8 грудня 2016, четвер

"Він проста й дуже зайнята людина". Український режисер-документаліст розповів про роботу зі Стівеном Спілбергом

коментувати
За чашкою кави знаменитий український режисер-документаліст лає кінематографічну шароварщину та згадує, як працював зі Стівеном Спілбергом

З режисером-документалістом Сергієм Буковським ми домовляємося пообідати в ресторані Будинку кіно на вулиці Саксаганського в Києві. "Я рідко ходжу до ресторанів, а у дворі Будинку кіно можна без проблем припаркуватися, ось такий привілей у режисерів", — з усмішкою пояснює він свій вибір, коли ми зустрічаємося біля входу до легендарної будівлі.

Саме тут на початку 80‑х вітчизняні кінематографісти і кияни, які мали корисні знайомства, дивилися артхаусне кіно, зняте по той бік залізної завіси. Відтоді багато змінилося — але не ресторан, що розташований усередині будівлі. Схоже, гірлянди і ліхтарики, розвішані напередодні зустрічі 1985 року, ніхто так і не зняв, а вічні Modern Talking вже четвертий десяток років заважають клієнтам закладу почути один одного.

Не змовляючись, ми виходимо на вулицю і сідаємо на терасі ресторану Яблуко — найближчого до Будинку кіно закладу.

Буковський — найвідоміший режисер неігрового кіно в Україні. На його рахунку не тільки престижна національна премія імені Тараса Шевченка, статус заслуженого діяча культури, але й гран-прі міжнародних кінофестивалів у Німеччині, Швейцарії, Угорщини, Польщі. А його фільм Назви своє ім'я про Голокост в Україні культовий режисер Стівен Спілберг, який став головним продюсером цієї кінокартини, вважає одним із найкращих документальних фільмів про єврейську трагедію часів Другої світової війни. Спілберг приїжджав на прем'єрний показ кінострічки в Києві.

Багато хто запитує, як це — працювати зі Спілбергом. Можу лише сказати, що він проста та дуже зайнята людина, живе в літаках. Однак саме він став на захист моєї версії фільму, яку інші учасники проекту вважали занадто затягнутою, — каже Буковський.

Він запалює цигарку та згадує, що присутність Спілберга на прем'єрі фільму в Жовтневому палаці викликала небувалий ажіотаж. Її відвідав навіть чинний тоді президент України Віктор Ющенко. А ледь закінчився фільм, глядачі вишикувалися в довгу чергу — фотографуватися зі Спілбергом.

З усіма своїми титулами Буковський виглядає незвично скромною людиною. Він тихо говорить, явно збентежений, позуючи фотографу, і уникає дивитися в об'єктив. Щоб не переривати розмову, ми швидко замовляємо каву і салати — "Цезар" для мене й олів'є для нього.

Буковський походить із мистецької родини: його батько — театральний режисер, а мати — актриса. Тому прихід до професії він називає вибором без вибору. "До армії йти не хотілося, Інститут імені Карпенка-Карого був майже родинним, а в рік закінчення школи на режисерський факультет набирали тільки документалістів", — пояснює він свою спеціалізацію.

За тих часів студії документального кіно називали "пропагандистськими відділами ЦК партії", а їхню продукцію — "паркет-фільмом" через велику кількість хроніки офіційних засідань, згадує Буковський. Він зазначає, що пропаганда витіснила з кінематографа тих часів побутопис, тому будь-який кадр про те, як жили радянські українці в 70-80‑ті роки, сьогодні на вагу золота.

Відсутність потреби в славі та визнанні, незвичайну для режисера, Буковський також успадкував із радянських часів. "Ми робили фільми "на поличку", чимало за радянських часів не можна було показувати. Зняти фільм і не отримати овації для режисера-документаліста — норма", — розповідає він.

Тоді ж виробилася особлива езопова мова радянського документального кіно, що збереглася донині. "Ми знімали складне кіно з подвійним дном, через образи передавали приховані сенси", — згадує Буковський.

Сьогодні й на Заході, й в Україні документальне кіно вважають елітним продуктом. За словами режисера, аудиторія таких фільмів у всьому світі невелика: в Україні — 1-2% усіх глядачів, у Франції — 2-3%. Але є й винятки — дев'ятисерійний фільм ВійнаУкраїнський рахунок, знятий Буковським для каналу 1+1 на початку 2000‑х. Цю стрічку про українців, які воювали у Другій світовій війні, подивилася рекордна для документального кіно кількість телеглядачів.

— Ми вперше зняли фільм про людей по різні боки фронту, зовсім не про героїв, війна в ньому непарадна.

Фільм відкрив трагічний бік багатьох подій, які раніше розглядали тільки як тріумф звитяги, наприклад реальну історію оборони Севастополя. В історії дивізії СС Галичина Буковського вразив її склад — ліцеїсти, люди з вищою освітою. Він показав, що вони, вирослі в Австро-Угорщині, бачили в радянській владі абсолютного ворога.


Работу над фильмом Океан Ельзи.Backstage Сергей Буковский считает интересной. Но в том, что фильм выйдет в прокат, сомневается
Роботу над фільмом Океан Ельзи. Backstage Сергій Буковський вважає цікавою. Але в тому, що фільм вийде у прокат, сумнівається


Знімати життя пересічних людей у декораціях великої історії — лейтмотив робіт Буковського. У фільмі Україна. Точка відліку, знятому за розповідями свідків здобуття країною незалежності, режисерові особливо дорогий випадковий кадр хроніки з маленьким хлопчиком, який тримає на мітингу в 1991 році прапор України.

— У нього виразне радісне обличчя, але де він перебуває та що відбувається навколо, він не розуміє — це збірний портрет більшості з нас у ті роки.

— Знімаючи цей фільм, ви не замислювалися, чим може обернутися легко здобута незалежність? — запитую я.

— У такому кривавому варіанті — ніколи, — зізнається Буковський.

— Сьогодні, після Майдану та під час війни, українське документальне кіно отримало стимул до розвитку? — перериваю я тривале мовчання.

— Я б не ризикнув так говорити, — обережно висловлюється Буковський.— Адже ми нічого, крім Майдану та військової кінохроніки, поки не зняли. Нічого не знаємо про людей, які повернулися з арени історичних подій до звичайного життя, адже там починається справжня драма. Знімати кіно про пересічну людину, зрозуміти, хто твій герой, — дуже складно, потрібна хороша література та хороша драматургія.

Найвдалішою хронікою про Майдан Буковський називає фільм Все палає, знятий трьома його колегами Олександром Течинським, Олексієм Солодуновим і Дмитром Стойковим.

— Ключовий епізод фільму — це літній чоловік, який плаче, обіймаючи поваленого з постаменту Леніна. Це момент, коли руйнується його особиста історія.

Таких історій режисерові в сучасній українській документалістиці бракує. "Я прочитав останнім часом близько 50 заявок на зйомки документального кіно, — розповідає він.— Мене це нажахало: лише дві-три варті уваги. Решта — знову про український прапор, герб, вишиванки, Небесну сотню, царство їм небесне, — все дуже кон'юнктурне".

Близько року тому Буковський закінчив зйомки фільму Океан Ельзи. Backstage — про те, як живе день за днем найпопулярніша українська група. Він щиро радий, що після багатьох років історичного документального кіно нарешті повернувся до сучасних людей, зайнятих концертами, репетиціями та гастролями.

Буковський каже, що кіно вийшло споглядальне, в ньому багато власне лідера гурту Святослава Вакарчука. "Він не тільки талановитий музикант, але і дуже вимогливий менеджер, — ділиться своїми спостереженнями Буковський.— Такі якості вкрай рідко поєднуються в одній людині".

Кінематографістам навіть вдалося зафіксувати народження нової пісні — фронтмен награвав її мелодію між репетиціями. За кілька місяців пісня вийшла у світ, а от фільм Буковського широкому глядачеві недоступний. "Його не затвердив головний герой фільму", — пояснює режисер. І без тіні розчарування продовжує: "Як будь-яка складна і талановита людина, Вакарчук болісно ставиться до свого образу на екрані".

Я питаю про етичну сторону документалістики, адже камера може спостерігати за людиною і тоді, коли вона зовсім того не бажає.

— Все документальне кіно, за великим рахунком, неетичне, — погоджується режисер, замовляючи ще одну чашку кави. Помітно, що ця тема хвилює і його. — Ти завжди сам встановлюєш межі зйомки, щоб не принижувати гідність людини. Адже все залежить від контексту, монтажу, склеювання. Людину в кадрі легко зробити й генієм, й ідіотом.

Ми розмовляємо близько двох годин, і Буковський зізнається, що йому час йти — вдома чекає улюблений пес, якого треба погодувати.

Наостанок я питаю режисера про те, що б йому хотілося зняти незалежно від замовлень, актуальності та можливостей.

— Я дуже хотів би зробити фільм про чорнобильську зону. Не про катастрофу зі з'ясуваннями, що там сталося і хто винен, а про Чорнобиль-заповідник. Про те, що відбувається з природою сьогодні, як за 30 років природа перемагає людську дурість, — пожвавлюється режисер, але сам себе обриває: такі фільми вимагають багаторічної роботи та справді великих бюджетів.

Ми прощаємося у Будинку кіно, де й зустрілися. Привітно потиснувши мені руку, Буковський швидким кроком зникає у дворі.

.

5 запитань Сергію Буковському:

— Яку подію у своєму житті ви вважаєте головною?

— Гадаю, вона ще попереду.

— Ваше улюблене місто?

— Нью-Йорк. Дуже затишне місто. Ним можна ходити пішки.

— На чому ви пересуваєтеся містом?

— Пішки і на машині, у мене Subaru Forester.

— Який ваш особистий місячний прожитковий мінімум?

— Я не лічив. Мої запити вкрай невеликі. Наші головні сімейні доходи йдуть на бензин і оплату газу, бо я живу в приватному будинку під Києвом.

— Чого ви прагнете в житті?

— Упіймати дуже велику рибу!

Матеріал опубліковано в НВ №36 від 2 жовтня 2015 року

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Останні новини

ТОП-3 блога

Фото

ВІДЕО

Читайте на НВ style

Статті ТОП-10

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: