23 серпня 2017, середа

«Турецький Путін». Ердоган ліквідовує демократію в Туреччині

коментувати
Ердоган розчистив собі шлях до абсолютної влади

Ердоган розчистив собі шлях до абсолютної влади

Перемога на парламентських виборах дала президенту Туреччини шанс стати "султаном Реджепом"

Чинний президент Туреччини Реджеп Тайіп Ердоган в минулому говорив, що зразком для наслідування у світовій політиці для нього є «енергійний та жорсткий» Володимир Путін. Судячи з усього, це не порожні слова. Збігів в біографіях двох лідерів настільки багато, що місця для сумнівів просто не залишається: так, Ердоган справді майже у всьому копіює російського колегу, поступово перетворюючи свою країну в якусь подобу Росії (з місцевою специфікою, зрозуміло).

Обидва вони починали як «молоді та діяльні» лідери, які прийшли на зміну старої та немічної влади, яка «довела країну» до політичного хаосу та економічної ями. Обидва порівняно швидко «навели лад» і добилися сталого економічного зростання. І Путін, і Ердоган користувалися безумовною підтримкою більшості населення, що скучив за «нормальною владою». І обидва з часом стали відчувати себе не просто найманими менеджерами, а «рятівниками», посланими своїм країнам Небесами.


"Цар" і "султан" можуть розходитися з різних питань, але в головному чудово один одного розуміють


Ердоган, як і Путін, розігнав головні опозиційні телеканали та газети, посадивши безліч журналістів. Політична опозиція в Туреччині, як і в Росії, була маргіналізована, в обох країнах фактично затвердилася однопартійна система влади. За прикладом Путіна, який посадив найбільш впливового олігарха – Михайла Ходорковського, Ердоган провів масові чистки в армії, яка була реальною гарантією світського та демократичного характеру турецької держави. Крім того, він практично знищив організацію Гюленистів – свого роду «таємний орден», який володів величезним впливом у сфері освіти, правоохоронних структурах та судах. Консолідація влади в Туреччині йшла практично за тими ж лекалами, що і в Росії.

Ідеологічні бази Ердогана і Путіна багато в чому збігаються. В обох випадках робиться наголос на релігію і, відповідно, «духовні скрепи». Ердоган, наприклад, постійно підкреслює важливість релігії для суспільства і не соромиться називати себе «помірним ісламістом». Крім того, обоє мріють про «відновлення колишньої величі» – Російської та Османської імперій відповідно.

Тут, правда, Ердоган подав приклад Путіну. Коли в 2011 році в арабських країнах почалася низка повстань, турецький лідер активно їх підтримав, сподіваючись на консолідацію нових режимів навколо Туреччини та себе особисто. Він не приховував планів відновити турецький вплив як мінімум в мусульманському Середземномор'ї. Кремлівські ідеологи в 2014 році перейменували «арабську весну» в «руську», щоб легітимізувати власні претензії на «відновлення імперії» за рахунок України. (Хоча, строго кажучи, «російською весною» скоріше можна було б назвати протести проти самого Путіна в 2012 і 2013 роках у Москві). Вони, правда, були жорстоко придушені – точно так само, як і протести проти Ердогана, що прокотилися по Туреччині влітку 2013 року.

В обох режимів є і свій «неспокійний», схильний до сепаратизму народ: чеченці у Путіна і курди у Ердогана. У обох є і «своя війна», в якій той і інший допомагають досить неоднозначним силам. Москва спонсорує бойовиків, що діють на сході України, а Анкара – ісламістів з «Аль-Каїди» в Сирії. Обидві ці війни, до речі, в суспільній свідомості двох країн поволі пояснюються необхідністю «відновлення імперії».


У Эрдогана есть своя
У Ердогана є своя "Абхазія" - ніким не визнана Республіка Північного Кіпру, де стоять турецькі війська


Цікаво, що обидва лідери майже ідентично обійшли обмеження термінів перебування при владі. Путін пересидів один термін прем'єром, віддавши президентство своєму міньйону Дмитру Медведєву. У Туреччині – парламентській республіці – Ердоган відійшов від прем'єрства, ставши, навпаки, президентом за «кишенькового» прем'єра Ахмета Давутоглу. Все, що треба було зробити новоспеченому президенту, щоб повернути собі владу не тільки де факто, але й де юре – це змінити конституцію, переробивши турецьку республіку з парламентської на президентську. Але ось тут почалися складнощі, Путіну незнайомі.

Зміна конституції в Туреччині можлива двома способами: або двома третинами голосів (для цього необхідна підтримка 367 депутатів з 550), або за допомогою референдуму, який можуть скликати 60 відсотків депутатів, тобто 330 осіб.

На парламентських виборах в червні поточного року Партія справедливості і розвитку (ПСР), що підтримує Ердогана, не змогла отримати навіть простої більшості, аби самостійно сформувати уряд. У результаті весь план перетворення Ердогана в Путіна опинився під загрозою. У цій ситуації влада зробила все можливе, щоб опозиціонери не зуміли домовитися між собою про коаліцію, після чого призначили на 1 листопада нові дострокові вибори. Це голосування президенту та його партії треба було вигравати у що б то не стало.


С оппозицией в Турции работают водометы и полиция
З опозицією в Туреччині працюють водомети та поліція


У хід пішли всі можливі і неможливі засоби підвищення популярності режиму. Центральне місце в передвиборній стратегії зайняло «згуртування людей навколо лідера», тобто – Ердогана. Дуже до речі в країні сталися два теракти, спрямовані не проти етнічних турків (це могло знизити популярність правлячої партії), а проти курдів. Ці теракти дали привід Туреччині вступити в сирійську війну: авіація розпочала бомбардування. Щоправда, мішенню для ударів стала не Ісламська держава, яка організувала теракти, а все ті ж курди – сирійські та іракські. На південно-сході країни армія і поліція організували справжнє полювання на місцевих курдських активістів, які стали відповідати тією ж монетою, нападаючи на урядові патрулі. Фактично, в Туреччині почалася громадянська війна, яка дозволила Ердогану заявити, що зміна влади в такий момент – це неприпустима розкіш. Людей активно залякували тероризмом, курдським сепаратизмом і «диктатом США та Європи», чинити опір якому може «тільки Ердоган». Вся агітація була побудована на страху колапсу країни, якщо ПСР не набере шукану більшість. Гаслом кампанії стали слова «Або Ердоган, або хаос».

Крім цього, опозиційним кандидатам не давали проводити зустрічі з виборцями, а безпосередньо перед голосуванням влада заткнула роти тим незалежним ЗМІ, які ще залишилися незалежними, провівши обшуки і арешти в редакціях та студіях. Місцеві журналісти назвали подію « найбільшим наступом на свободу преси в історії Туреччини». Більш того, незадовго до голосування були змінені звичні адреси виборчих дільниць у тих регіонах, де зазвичай сильна опозиція. Багато людей через це просто не змогли проголосувати, оскільки не знали, куди їм йти.

Ердоган, який, будучи президентом, повинен був дотримуватись нейтралітету у передвиборчій кампанії, невтомно мандрував по країні, агітуючи народ голосувати за свою партію і лякаючи співгромадян жахами хаосу в разі її поразки. У цих умовах говорити про те, що передвиборча кампанія була чесною та рівною для всіх, не доводиться. Голосування пройшло за російськими рецептами: залякування виборців, ліквідація вільної преси, криваві теракти, початок «маленької переможної війни», незаконна агітація і тиск на опозицію та спостерігачів.


Оппозиционеры провели митинг в поддержку закрытых СМИ. Тщетно.
Опозиціонери провели мітинг на підтримку закритих ЗМІ. Марно.


Всі ці заходи дали плоди. За підсумками недільного голосування ПСР не тільки отримала просту більшість в парламенті (316 місць), але і наблизилася до заповітної позначки в 330 мандатів, яка дозволила б оголосити референдум про перекроювання країни з парламентської республіки в «султанат» з Реджепом на чолі. Зараз для остаточної перемоги над демократією Ердогану потрібно умовити, змусити або купити всього 14 депутатів з опозиційних фракцій, які відкриють йому дорогу до зміни Основного закону країни. Референдум – вирішуване питання, з відбудованою вертикаллю влади потрібний результат можна навіть намалювати, як це традиційно робиться в Росії.

Судячи з того, як зараз розвиваються події в Туреччині, демократії в цій країні приходить кінець. Важко уявити собі обставини, які могли б зупинити президента від отримання путінських повноважень. «Турковатники» з захопленням підтримують «відродження імперії», опозиція загнана під шконку і позбавлена голосу, а в самій Партії справедливості і розвитку безупинно йдуть чищення – з минулого року умовних «лібералів» активно замінюють на релігійно-консервативну і абсолютно лояльну публіку.


Строительство помпезного дворца обошлось туркам в миллиард с лишним долларов
Будівництво помпезного палацу обійшлося туркам в мільярд з гаком доларів


Ердоган, до речі, вже відбудував собі під Анкарою величезний палац, що вражає своїми розмірами та розкошами, що переходять в кіч. До коронації Османського імператора загалом все готово.

Є, правда, одна проблема: як показує досвід того ж таки Путіна, «цар» однією війною не обмежується. Для підтримки в народі патріотичних почуттів та любові до «батька народу» країна повинна воювати багато, часто і криваво. Втім, зараз про це навіть у Туреччині мало хто думає.

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Останні новини

ТОП-3 блога

Фото

ВІДЕО

Читайте на НВ style

Крупним планом ТОП-10

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: