можуть.

Якщо переселенці з Південної Осетії інколи скаржаться на якість житла й недостатню фінансову допомогу, то за 15 років до цього ті, хто покинув Абхазію, не отримали від держави майже нічого. IT-менеджер Іраклі Карая, який півроку пропрацював у грузинському Міністерстві у справах біженців, з охопленої війною Абхазії переїхав у семирічному віці. Він – етнічний мегрел. Мегрелія – найближчий до Абхазії регіон, тому, за словами переселенця, абхазці не ставились до мегрелів так вороже, як до грузинів.

«Після переїзду до Тбілісі держава нам нічим не допомагала. Вона і не могла в умовах війни нічого нам запропонувати. Люди самовільно заходили в готелі та порожні будинки», – розповідає Карая. Після переїзду його родина зустріла не дуже гостинне ставлення з боку місцевих мешканців. З часом воно стало менш помітним, але повністю не зникло.

Карая переказує кілька варіантів повернення окупованих територій Південної Осетії та Абхазії Грузії. Перший – зміна позиції Грузії на проросійську, що вичерпає саму природу конфлікту, але призведе до втрати державності. Другий, який найбільше подобається йому самому, – тривалий економічний розвиток, що може зацікавити мешканців окупованих територій. Ну і ще один – визнання окупованих територій незалежними державами та повернення всіх переселенців до своїх домівок. Сам Карая сподівається, що саме переселенці стануть тою політичною силою, яка сприятиме зближенню осетинів й абхазців з грузинами.

За Кучурганом

Кордон із Придністров’ям мало чим відрізняється від польсько-українського, або білорусько-українського чи будь-якого іншого. Встановлено суворі обмеження щодо перевезення цигарок та алкоголю. Судячи з перевірки машини на шляху до Придністров’я і дорогою назад, до Тирасполя везуть саме сигарети, а в Україну – вино. Неподалік кордону стоїть дерев’яна будка, обшита білим пластиком. У ній потрібно оформити «Зелену картку». Прикордонники пророкують великий штраф і конфлікти із придністровською міліцією у разі ігнорування їхньої пропозиції оформити проїзний документ. Процес оформлення «Зеленої картки», заповнення міграційної картки, перевірки машини та документів, щоб поставити один червоний штамп «Кучурган», триває понад дві години.

«Це вам пощастило, що черги немає», – каже прикордонник, на обличчі якого написана вся важливість його місії. У цей момент чоловік з українського боку переходить кордон пішки. Він відчиняє білу металеву фіртку, місцями з полущеною фарбою, і потрапляє з українського світу у придністровський. Цей чоловік не підходив до прикордонників і не заповнював жодних паперів. Прикордонник на прощання виправдовується: «Та це ж місцевий».

«Так люди і виживають, подорожуючи через кордони. У нас тут у багатьох російські, українські й молдовські паспорти є», – розповідає продавчиня в тираспольському універмазі. Ціни в ньому вказані у двох валютах: придністровський рубль і долар. «Курс рубля до гривні може зранку бути одним, вдень – іншим, а ввечері – ще третім», – пояснює продавчиня. І додає: «Ви багато грошей одразу не міняйте, а ще ліпше в доларах розплачуйтесь. Добре і вам, і мені». За даними «служби статистики» ПМР, кількість населення так званої республіки з 2000 по 2013 рік зменшилась на 46.180 людей. Сьогодні там проживає 505 тисяч мешканців. Більшість мігрантів їде до Росії, на другому за популярністю місці – Україна та Румунія.


Тирасполь. 2014 год. День России
Тирасполь. 2014 год. День России


«Зараз всі [мешканці ПМР] почали отримувати молдовські закордонні паспорти, щоб можна було без перешкод виїхати на заробітки в Європейський Союз», – розповідає молдовська журналістка Галіна Гараба. Хоча, за її словами, раніше не було особливих проблем, щоб потрапити до Європейського Союзу. Гараба має паспорти обидвох країн. За інформацією молдовського відділу Громадянства й обліку громадян, на початку минулого року 74 тисячі мешканців Придністров’я отримали молдовські біометричні паспорти. Це при тому, що безвізовий режим не дає права на роботу – для цього треба отримувати національну візу. Єдиний шлях – виїхати до ЄС і нелегально там працювати. Румунський паспорт, навпаки, дозволяє робити це цілком законно.

Робота у Європейському Союзі й біометричні паспорти опосередковано стали основою неіснуючої молдовської політики «привабливості» для Придністров’я. Експерт українського Інституту світової політики та спеціаліст з молдовської політики Леонід Літра впевнений, що Молдова має робити більше для реінтеграції Придністров’я. Але той факт, що 300 тисяч мешканців Придністров’я відновили молдавське громадянство і близько 100 тисяч з них отримали біометричні паспорти, на його думку, – вже позитивний показник. «Якщо країна покаже, що стала сильнішою і йде шляхом економічного розвитку, то в певний момент почнеться й реінтеграція. Якщо б Молдова була сильнішою, то Придністров’я б по-іншому на неї дивилось», – розповідає експерт. На думку Літри, у Росії вже надто багато повністю дотаційних територій, які потрібно спонсорувати: Абхазія, Південна Осетія, Придністров’я, а тепер ще і Крим та Східна Україна.   

Зовсім іншої думки – експерт Інституту демократичних та соціальних ініціатив Viitorul (Кишинів) Маріан Чепой: він не певен, що Молдова хоч щось робить, щоб реінтегрувати мешканців Придністров’я. «Молдова фактично відмовилась від свої громадян на Лівобережжі Дністра. Нема плану з реінтеграції втрачених територій. Ніхто навіть не знає, до кого звертатись у Кишиневі тим, кого переслідують у Придністров’ї. Питання боротьби проти корупції і незалежного правосуддя в Молдові сьогодні актуальніше, аніж вирішення Придністровської проблеми», - каже експерт.

Пенсіями і теплом

Загалом експерти погоджуються: Молдова – приклад того, як Україні робити не варто. «Україна не надто приваблива для окупованих територій на сході. Достатньо лише згадати, що було з українською економікою останні кілька років»,  – зазначає Літра.

На відновлення Донбасу українська влада й іноземні інвестори готові виділити мільярди гривень. Щоправда, поки що ці гроші є тільки на папері або в зверненнях президента Петра Порошенка до українців. Коли окуповані території звільнять – невідомо, тому гроші можуть «висіти» в повітрі ще довго.

Зараз чи не єдина державна допомога від України мешканцям окупованих територій – пенсійні виплати та постачання газу. При цьому отримати українські пенсії можна тільки на території, підконтрольній Україні. У більшості випадків це унеможливлює отримання «республіканської» пенсії, яку виплачують вже в рублях і обіцяють дорівняти до російської.

Мешканка Харцизька Валентина – одна з тих, хто регулярно їздить до Маріуполя, щоб отримати українську пенсію. У 2004 році вона підтримувала Помаранчеву революцію, а десять років потому, в 2014-му, – Революцію гідності. Окупаційна влада Валентині так само ненависна, як і колишній режим Януковича. Однак і на Україну вона ображається, бо відчуває себе покинутою. «Це через Україну в моїй оселі холодно», – каже пенсіонерка з Харцизька, хоч і зізнається, що за комунальні послуги вона сплачує «республіці».

Почуття, що Україна її покинула, не залишає і Тетяну (ім'я вигадане на прохання героїні), мешканку Горлівки, яка викладає українську мову в одному із навчальних закладів. Вона досі викладає українську, хоч, за її словами, кількість годин зменшили до стількох, скільки було в радянські часи. Під час потужних обстрілів Горлівки торік улітку Тетяна з двома дітьми виїхала на підконтрольну Україні територію. Пробула там тільки три місяці. «У мене там дім, робота. А кому я потрібна в Україні?» - жаліється. Вона розповідає, що має проукраїнські погляди. Переймається майбутнім своїх дітей, які не зможуть здобути вищої освіти в Україні зі шкільним дипломом невизнаної республіки.

Викладач-політолог із Донецька Сергій Стуканов вважає, що саме робота з молоддю має бути однією з головних ідей стратегії України щодо окупованих територій. «Треба робити все, щоб зацікавити молодь переїхати на територію, підконтрольну Україні. Поки їм ще не «промили» остаточно мозок, бо скоро може бути пізно», - каже політолог.



Україна поки що програє боротьбу за уми людей на окупованих територіях. Вже півтора року триває процес відновлення збитої телевишки на горі Карачун. Роботу планують закінчити тільки наприкінці 2016 року. Це теж по-своєму натякає на нерозуміння важливості діалогу з людьми за межами фронту та відсутність хоч якоїсь стратегії боротьби за їхні погляди. Із двох сценаріїв – молдовського, коли використовують ситуативну політику щодо окупованих територій, і грузинського, коли після війни в Південній Осетії почала вимальовуватись якась державна стратегія – Україна обрала не останній. 

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Останні новини

ТОП-3 блога

Фото

ВІДЕО

Читайте на НВ style

Статті ТОП-10

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: