25 березня 2017, субота

"Товарищ москаль, на Украину шуток не скаль". У 1929 році в Москві пройшов тиждень української культури

коментувати
ВСЕ ЩЕ ЖИВІ: Українські письменники, які будуть зустрічатися зі Сталіним у 1929 році і життя яких закінчиться в 1930‑х

ВСЕ ЩЕ ЖИВІ: Українські письменники, які будуть зустрічатися зі Сталіним у 1929 році і життя яких закінчиться в 1930‑х

5 лютого 1929-го до Москви прибув потяг з українськими письменниками. Це був єдиний випадок, коли питання української мови позитивно обговорювалося на найвищому радянському рівні

31 жовтня 1926 року всеросійська газета Известия опублікувала вірш Володимира Маяковського, пролетарського поета № 1,— Борг Україні. У ньому автор нарікав, що росіяни погано розуміють "братський народ": "Знають ось український борщ, знають ось українське сало". Звично карбуючи склад, Маяковський писав: "Говорю себе: товарищ москаль, на Украину шуток не скаль. Разучите эту мову на знаменах — лексиконах алых, эта мова величава и проста". У вірші він цитує Інтернаціонал — пісню французьких комунарів, яка в той час була офіційним гімном Російської Федерації,— в перекладі Миколи Вороного: "Чуєш, сурми заграли, час розплати настав". І далі поет розчулювався: "Я немало слов придумал вам, взвешивая их, одно хочу лишь,— чтобы стали всех моих стихов слова полновесными, как слово чуешь".

Наступного дня після виходу Известий з віршем Маяковського в Києві пройшов творчий вечір поета. На той час його популярність була схожа на славу сучасної поп-зірки. “Біля Будинку комуністичної освіти (нинішня філармонія) — величезна юрба. Продертися до дверей неможливо. Коридори, фойє, сходи — все забито квитковим і безквитковим народом",— згадувала одна з присутніх на вечорі. Вірш Борг Україні тоді звучав не просто докором росіянам, а прямим закликом до дії.

  


ВАЖНЫЙ ГОСТЬ: Владимир Маяковский в гостях в редакции газеты Пролетарські вісті, 1924 год
ВАЖЛИВИЙ ГІСТЬ: В останні роки життя Володимир Маяковський часто приїздив на Україну з лекціями. На фото - поет під час виставки до 20-річчя творчості, Москва, 1930 рік


  

Три роки потому вище партійне керівництво в Москві вирішило ближче познайомитися з українською культурою. З цією метою до столиці СРСР запросили 50 літераторів та 12 діячів мистецтва. З ними зустрілася вся верхівка, включно з радянським лідером Йосипом Сталіним.

 

Невідомий брат

На той момент у Росії про українську літературу знали мало. Відомий був хіба що Тарас Шевченко, та лишень за його російськомовними творами, про які Корній Чуковський якось сказав, що звучать вони, як поганий переклад з української. Російські мистецтвознавці цінували Кобзаря як художника, насамперед як майстра офорту.

Допитливі російські читачі знали ще такого автора, як Марко Вовчок, але не завдяки її оригінальним творам, а за перекладами пригодницьких романів Жуля Верна російською мовою. Та ще якось Максиму Горькому потрапили до рук оповідання Михайла Коцюбинського, і він високо про них відгукнувся, прорекламувавши українського письменника ще до створення СРСР.

У 1918 році голова української держави гетьман Павло Скоропадський тонко визначив ставлення росіян до всього українського: "Приїжджає змучений чоловік з комуністичного раю на Україну... Хвалить, вважає, що Україна - це краса, і мова така милозвучна, і клімат хороший, і Київ красивий, і уряд хороший, все розумно... через два тижні... ще веселий і люб'язний, але ось він їздив на візниках, вони дуже погані, і бруківка місцями не дуже". А через деякий час від таких людей Скоропадському доводилося чути: “Знаєте, що я вам скажу, ваша Україна — нонсенс, не має ніяких умов для існування. Потрібно творити єдину неподільну Росію. Та і ніяких українців немає, це все вигадка німців".

  


ВЕЧНО ПРАВ: Иосиф Сталин и Максим Горький, 1932 год
ВІЧНО ПРАВ: Йосип Сталін і Максим Горький, 1932 рік


  

Подібне ставлення до "малоросів" збереглося в Росії і після створення Радянського Союзу. Лише одиниці віддавали належне українцям. Так, наприклад, відомий оперний тенор Леонід Собінов. Вирушаючи на гастролі до Харкова у 1927 році, він розучував лібретто опер європейських композиторів українською мовою. Співак тоді записав у щоденнику: "Коли я одержав переклад Лоенгріна (опера Ріхарда Вагнера) українською мовою, сівши за рояль, проспівав і мимоволі вигукнув: та це ж звучить зовсім по‑італійськи!"

У той самий час, коли Собінов гастролював у Харкові, на початку 1928 року в Парижі відбувся лінгвістичний конгрес. На ньому вчені обговорювали евфонічну систему — мелодійність мови. Провели своєрідний конкурс, під час якого зачитувалися оригінали поетичних творів. Учасники конгресу тоді визначили, що найбільш мелодійні мови, які включають мінімум звукових нагромаджень,— це французька, італійська, українська і фарсі (перська). Пізніше ця тема стала модною для європейських філологів і кілька років поспіль обговорювалася на таких конгресах.

 

Кому це потрібно?

На початку 1920‑х більшовики кинули клич про необхідність коренізації своєї партії. Вони хотіли залучити місцеве населення до державних органів радянських республік для того, щоб комуністична ідеологія зміцнилася на національному рівні. Найбільш активно цей процес проходив в Україні та Білорусі.

У липні 1923 року український уряд видав декрет, згідно з яким українська мова проголошувалася обов'язковою для вивчення у всіх навчальних закладах. Тоді ж влада від усіх чиновників зажадала оволодіти "мовой". В держустановах і на підприємствах навіть проводилися іспити на знання мови.

  


 ДРУЖЕСКИЙ ПРИВЕТ: Шаржи, опубликованные в центральных российских газетах к неделе украинской культуры в Москве. Февраль 1929 года
ДРУЖНІЙ ПРИВІТ: Шаржі, опубліковані в центральних російських газетах до тижня української культури в Москві. Лютий 1929 року


 

Паралельно йшов процес витіснення з вищого керівництва республіки людей неукраїнського походження. Найактивніших опонентів цієї політики — Еммануїла Квірінга, першого секретаря Центрального комітету (ЦК) української компартії, етнічного німця, а також Дмитра Лебедя, другого секретаря ЦК,— перевели на партійну роботу до Москви. З Харкова, на той момент головного міста УРСР, Сталіну час від часу летіли листи з проханням зняти з посади генсека компартії України Лазаря Кагановича, наступника Квірінга. Каганович всіляко намагався гальмувати українізацію.

До кінця 1920‑х в Україні 85% преси видавалося титульною мовою. Російський театр на деякий час припинив існування. Навіть Євгенія Онєгіна в опері співали українською.

У Кремлі спочатку дивилися на українізацію крізь пальці. А Сталін навіть підбадьорював її активістів.

1926 року в літературних колах розгорівся гучний скандал. Олексій Варавва переклав українською мовою повість Максима Горького Мати. Опублікувати твір у дещо скороченому вигляді взялося видавництво Книгоспілка. Його директор Олекса Слісаренко надіслав переклад Горькому до Італії, де той вже декілька років жив у еміграції. Письменник обурено відповів українцям: “Я категорично проти скорочення повісті Мати, мені здається, що і переклад цієї повісті на українське наріччя теж не потрібний. Мене дуже дивує той факт, що люди, ставлячи перед собою одну і ту ж мету, не тільки стверджують відмінність наріч — намагаються зробити наріччя мовою" — але ще й утискають тих великоросів, які опинилися меншістю в області даного наріччя". Закінчувався лист недвозначним питанням: "Кому це потрібно?"

Лист Горького до Слісаренка відразу став відомим в українських літературних колах. Полемізуючи з письменником, його колега по цеху Микола Хвильовий написав статтю Україна чи Малоросія, в якій назвав Горького російським шовіністом. А кинутий у цьому памфлеті заклик "Геть від Москви" став гаслом для багатьох патріотів України.

Скандал вийшов на міжнародний рівень, коли в Парижі Володимир Винниченко, один з керівників УНР, в емігрантській газеті Українські вісті опублікував лист Горького і гостро його прокоментував, критикуючи автора.

До полеміки деяким чином долучився навіть Сталін. Коли у 1932-му після багаторазових умовлянь Кремля Горький повернувся на батьківщину, радянський вождь попросив зам'яти історію з українськими письменниками. Ще через два роки прозаїк відвідав Харків і вибачився за необдумані висловлювання на адресу мови братнього народу. "Я зробив помилку, а Слісаренко мене трошки провчив",— сказав Горький.

 

В обіймах Кремля

Пік кремлівської любові до Україні припав на початок 1929‑го. 5 лютого в Москву прибув поїзд з українськими письменниками. Центральна преса широко висвітлювала цю подію.

Анатолій Луначарський, народний комісар освіти, зустрічаючи гостей, навіть заявив: “Смішно подумати! Нам зараз набагато легше познайомитися з англійською літературою, ніж з такою близькою українською". І це притому, що ще двома роками раніше він публічно казав: "Українська мова не пристосована до вимог культури".

Кульмінацією московської гостинності стала зустріч письменників зі Сталіним, що відбулася 12 лютого. Вона була безпрецедентною, оскільки проходила у формі дружнього діалогу. Гості дозволяли собі сперечатися з вождем і вигукувати з місця коментарі до його висловлювань.

Мине ще кілька років, і про подібне спілкування зі Сталіним навіть його оточенню буде страшно подумати. Протокол тієї зустрічі на довгі роки ліг до архіву під грифом "таємно".

Українська мова не пристосована до вимог культури
Анатолій Луначарський,
народний комісар освіти

А тоді вождь навіть дорікнув гостям. Він розповів, як півроку тому в Большому театрі виступали бандуристи. Голос із залу перервав вождя: "Артистів з пивниць набрали?" Пролунав загальний сміх. “Але ось стався такий інцидент,— продовжував Сталін.— Диригент стоїть збентежений — якою мовою говорити? Французькою він може вільно говорити, німецькою теж, а ось українською соромиться".

Найбільше українських гостей обурювало те, що деякі російські письменники негативно зображують українців. Судячи з протокольних записів, хтось, не представляючись, вигукнув: “Стало майже традицією в російському театрі виставляти українців якимись дурнями або бандитами. У Штормі (п'єса Володимира Білль-Білоцерківського), наприклад, українця зображено справжнім бандитом". І Сталін доброзичливо на це відповів: "Можливо".

Але більше за всіх перепало Михайлу Булгакову за його п'єсу Дні Турбіних. Її герої дуже саркастично висловлюються про українців. “Щодо Днів Турбіних,— підтримував гостей радянський диктатор.— Адже я сказав, що це антирадянська штука, і Булгаков не наш".

Олексій Петренко-Левченко, начальник головного управління мистецтва УРСР, поставив питання руба: "Ми хочемо, щоб наше проникнення до Москви мало б своїм наслідком зняття цієї п'єси". Незабаром після цієї зустрічі в СРСР на довгі роки заборонили друкувати і ставити Дні Турбіних.

Обговорювали у Сталіна й питання тематики сучасної літератури. Господар Кремля заявив: “Якщо ви будете писати тільки про комуністів, це не вийде. У нас 140‑мільйонне населення, а комуністів лише 1,5 млн. Не для одних же комуністів ці п'єси ставляться. Такі вимоги висувати при нестачі хороших п'єс — означає відволікатися від дійсності".

Окриленими українські письменники повернулися з Москви.

Мине лише чотири роки, і всі учасники тижня української культури у Москві опиняться в лавах ворогів народу. Шовінізм, ухильництво, націонал-буржуалізм, шпигунство — неповний перелік гріхів, у яких спецслужби звинуватять діячів української культури.

Під репресії 1930‑х років потрапили більше тисячі українських письменників, художників, вчених. Лише небагатьом вдалося уникнути розстрілу або таборів.

 

Матеріал опубліковано в НВ №3 від 29 січня 2016 року

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Останні новини

ТОП-3 блога

Фото

ВІДЕО

Читайте на НВ style

Статті ТОП-10

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: