30 квiтня 2017, неділя

Виграли битву, але програли війну. Гіркий урок Варшавської угоди

коментувати
 Петлюра і Ю. Пілсудський серед українських та польських військовиків
Фото: vox.com.ua

 Петлюра і Ю. Пілсудський серед українських та польських військовиків

Поки українці з поляками з’ясовували, чиї Галичина й Волинь, за Збручем збирався докупи Радянський Союз. Разом із більшою частиною України більшовики отримали величезні людські та природні ресурси

Не зумівши домовитися на рівних умовах, уряди УНР та Польщі виграли битву, але програли війну.

24 квітня 1920 року уряди Української Народної Республіки й Польської держави підписали у Варшаві угоду. Наступ Червоної армії змусив їх поспішати.

Згідно з першою угодою, яку ще у травні 1919 року підписали представник УНР Борис Кудриновський та прем’єр-міністр Польщі Ігнатій Падеревський, Україна поступалась Галичиною та Волинню по ріку Стир. Як наслідок — Симон Петлюра припинив збройну підтримку Української Галицької Армії (УГА) у протистоянні з Польщею. Чортківська офензива УГА захлинулась, і в середині липня УГА перейшла Збруч, приєдналась до Дієвої армії та разом із нею включилась у бої з більшовиками.

Для офіцерів і бійців УГА не було секретом, кому вони завдячують утратою території Західноукраїнської Народної Республіки. У листопаді УГА підписала сепаратний мир із Добровольчою армією Денікіна. Петлюра залишився сам на сам із більшовицькою армією; УНР була практично розгромлена. 6 грудня Дієва армія вирушила у Перший зимовий похід, але врятувати ситуацію це вже не могло.


Юзеф Пілсудський Фото: wikiwand.com
Юзеф Пілсудський Фото: wikiwand.com


Тим часом переговори з поляками тривали. Українську сторону в жовтневому раунді представляла Дипломатична місія УНР, польську – група довірених осіб Юзефа Пілсудського. Українські дипломати отримали інструкції поступатися щонайбільше Холмщиною й Підляшшям. Та виявилось, що визнання Польщею української державності прямо залежить від того, чи поступиться УНР Східною Галичиною. Саме на цьому пункті перемовини застрягли й зрушились із мертвої точки лише наприкінці листопада, коли УГА перейшла до денікінців, а Паризька мирна конференція постановила провести у Східній Галичині плебісцит за 25 років. Пілсудському кортіло розіграти українську карту.

Поляки пригрозили УНР відновленням бойових дій і перекриттям транзиту через свою територію. Притиснутий до стіни голова місії УНР Андрій Лівицький був змушений, попри протести галичан, погодитись на кордон «по Збручі». Проте й це не задовольнило Польщу, і переговори знову застопорилися.

«Пригляньтесь лишень до всього уважніше – чи маємо якийсь інший вихід зі сліпого завулка, куди загнала нас доля? – коментував позицію УНР Симон Петлюра, який прагнув набути союзника та позбутись одного з фронтів. – Чи ми самотужки при нашім розбитті та безсиллі справді зможемо це зробити?». На відміну від ідейних соціалістів на зразок Володимира Винниченка, Петлюра, хоч і не був бездоганним, швидко вчився.

Польщу з Україною міг об’єднати спільний ворог – більшовизм. Для Пілсудського союз з УНР був початком утілення проекту антиросійського блоку взаємозалежних держав, у якому Польща мала бути регіональним гегемоном. Проте ні Петлюра, ні Пілсудський не врахували реакції галичан.

Помирити західних українців і поляків у той час було якщо можливо, то точно не територіальними поступками. Цей крок, виправданий для керівництва УНР, був зрадою в очах галицької частини  армії: «Петлюра продав нас полякам». Репутація Петлюри в очах галичан була зіпсована, й недобра пам’ять про голову Директорії зберігалася в народній пам’яті до 90-х років.


Семен Петлюра спілкується з польськими генералами Фото: Narodowe Archiwum Cyfrowe
Симон Петлюра спілкується з польськими генералами Фото: Narodowe Archiwum Cyfrowe


На початку квітня поляки запропонували власний проект договору, за яким Польща визнавала Директорію, але лише де-факто. Східна Галичина відходила Польщі, а українська сторона зобов’язувалась не підписувати жодних договорів, які б шкодили польським інтересам. До проекту угоди додавалась вимога: протягом чотирьох днів або прийняти, або відкинути документ. Наступні два тижні тривали суперечки, вимоги, протести, демарші… У багатьох випадках ситуацію рятувало лише особисте втручання Юзефа Пілсудського.

Нарешті 24 квітня 1920 року був підписаний повноцінний міжнародний договір – але таємний. Польща визнала державність УНР, а кордон установлювався по річці Стир. На контрольованій Польщею території формувалися три українські дивізії, які мали бути технічно оснащені поляками.

За два дні українці разом із поляками розпочали наступ на територію, контрольовану більшовиками, й 6 травня звільнили Київ. Але столиця була в руках союзників лище місяць – 7 червня вони відступили під натиском військ Будьонного, які прорвали фронт.

Проблема була не лише у військовій потузі більшовиків, а й у суперечностях між союзниками. Українці підозрювали поляків у зраді, а поляки гальмували мобілізацію трьох обіцяних дивізій і постачання зброї. Польських «панів» категорично не сприймали повстанські отамани, які допомагали союзницькій армії. Траплялися зловживання і з польського боку. Зрештою, якщо вірити тогочасним пліткам, прорив оборони під Києвом став можливий через те, що командувач союзного гарнизону столиці Едвард Ридз-Сьміґли приділяв більше уваги своїй дамі серця, пізнішій дружині Марті Залеській, ніж обороні міста.

За два місяці більшовицькі війська дійшли майже до Варшави. Після невдалої атаки на Львів 29 липня вони почали штурм Замостя, де оборону тримала 6-та дивізія під командуванням Марка Безручка. Ця оборона дала Юзефові Пілсудському змогу зосередити сили для вирішального удару, що увійшов до історії як «Чудо над Віслою». Під час прориву більшовицького фронту українські війська були на вістрі атаки, нанісши фланговий удар військам Тухачевського. За кілька тижнів вони повернулись на Поділля, де тримала оборону 3-тя Залізна дивізія під командуванням Олександра Удовиченка.

Та тут у гру знову вступили польські політики «ендецького розливу». У жовтні 1920-го поляки уклали сепаратне перемир’я з більшовиками, яке 18 листопада вилилось у Ризький мир. Польща й більшовицька Росія взаємно визнали кордони одна одної. За кілька днів до того рештки українських військ перейшли Збруч і були інтерновані на польській території. В останньому бою відбивались прикладами гвинтівок – набоїв уже не було…

Політичний провід УНР осів у Варшаві, щодалі більше стаючи політичним емігрантським клубом. Пілсудський підтримував колишніх союзників, уважаючи їх представниками України в майбутній відновленій Речі Посполитій трьох рівноправних народів – польського, українського та литовського.

Тим часом нові національні організації українців, що виникали у Галичині – Українська військова організація, а згодом Організація Українських Націоналістів, – зробили висновки з хибної, на їхню думку, спроби Петлюри домовлятися з поляками. Національна політика польської влади на теренах Галичини, продиктована так званою «ендецією» (скорочена форма назви “народова демократія”, постулати якої сформулював Роман Дмовський),  полягала в полонізації українського населення. Полонізація тягнула за собою зростання антипольських настроїв і хронічне протистояння між українськими націоналістами та польською владою, що зрештою вилилось у трагедію на Волині.

А поки українці з поляками з’ясовували, чиї Галичина й Волинь, а Пілсудський мріяв про відновлення Речі Посполитої, за Збручем збирався докупи Радянський Союз. Разом із більшою частиною України більшовики отримали величезні людські та природні ресурси, що стали базою для формування військової потуги. Та зручним плацдармом для наступу на захід – передусім на Польщу, яку радянські танки розтоптали у вересні 1939 року разом із німецькими.  

Олеся Ісаюк — історик Національного музею–меморіалу Тюрма на Лонцького та Центру досліджень визвольного руху

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Останні новини

ТОП-3 блога

Фото

ВІДЕО

Читайте на НВ style

Крупним планом ТОП-10

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: